Філологи Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника підійшли до 150-річного ювілею патрона ВНЗ з добротним ужинком нових видань, одним із яких був збірник «Василь Стефаник у дослідженнях та спогадах», що торік побачив світ у видавництві «Місто НВ» в Івано-Франківську. Ця книжка вкотре потверджує, що сучасне стефаникознавство розвивається і виходить на нові наукові обрії, а виш дбає про збереження стефаникіани ХХ–ХХІ століть.

Упорядник видання професор кафедри української літератури Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Степан Хороб у передмові вказує на спадкоємний зв'язок збірника з книжкою «Василь Стефаник у критиці та спогадах» (1970), яку готував Федір Погребенник. Прикметно, що тоді упорядник не міг охопити багато матеріалів передусім еміграційного походження через радянську ідеологію й заборони. І нове теперішнє видання формували з намаганням віддати належне талановитим стефаникознавцям, у чиїх дослідницьких стратегіях розкривається письменник в оригінальних ракурсах і чиї імена довго замовчували.

Хочу вказати на спадкоємний зв'язок цього збірника, як мені бачиться, і з виданням «Василь Стефаник: наближення» (Івано-Франківськ, 2017), у якому опубліковано найновіші на той час дослідження сучасних дослідників з різних країн про автора. «Сестринство» цих двох видань помітно вже з обкладинок, а водночас вони фіксують незгасний інтерес до Стефаника літературознавчого світу й ініціативність та велику працю прикарпатських вчених, зокрема й С. Хороба, який теж був упорядником збірника 2017 року, щодо зведення таких цікавих матеріалів в окремі видання.

Збірник «Василь Стефаник у дослідженнях та спогадах» складається з трьох розділів: «Василь Стефаник у світлі еміграційних дослідників», «Василь Стефаник у світлі материкових дослідників» і «Василь Стефаник у світлі спогадів».

Перший розділ привертає увагу до вартісних праць про Стефаника авторства українських літературознавців в еміграції. Це розвідки як біографічного характеру (Юрій Гаморак «Василь Стефаник (Спроба біографії)», Юрій Клиновий «Франко і Стефаник», Микола Степаненко «Василь Стефаник і Велика Україна»), так і праці, в яких автори дають свій аналіз секретів поетики творів письменника (Богдан Лепкий «Василь Стефаник (літературний нарис)», Остап Грицай «Василь Стефаник: спроба критичної характеристики», Дмитро Корбутяк «Секрети творчости Василя Стефаника», Данило Струк «Структура Стефаникової новели» та ін.).

Виокремлю і студії потужного філософського звучання: Дмитро Донцов «Поет твердої душі» (Василь Стефаник), Дмитро Козій «Стефаникова людина у межових ситуаціях», Юліан Вассиян «Характеристика творчости Василя Стефаника». Лука Луців представлений тут фрагментом «Незакінчені твори Василя Стефаника» з його відомої монографії «Співець української землі» (1971), в якій він мав на меті сказати «правдиву правду» про автора «Синів» і «Марії», позаяк совєтські українські літературознавці не скажуть, бо «живуть під московським караулом». І уривок у збірнику демонструє цю інтенцію, адже автор відштовхується від однойменної статті Степана Крижанівського, з яким полемізує і багато що спростовує. Олександра Черненко, авторка дослідження «Експресіонізм у творчості Василя Стефаника», виданого у Канаді 1989 року, з якого і взято фрагмент «Вацлав Морачевський і Станіслав Пшибишевський у житті Стефаника», мала намір проаналізувати багатогранну творчість письменника на тлі загальноєвропейського культурного та літературного процесу, передусім у контексті європейського експресіонізму. Як бачимо, обраний матеріал теж висвітлює цю проблематику. Завершує цей розділ студія Леоніда Рудницького про творчість Василя Стефаника в англомовному світі, в якій автор бере до уваги не лише переклади творів письменника, а й збірники, монографії, довідки у різних довідниках та енциклопедіях про Стефаника.

Прикметно, що дослідники, пишучи про геніального майстра новели, самі здобуваються на піднесений голос, і їхні розвідки часом відлунюють поетично, не втрачаючи точності аналітичних присудів: «Ось так повстало його слово: ні скарги, ні смутку, ні радости! Не золотий і теплий дощ туги, не золоте сонце ще теплійшої потіхи, що світило і гріло в дитинстві, лиш неприступний і гордий світ позалюдського вимріявся йому, шовком тканий, далеким сріблом білим мережаний і білими холодними перлами обкинений. Не з м’ягкої глини людяности різьбив він свій світ, лиш як камінь. А нове слово було, викупане в труті-зіллю, а загострене на кременю його ствердлої душі…» (Дмитро Донцов); «Стефаник перший в українській літературі насправді визволився з пут поверхового етнографізму, заяложеної побутовщини та розніженої, неглибокої сентиментальности тільки в силу наявної в ньому найглибшої духової стихії рідного села… Він заговорив не барвистим одягом, пустою загонистістю, духовим анархізмом, декоративною мальовничістю природи, естетикою пісні, кволою еротикою, але владним голосом землі, стихійною силою напруженого змагання людини, що не здається до кінця, що, свідома своєї особистости, стає на найтвердішу основу самовартости і однаково боронить своєї правди перед людиною чи Богом» (Юліан Вассиян).

Безперечно, стефаникознавство вийшло на новий рівень, коли поєднало напрацювання вчених в Україні зі здобутками діаспорного літературознавства. Багато праць, фрагменти з яких опубліковано у збірнику, вже є в електронних бібліотеках, зокрема на ресурсі Diasporiana. Однак це не применшує значення такого видання, своєрідної стефаникознавчої хрестоматії, адже надійно орієнтує науковців, зацікавлених творчою постаттю письменника, у світі літературознавства про нього.

Другий розділ «Василь Стефаник у світлі материкових дослідників» відкриває стаття Миколи Євшана про Василя Стефаника. Цей автор випереджує наступних дослідників, сказати б, генераційно, адже Микола Федюшка помер ще 1919 року. Його стаття – немов епіграф до наступних матеріалів, у якому концентровано артикульовано захоплення словом новеліста, яке згодом розкриється у наукових викладах літературознавців: «Творчість Стефаника – чи не найсильніше слово з усієї української літератури. Він показав не лиш, що таке дійсний артизм з Божої ласки, але й те, як артизм може йти в парі з іншими, моральної натури, цілями. На всякий случай, ретора понад нього у нас немає. Орудувати словом ніхто від нього краще не умів досі». Далі подано статті Івана Денисюка «Майстерність Стефаника-новеліста» і Михайлини Коцюбинської «Читаючи Стефаника», які вже є класикою українського літературознавства. Щедра на контексти розвідка Ярослави Погребенник «Вплив європейської культури на формування літературних смаків Василя Стефаника».

Талановитий і посутній в есеїстичному письмі Володимир Іванишин. Його «Син землі» написаний віртуозно й експресивно, як саме письмо Стефаника. Блискуче зіставлення українського письменника з Ернестом Гемінґвеєм і Вільямом Фолкнером дало багато плідних висновків. «Стефаник – суцільна душевна рана. Глибока, невигоєна, ясна. Тільки вдивляючись у його творчість через цю призму, можна доходити до його психології творчості, виявити джерела стоїчного оптимізму. Так, саме оптимізму. Звинувачення свого часу Стефаника в песимізмі диктувалося не чим іншим, як елементарним непорозумінням його творчого доробку. Наскрізь трагедійні ситуації (з чого, власне, відштовхувалися «рожевооптимістичні» критики) – це найвищий злет Стефаника, що при всьому бажанні не дозволяє відшукати аналогії у відомих джерелах світової літератури», – такий присуд Володимира Іванишина, і з ним важко не погодитися. Стефаниковий досвід модернізму з різних дослідницьких візій акцентували Ярослав Поліщук, Наталя Шумило, Ірина Московкіна. Перегукуються певною мірою статті Володимира Погребенника, в центрі уваги якого літературна патріотика новел письменника другого періоду творчості, і Наталії Мафтин, яка ретельно розглянула рецепцію Стефаника у західноукраїнській новелістиці міжвоєння (Мирослав Ірчан, Микола Матіїв-Мельник, Іван Керницький, Анатоль Курдидик, Василь Ткачук та ін.).

Філософську магістраль осмислення продовжила у цьому розділі Марія Зубрицька, актуалізуючи танатологію творчого світу письменника. Епістолярієві Василя Стефаника присвячено розвідки Романа Піхманця та Євгена Барана. Про поезії в прозі написали Валентина Єрмак (Варчук) і Степан Микуш. «Новели В. Стефаника напоєні соками рідної землі, нагадують листочки міцного і крислатого дерева. Зосереджений новеліст переважно на сучасному моменті, сюжет протікає в «підземеллі» – у душах літературних героїв… Автор не лімітує висловлювань героїв, саме їхні репліки й монологи визначають своєрідну драматургію твору, значною мірою ліризовану. Стефаник продемонстрував можливості новели як жанру, спроможного до різноманітних модифікацій», – підсумовує дослідник, і його думку немов підхоплює і розвиває Наталія Голод, яка аналізує кореляцію експресіоністичної техніки письма й вибір оптимальної жанрової форми (часто гібридної). Взаємини Василя Стефаника зі Степаном Смаль-Стоцьким висвітлив Богдан Мельничук, а Роман Голод зосередився на проблемі спадкоємного зв’язку між покутським майстром новели та Іваном Франком. Транслятологічні виміри творчого доробку Стефаника ретельно проаналізував Степан Хороб.

Богдан Козак обсервує роль творів новеліста для мандрівного театру «Заграва». «А в особі В. Стефаника український театр здобув письменника, чия творчість у грі акторів відкрила глядачам глибинні джерела споконвічного існування нашого народу: його жертовність задля рідної землі, любов до мови, традицій, звичаїв, сильніших за фізичну смерть, бо вкорінені у сфери духа, пронизані його життєдайним світлом, як родюча земля промінням сонця…», – висновує театрознавець.

Долучені до збірника і мовознавці (Віталій Кононенко, Василь Ґрещук, Валентина Ґрещук, Марія Голянич). Як зазначено в анотації, видання розраховане передусім на фахівців української літератури, шанувальників творчої спадщини Василя Стефаника. А спробуймо уявити людину, яка береться за цю книжку, не читавши досі творів класика. Безперечно, поліфонія наукових голосів переконливо утверджує велич письменника, з’ясовує його роль в українському письменстві, доводить унікальність його творчості у світовому контексті.

Розділ третій «Василь Стефаник у світлі спогадів» містить багато цікавих матеріалів мемуарного характеру. Деякі з них свого часу публікували у книжці Томи Кобзея «Великий різьбар українських селянських душ», яка вийшла 1966 року в Канаді (видавництво «Снятинщина»). Розповіді сучасників про письменника, причому мало відомі загалові, без сумніву, додають багато штрихів до його образу – і митця слова, і людини. Найбільшими тут є спогади Богдана Лепкого, який зафіксував чи не всі перетини зі Стефаником упродовж життя. Це було у Коломиї, Кракові, Микуличині, Відні, Львові, і всі локації в’яжуться у пам’яті мемуариста з цікавими епізодами та щирим товариським спілкуванням. «Ніколи не забуду Стефаникового оповідання про те, як то він і Мартович зі своїми батьками, ще як «шкубенти» в Коломиї, ходили купувати «шпенцери». Кращої гуморески не то Аверченко або Вишня, але навіть Твайн не написав би», – свідчить Богдан Лепкий, і цікавих цитат можна знайти у нього дуже багато. Його спогади охоплюють тривалий час – з кінця ХІХ століття майже до смерті Стефаника. З останньої зустрічі у Львові Лепкий згадує зокрема його запрошення до Русова і шкодує, що таки не поїхав: «Приїдь до мене колись до Русова, – казав, – хоч би й завтра. Конче приїдь, Богдане. Фляшку доброго вина поставлю і кажу для тебе курку зварити, лиш щоби-с приїхав. Пам’ятай! Побачиш Русів і подивишся, як я жию. Добре?» Я обіцяв. Але був хорий і не поїхав. А нині жалую». Завдяки відтворенню прямої мови Стефаника, діалогів з ним, безпосередніх коментарів Богдана Лепкого розкриваємо для себе письменників як небуденних творчих постатей минулого, які стають ближчими нам, людям ХХІ століття.

Талант оповідача, а також «його зір обсерваційний» підкреслює у своїй віденській згадці Андрій Жук, а Іван Макух акцентує незмінність переконань як громадську характерність Стефаника. Про цих громадських і політичних діячів, а також про Степана Смаль-Стоцького, ще одного автора спогадів, які уміщені у збірнику, можна прочитати у статті Богдана Мельничука, зосередженій на висвітленні взаємин письменника з низкою діячів національно-патріотичної орієнтації, про які не згадували в радянські часи.

Сприяють кращому розумінню Стефаника і спогади літературознавця, публіциста, громадсько-політичного діяча Володимира Дорошенка, який засвідчив особливу симпатію письменника до Наддніпрянщини: «Стефаник не був дрібно-амбітним, залюбленим у себе письменником, не хвалився своїми заслугами, хоч і був їх свідомий. Він уважав себе мало популярним письменником, спеціяльно на своїй тіснішій батьківщині, в Галичині. Він був тієї думки, що на Наддніпрянщині його більше знають і цінять».

Завершують цей розділ і видання загалом спогади Івана Подюка. Напевно, таким і був задум упорядника щодо композиції книжки – завершити її мемуарами лікаря, який пише про смерть письменника у спогаді «Василь Стефаник зблизька». У другому спогаді « Молодими огирами в сніговицю до Василя Стефаника» він багато пише про лікаря Кобринського. Без сумніву, Подюк мав неабиякий хист мемуариста, на доказ чого зацитую уривок з його тексту: «Та тільки лишився мені спомин, швидкий, як промінь сонця, що падав на мою маму, як я був малий. І я бачу, чую завірюху-сніговію, себе і сеньйора Кобринського у важких залубнях, молодих огирів, окутаних білосрібним інеєм і …свою молодість. Так, незабутній сеньйоре, як ти тоді, так і я тепер живу феноменальним спомином, коли багато років тому ми разом їхали на прекраснім Покуттю до Василя Стефаника». І назагал цей кінцевий розділ мемуарного характеру, сказати б, охудожнений, додає шарму виданню, концептуально вивершуючи його.

Свого часу Олександра Черненко виснувала важливість нових критичних підходів до творчості Василя Стефаника, що породжують нові інтерпретації, а також зауважила, що кожне покоління знаходить у таких творах для себе «щось нове, свіже й актуальне, а це якраз робить їх безсмертними та надає їм вселюдського значення». У виданні «Василь Стефаник у дослідженнях та спогадах» маємо змогу спостерігати інтерпретації творчості письменника у зміні літературознавчих генерацій, здобутки стефаникознавства минулого й актуальні напрацювання сучасників. Стефаник безсмертний, і його слово надалі демонструє величезний інтерпретаційний потенціал. Не марне сподівання Степана Хороба на те, що видання «стане гідним пошануванням славетного українського новеліста з нагоди його 150-річчя з дня народження». Зроблене талановито й з пошаною до автора, воно буде надійним компасом для шанувальників творчої спадщини письменника у світі стефаникознавства.