В галереї «Арт на мур» відбулося відкриття першої персональної виставки живопису Володимира СЕМЧУКА, означеної автором як «Парейдолія». Назва дуже промовиста, і в перекладів з давньогрецької означає «хибне зорове чи слухове сприйняття реальних об’єктів як інших, подібних за загальними ознаками». Один із прикладів «Парейдолії» – коли у формі хмар вбачаються постаті людей чи тварин, а в геометричних фігурах – обличчя. І хоча таке найменування є радше метафорою, все ж, однак, воно дарує глядачеві можливий ключ до розгадки Семчукових творів.

Привітати художника з першою виставкою прийшли рідні та близькі, друзі по «Мистецькому братству» та шанувальники творчості, які раділи разом з Володимиром його успіху та бажали натхнення і здійснення нових планів.

Як каже художник, малює він з дитинства, тож проблем з вибором майбутнього фаху не було, а його дипломною роботою в Інституті мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника за якимось вищим велінням стала ікона «Покрова Пресвятої Богородиці». Відтоді митець присвятив себе іконописанню, розписував кафедральний собор Різдва Христового в Івано-Франківську, брав участь у багатьох міжнародних та всеукраїнських виставках.

З часом десь підсвідомо почало народжувалося прагнення вийти за звичні творчі межі, спробувати малювати якось інакше, ніж робив це досі, відійти від реалістичного портрету та анатомічно-правильного зображення людських постатей, знайти свою неповторну манеру художнього письма.

Уже перша робота в тому ключі, яка називається «Світло від світла», – і вона є на виставці – була несподіванкою для самого художника, бо стала спонтанним виявом настрою та емоцій і була зовсім на схожою на все, створене раніше. За нею буквально за декілька останніх місяців виникли й інші – не менш непередбачувані – так народжувалася «Парейдолія».

Для мене роботи В. Семчука, представлені на виставці, за впливом на свідомість дуже схожі на класичне проявлення фотоплівок: коли перед очима поволі проступає зображення і стають видимі деталі, яких ще мить тому просто не помічала. Так само з цими картинами – ти бачиш експресивні і неймовірно виразні кольорові лінії, палання і світіння відтінків, які тебе захоплюють своєю особливою екзистенцією, своїм розкішним буянням, а потім через мить крізь ці лінії і кольори помічаєш обриси дахів та дерев, копиць та перелазів, гір та хмар. І розумієш, що це Карпати в якомусь неповторному мистецькому баченні, наче в іншому світлі і під іншим сонцем, де трава може бути червоною, а небо – жовтим. А ще вони перебувають у гармонійній рівновазі між абстракцією та реалістичністю, наче пливуть на золотому човнику зі срібним весельцем з наших дитячих казок у дорослі сни.