Іванофранківці відзначили 135-річчя від дня смерті першого голови станіславської «Просвіти» Євгена ЖЕЛЕХІВСЬКОГО. Про нього свого часу Іван Франко висловився образними і влучними поетичними рядками: «Нашої мови скарбницю здвига професор Євген Желехівський».
Народився майбутній видатний український мовознавець, фольклорист, перший голова станіславської «Просвіти» 1844 року в с. Хишевичах нині Городоцького району на Львівщині в сім'ї греко-католицького священника о. Ієроніма. Зі Станіславом пана Євгена до кінця його недовгого (41 рік) життя пов’язало те, що з 1872-го він викладав українську та класичні мови у місцевій польській гімназії, яка розміщувалася в теперішньому морфологічному корпусі ІФНМУ на майдані А. Шептицького.
Збереглися спогади колишніх гімназистів про те, що вони любили і глибоко шанували професора Желехівського, демократа з переконання, бо він умів знайти шлях не лише до розуму, а й до серця своїх вихованців – мовою, голосом, навіть жартом, усміхом, мімікою, потиском руки. Добром світилися очі, добро випромінювало кожне його слово… Він знав і розумів суспільні біди галичан, бо й сам дитиною, підлітком, юнаком пізнав у житті соціальні негаразди. Ще у неповні два роки Євген втратив батька. На щастя, здібного до науки хлопчину на прохання його матері-вдови взяв під свою опіку брат покійного Юстин Желехівський, котрий жив у Перемишлі. У тутешній гімназії Євген провчився з другого по п’ятий клас. А закінчував такий заклад уже в Бережанах. Річ у тім, що мати вийшла заміж за священника о. Тадея Жегаловича і з сином та двома доньками перебралася до нього в село на Тернопілля. Вітчим мав і чотирьох власних дітей, але не шкодував Євгенові грошей на навчання, стягався з останнього. Не був проти і вступу хлопця до Львівського університету на філологічний факультет. Коли не зміг оплачувати навчання, Євген як студент з бідної сім’ї отримав дозвіл навчатися безоплатно. А щоб міг сяк-так прожити у Львові, співпрацював з журналом «Правда» й отримував гонорар за свої публікації.
І ще такий цікавий факт. 1871-го, через два роки після закінчення університету, Є. Желехівський, на той час помічник учителя в гімназії Перемишля, уперше в історії Ягеллонського університету склав українською мовою (домігся цього через академічний сенат і міністерство освіти) іспити на звання вчителя латинської і грецької мов із правом викладання у польській, українській та німецькій нижчих гімназіях.
На той час українські землі належали до складу двох монархій – Російської та Австро-Угорської. У листі до Драгоманова Желехівський чітко задекларував свою національно-патріотичну позицію: «Я русин з Галичини, рівною любов’ю обіймаю цілу Русь-Україну, найдорожчу мою Вітчизну, і ділитися моїм щастям з усіма бажаю». В іншому своєму листі він погоджується з Драгомановим, підкреслюючи «важну потребу збирати і публікувати етнографичні материяли до пізнання народу малоруського…». Сам майбутній засновник станіславської «Просвіти» є автором статті «Деякі уваги про творення й збереження народних пісень руських» (1884), публікації українських народних колядок і повір’їв «З уст народу» (1868) та інших наукових праць фольклорного характеру.
Желехівський виступав за те, щоб у школах Галичини запроваджували навчання дітей рідною мовою. Завдяки зусиллям пана Євгена та інших представників національно свідомої інтелігенції вдалося за австрійської влади відстояти право української мови на існування й розвиток. Є. Желехівський, який її викладав, не обмежувався програмовим матеріалом гімназистам-українцям. Для виховання у молоді патріотичної свідомості він, скажімо, залучив своїх учнів до участі в організованому 1877-го першому в Станіславі публічному відзначенні пам’яті Тараса Шевченка. А справою життя Желехівського-науковця стала кропітка праця над формуванням та нормалізацією лексичного складу і правопису в Галичині, без яких – це добре розумів – годі було говорити про утвердження української мови як навчального предмета в гімназіях та університетах із перспективою використання її в різних сферах суспільного життя. Пан Євген реформував ту українську орфографію, якою в ХІХ ст. користувалися освічені українці на землях Галичини і Буковини, а тут, треба сказати, панував справжній правописний хаос. В укладеному Желехівським двотомному «Малорусько-німецькому словнику» запроваджено фонетичний правопис, який дістав назву «желехівка» та проіснував у Галичині з 1895-го по 1922 р., а частково й до 1939-го.
Утім, словник мав неабияке значення для української лексикографії та орфографії загалом. Його автор, аби поповнити реєстр слів, використовував і західноукраїнські, і східноукраїнські джерела. Це сприяло культурній і мовній єдності всієї України. «Я, пишучи словарь русько-німецький, передовсім взяв за основу матеріали усної народної словесности, а відтак обійму і клясиків наших як: Основ'яненка, Шевченка, Марка Вовчка, Шашкевича, Федьковича» – так Є. Желехівський в одному з листів до М. Драгоманова розкриває методику залучення лексичного масиву до свого фундаментального двотомника. Серед тих, хто надсилав йому матеріали для словника, були П. Куліш, І. Франко, І. Белей (редактор популярної львівської газети «Діло», літературний критик, перекладач). Найповніший у XIX ст. словник української мови хоча й не охопив усього лексичного матеріалу, але містив досить значний реєстр лексем – більш як 64 000 українських слів, що були перекладені одним або декількома синонімічними словами німецької мови. Ця найважливіша наукова праця вченого почала виходити з 1882 р. у Львові окремими випусками, а повністю двотомний словник побачив світ у 1886 р. Праця Желехівського «є єдиним посібником, при допомозі якого європейський читач може ознайомитися з українською мовою і літературою» – так оцінив її Борис Грінченко і назвав словник «коштовним здобутком української лексикографії».
Громадська активність – одна із визначальних граней неординарної особистості Є. Желехівського. Ще студентом університету Євген став одним із фундаторів створеного 8 грудня 1868 р. у Львові товариства «Просвіта». Він же ініціював заснування його філії у Станіславі. Перші загальні збори «руської читальні» відбулися 25 березня 1877 р. у готелі Камінського – триповерховій кам’яниці на теперішній вул. Незалежності, 10, яка завалилася 1993 р. і на місці якої зведено нинішній «Укрексімбанк». Головування Желехівського у станіславській філії найстарішої української патріотичної організації тривало всього вісім років, обірвала його рання смерть пана Євгена.
Головною формою роботи тодішніх просвітян була лекційно-просвітницька діяльність, для якої Є. Желехівський не шкодував ні часу, ні здоров’я, ні грошей, хоч сам не був заможним. На вечорах, які організовувало товариство, він часто виступав із доповідями про українських письменників, адже був високоерудованим літературним критиком, популяризував українську літературу, та й перу самого просвітянського діяча належать оригінальні твори красного письменства. Надовго запам’ятався присутнім, скажімо, виголошений Желехівським на одному з вечорів виклад про «Скит Манявський» Антіна Могильницького. Голова філії товариства зібрав при ній з власної ініціативи велику бібліотеку, сприяв поширенню освіти серед народу, виступав з лекціями перед селянами, засновував у приміських селах просвітницькі гуртки, осередки тверезості.
«Просвіті» перший чільник її станіславської філії відводив роль форпосту для відстоювання засад українського патріотизму, позицій рідної мови в умовах панування на землях Галичини чужоземної влади. На засіданнях товариства пан Євген не раз наголошував: «Ми українці, ми слов’яни, ми європейці, діти великої цивілізації. І саме це має нас єднати». А чинником, який єднає наш народ, Желехівський вважав українську мову, адже коли зникає мова – народу більше немає. «І якщо я живу на рідній землі, – писав він, – то приріс до неї корінням великої любові, і ніхто не посміє обрубати моє коріння, бо я захищатиму його до скону».
Недавнього листопадового дня просвітяни, представники влади і громадськості міста прийшли до могили Євгена Желехівського в Меморіальному сквері, що закладений на місці старого цвинтаря, ліквідованого в радянські часи. До 135-річчя від дня смерті першого голови станіславської «Просвіти» мерія на прохання правління міського об’єднання цього товариства подбала про вимощення плиткою доріжки від центральної алеї скверу до могили Є. Желехівського. Біля неї священники о. Орест Путько та о. Ігор Сачков відправили поминальний молебень. Іванофранківці поклали квіти до родинного гробівця, в якому покоїться прах автора правопису «желехівка».
Про значення для історичного розвитку українського суспільства тієї справді відважної громадянської місії, яку в часи панування австрійської влади на Прикарпатті добровільно взяли на себе станіславські просвітяни під орудою Є. Желехівського, мовили голова міського об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка Марія Гуцол, міський голова Івано-Франківська Руслан Марцінків, заступники голови міської «Просвіти» отець-капелан Орест Путько, поет і журналіст Іван Гаврилович, членкиня її правління Галина Терлецька. Відповідальний секретар об’єднання Наталія Синиця нагадала присутнім, як 2014 р. було відновлено родинний гробівець Желехівських. Відзначила вона й те, що серед перейменованих за часи української незалежності в нашому обласному центрі вулиць є і названі на честь Євгена Желехівського, Володимира Яновича та Юліана Олесницького, котрі в різний час керували філією «Просвіти» в місті. Тепер івано-франківські просвітяни просять мерію ще й встановити на початку цих вулиць анотаційні дошки з короткою інформацією про них.
Лунали біля могили одного із першопрохідців української національної справи пісні й вірші про Україну й рідну мову у виконанні учнів та студентів, також «Чуєш, брате мій» на слова Богдана Лепкого та «Не пора» на вірш Івана Франка під музичний супровід скрипальки Любові Литвинчук. Наприкінці всі разом заспівали Державний Гимн України.
Згадка про відзначення 135-ї річниці від дня смерті Євгена Желехівського залишиться не лише в пам’яті присутніх, а й у вигляді двох кущиків калини, які викопала на своєму обійсті і передала активістка-просвітянка, голова обласної ГО «Бойківщина» Дарія Петречко. Їх посадили обабіч доріжки.
Просвітяни поклали квіти до ще одного гробівця, який, до речі, теж потребує певного оновлення і в якому спочиває друг і наступник пана Євгена на посаді голови станіславської філії «Просвіти» – адвокат, громадський діяч, фольклорист і етнограф Мелітон Бучинський (1856–1921). Зрештою, і раніше для нас не раз було приємним сюрпризом застати біля тих двох гробівців у Меморіальному сквері принесені кимось квіти чи запалену лампадку. Втім, для просвітян це стало і певною загадкою: можливо, в Івано-Франківську ще живуть нащадки родин, приятелів чи сусідів цих двох відомих громадсько-культурних діячів, як і наступних чільників «Просвіти» у Станіславі (Станиславові) – Клима Волянського, Михайла Коцюби, Юліана Олесницького та інших? Просимо їх зголоситися в міське об’єднання товариства, що в Народному домі «Просвіта» (вул. Грушевського, 18).
