Подією міжнародного значення стали новорічні протести в Казахстані. Розпочавшись іще 2 січня із невинних економічних виступів проти підвищення вдвоє ціни на скраплений газ, вони дуже швидко переросли у стихійний політичний бунт з вимогою остаточно усунути від влади експрезидента Назарбаєва, котрий «зрікся престолу» ще 2019-го, але зберіг за собою пост глави Ради безпеки республіки. Водночас не без «допомоги» провокаторів у тамтешніх містах спалахнули мародерства й розбої, криваві сутички між донедавна мирними громадянами й місцевими силами правопорядку з жертвами з обох сторін…
Хвиля заворушень почала спадати лише після того, як президент Казахстану Токаєв проголосив у країні надзвичайний стан, попрохав у сусідів військової допомоги і в ситуацію втрутилися «миротворці» – експедиційні збройні корпуси надіслали до Казахстану РФ, Білорусь та деякі інші країни із Організації держав колективної безпеки (ОДКБ), створеної ще 1992 року й до якої, крім названих країн, ще входять Вірменія, Киргизія й Таджикистан. І, звісно, першими в ніч перед Різдвом Христовим у православній частині Євразії до Алмати як одного з епіцентрів заворушень прибули «зелені чоловічки» з числа тих, які брали участь в анексії Криму, правда, цього разу з усіма розпізнавальними знаками, – десантники низки так званих елітних військових частин Росії.
«Можливість того, що Москва знайде привід (або створить його) ввести свої війська на територію Казахстану, давно обговорювали, особливо після 2014-го, – коментує ситуацію директор New Geopolitics Research Network Михайло Самусь. – Але те, як це сталося, – коли військових запросила сама влада через механізм досі недієвої ОДКБ – виявилося неочікуваним. Ця військова операція несе для Росії також виклики: якщо її війська залишаться в Казахстані надовго, то з часом тамтешня інтелігенція, громадянське суспільство зрозуміють, що втрачають власну державу через присутність на своїй землі північного сусіда. Однак переваги для Путіна вищі. У тому числі – саме через активацію механізму ОДКБ, який відтепер стає козирем Кремля на переговорах зі США та НАТО» (нагадаємо, що вони в різних форматах тривають із 9 січня й завершаться сьогодні, але про остаточні результати яких ми довідаємося у найкращому разі завтра).
Експерт зазначає, що прибуття військових РФ та інших держав ОДКБ не є окупацією, яка починається, коли владу на загарбаній території перебирає армія держави-окупанта, – в Казахстані цього (принаймні наразі) не сталося. Але це вже є інтервенція, що з часом може перетворитися й на окупацію…
Звісно, ті події мовби й не стосуються України. Та все ж офіційний Київ проявив певну недалекоглядність, оприлюднивши ноту з приводу насильства в Казахстані аж 10 січня. Адже, скажімо, з Казахстану до Луганська ближче, ніж від Луганська до Львова. Тим паче, що Путін уже заявив про так званий український слід у розгортанні протестів у Казахстані, оскільки, мовляв, при тому, за його словами, «застосовували майданні технології силової підтримки заворушень».
Втім, і без того є всі підстави вважати й російську інтервенцію в Казахстан, яку лише завуалювали прапором-декорацією ОДКБ, і концентрацію збройних сил РФ на кордонах України лише ходами однієї й тієї самої партії Кремля на «великій шахівниці» сучасної геополітики. «Путін явно має намір встановити сюзеренітет над колишніми радянськими республіками, хоча це й дуже дорогий проєкт», – вважає зокрема декан факультету міжнародних відносин університету New School у Нью-Йорку, старший науковий співробітник Інституту світової політики Ніна Хрущова…
Уже й не кажемо, що марш-кидком на південь Москва, образно кажучи, взяла Вашингтон за Chevron («Шеврон») – це друга за капіталізацією американська нафтогазова компанія, яка є найбільшим закордонним інвестором Казахстану. Не згадуємо і про мрію офіційної Анкари – «Великий Туран» у складі Туреччини, Азербайджану й держав Середньої Азії… Та заразом цей «хід конем» Кремля, та ще й тоді, коли його чекали на заході, себто в Україні, може обернутися в недалекій перспективі затяжною війною в тій же ж Середній Азії, вийти з якої переможцем йому навряд чи вдасться. Тоді РФ буде не до України й інших колишніх «посестер».
