Доповідь «Про 110-ту річницю з часу утворення Легіону Українських січових стрільців», яку виголосив на урочистій сесії обласної ради 3 вересня доктор політичних наук, професор Іван Монолатій.
Рівно сто десять років тому, 3 вересня 1914 року в Стрию склали присягу Українські січові стрільці. Її текст звучав так: «Я, Український січовий стрілець, присягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму Рідному Краєві, боронитиму його перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої краплини крови. Так мені Господи Боже й Архангеле Михаїле допоможіть. Амінь».
Завдяки Українським січовим стрільцям досі їхній героїчний чин нерозривно пов’язаний у нашій свідомості з добою перших визвольних змагань українського народу в ХХ сторіччі за свою державність. Саме вони відродили пам’ять про славне запорозьке лицарство, вдихнули мілітарний дух в українських юнаків i дівчат, які активно відстоювали ідею збройної боротьби за незалежність свого народу, творення Української самостійної соборної держави.
Як військово-політична формація українське січове стрілецтво зродилося в обставинах, коли українці за довгий час гніту та бездержавности пробудилися до боротьби за свої національні інтереси. Адже політизація українського суспільства Галичини в кінці XIX – на початку XX сторіч, створення численних політичних партій, масовий культурно-освітній, спортивний і молодіжний рух створили сприятливі передумови для збройної боротьби за майбутню Українську державу.
Із членів і членкинь товариств «Сокіл», «Січ», «Пласт» вийшли Українські січові стрільці – основа майбутньої Галицької армії. У тому, що український вояк у часи Визвольних змагань був натхненний ідеєю української державності, сумлінно й жертовно виконував свій обов’язок, здобув найвищу вдячність і пам’ять нащадків – велика заслуга нашого краянина, адвоката Кирила Трильовського та його «Січей».
Вибух Першої світової війни, яка фактично ознаменувала початок нового, ХХ-го сторіччя в історичному й політичному сенсі, підсумував теоретизування про власне військо, перевівши його у практичну площину. Створення Леґіону Українських січових стрільців мало стати наочним доказом живучості ідеї української незалежности та нерозривності її з величною державницькою думкою Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. А вже самою назвою Українські січові стрільці пов’язували себе зі славними традиціями Запорізької Січі, вперше за довгі роки перебираючи святі права і обов’язки захисту щодо власного народу.
Після сформування Леґіону УСС виявилося, що серед стрільців і старшин 38 відсотків інтеліґенції, тобто в кожній сотні (за штатом – 180 вояків) було майже 70 відсотків недавніх громадсько-політичних діячів, адвокатів, педагогів, письменників, журналістів, мистців, студентів. Не бракувало вмілих організаторів виховної, ідеологічної та культурно-освітньої роботи й талановитих фахівців культури і мистецтва.
Бої та походи Українських січових стрільців в Карпатах (Сянки-Бориня, Верецьки Нижні, гора Ключ біля Сколого, Комарницькі гори коло Синевідська, гора Татарівка і гора Маківка), на Поділлі (бої над річкою Стрипа, під Семиківцями, на горі Лисоня під Бережанами, на Диких Ланах, під Потуторами, під Конюхами, біля Козової), їхня національно-культурницька праця на Волині та Наддніпрянщині (зокрема на Херсонщині та Єлисаветградщині, в Одесі, Нікополі, Великому Лузі, Олександрівську) у роки Першої світової війни являють собою одну з найяскравіших сторінок збройної та ідеологічної боротьби українського народу у його Визвольних змаганнях. Пам’ятаймо, що без Українських січових стрільців не було б ані Листопадового чину 1918 року, ані творення Галицької армії в Західно-Українській Народній Республіці, ані Організації українських націоналістів та Української повстанської армії.
Готовність Українських січових стрільців до самопожертви в ім’я незалежної й соборної України стали для багатьох поколінь наших співвітчизників дороговказом, який постійно надихав на боротьбу за звільнення своєї землі від московського окупанта. Наочним виявом прагнення стрільців до об’єднання всіх земель України в єдину державу стало те, що вони використали у своїй атрибутиці два герби: галицький – із зображенням лева і київський – з архангелом Михаїлом. Герб майбутньої самостійної соборної України мав поєднати давні символи – архангел Михаїл з мечем в одній руці / та щитом, на якому зображено лева, – в другій.
Варто усвідомити: Українські січові стрільці – це військо всієї України. Галицьке за походженням, воно стало провісником війська національного масштабу. В роки визвольних змагань Українські січові стрільці з боями пройшли від Львова до Києва, від Карпатських гір до Приазовських степів і Чорного моря. Саме тому стрілецька слава стала частиною сучасної української ідентичності – ідеології соборництва.
Військова старшина УСС завжди залишалася свідомою високого обов’язку, який поклала на неї Україна, дала справжні зразки надзвичайного героїзму і патріотизму. Абсолютну більшість серед стрілецтва становила молодь: у віці до 22 років – 75%, від 22 до 27 років – 16%. Найбільше нарахували: учнів учительських семінарій – 3,79%, студентів вищих шкіл – 6,95%, робітників – 11,69%, ремісників – 13,68%, учнів гімназій – 17,49%, селян – 26,47%. Майже всі вони були греко-католиками.
Однак варто пам’ятати й те, що Українські січові стрільці заплатили високу ціну за реалізацію української ідеї: з 1914 по 1918 рр. УСС втратили майже 400 осіб загиблими, 1 400 пораненими і 2 000 полоненими. Це свідчення передчасної смерті багатьох молодих і талановитих стрільців, які мали хист до національно-політичної праці та будівництва власної держави.
Важливими були інституційні рамки Українського січового стрілецтва, тобто ті організації, котрі впродовж серпня 1914 року своїм кадровим потенціалом створили підвалини формування Леґіону УСС. Назвімо їх: «Спільний Стрілецький комітет», міжпартійна організація «Головна Українська Рада», а також керівний центр майбутнього війська «Головна Бойова Управа».
6 серпня 1914 р. «Головна Українська Рада» видала відозву, в якій зокрема закликала: «Настав слушний час, день нашого воскресення. В сей час український нарід кличе синів своїх до бою за волю України. В сей час нема жертви, яка для нас могла б бути завелика. […] Українська Боєва Управа стає одинокою старшиною організації українських добровольців, яка одержує назву Українських Січових Стрільців».
Наступного дня, 7 серпня 1914 р., Українська бойова управа опублікувала повідомлення про об’єднання всіх стрілецьких організацій в одну структуру – «Українські січові стрільці», збір коштів на їхнє утримання, організацію військового вишколу, на потреби Українського Червоного Хреста й Головного українського бойового скарбу і про створення громадських і повітових комітетів для запису добровольців. Цікаво, що як добровольці до УСС відразу вступили відомі галицькі політики, зокрема й уродженець Тисмениці, голова Української Головної ради Кость Левицький, якому тоді вже минуло було 54 роки.
У цьому сенсі показовим був і мобілізаційний потенціал майбутнього підрозділу. Адже на серпень 1914 р. до Української бойової управи зголосилося 27 682 особи, при загальній кількості 120 299 осіб, які були членами понад двох тисяч українських руханкових, стрілецьких, спортивних і пластових гуртків в Австрії. Тобто кожна четверта молода людина, яка була членом або членкинею громадських організацій, записалася добровольцем до УСС! Одначе імперська політика Відня в українському питанні і тут цілком себе проявила. Уряд дозволив сформувати тільки один полк Українських січових стрільців кількістю 5 000 осіб, а згодом кількісний склад формації обмежили всього до 2 000 осіб. Звістка про обмеження кількості стрільців викликала обурення серед добровольців.
Лише після протестів українських політичних організацій Відень погодився збільшити чисельність УСС до 2 500 осіб, а решта отримала документи для повернення додому. «Зі сльозами в очах благали вони залишити їх, – згадував Михайло Галущинський, – та годі було вволити їх бажання». Про це саме писав інший очевидець тих подій: «Гуцулія плакала, просила і цілувала по руках головного вожда стрільців, що був безрадний тут, що не міг нічого зробити на власну руку». Роман Купчинський в своїй трилогії «Заметіль» навів приклад, коли один із добровольців, учень торговельної школи, купив у іншого, дрібного купця, право залишитися в Українських січових стрільцях.
Невипадково майбутній військовик, учень Коломийської гімназії, пластун Євген Побігущий-Рен згадував про це так: «Ми, молоді юнаки, глибоко переживали формування Українських січових стрільців. Ми були вже тоді свідомим юнацтвом, і розуміли, що це твориться рідне військо». Відтак на червень 1915 р. у відсотковому відношенні до Українських Січових Стрільців із сучасної Івано-Франківщини належало населення кількох тогочасних повітів: Богородчанського – 0,46%, Долинського – 0, 86%, Станиславівського – 1,58%, Городенківського – 1,88%, Надвірнянського – 3,94%, Коломийського – 6,18%, Косівського – 10,12%.
Складнішим для розв’язання було визначити статус Леґіону УСС. Воно утруднювалося тим, що, з одного боку, дії українського керівництва істотно зумовлювала австрійська влада, з другого – саме це керівництво, взявшись за організацію УСС, до кінця не уявляло, якими мають бути його завдання та мета. На зустрічі членів Головної Української Ради з представниками австрійського уряду було домовлено, що «Український леґіон» (як офіційно називалися УСС в австрійських документах) – це особливий відділ з військово-політичним завданням, посередник між австро-угорською армією і українським населенням, відвойованих від росії територій. Що ж до бойових завдань, то Українські січові стрільці мали їх виконувати лише у крайньому разі. Та, як свідчать подальші події, ці домовленості були не більш як формальністю, якої австрійська влада не збиралася дотримуватися і використовувала стрільців так, як вважала за потрібне, наприклад, доручила їм займатися розвідницькою та диверсійною роботою.
Чи були інші проблеми в Українських січових стрільців? Так, були. Назвемо декілька з них. Поряд із ентузіазмом, який охопив українство на Галичині на початку війни, почали виявлятися і внутрішні клопоти, що заважали процесові організації УСС. Особливо дошкуляв брак коштів, змушуючи змінювати плани. Так на початку був намір виставити леґіон власним коштом і хоча б одягнути його в окремий стрілецький однострій. Проте українське населення Галичини було ще надто бідним і, як згодом виявилося, коштів, які зібрали українські жінки в «Невгасаючому фонді» не вистачило не тільки на стрілецький однострій, а й на прохарчування.
Ускладнювала становище й нестача військових інструкторів (попри обіцянки австрійської військової влади направити для УСС 100 старшин-українців, прибули тільки 16 старшин та кілька підстаршин), а також зброї та спорядження, що унеможливлювало високоякісне військове навчання новобранців. До того ж українським добровольцям, на відміну від поляків, австрійські власті видали мало на що придатні однозарядні гвинтівки застарілої системи Верндля, які були зняті з озброєння ще наприкінці 1880-х років. Стрільці згодом нерідко просто викидали їх, купуючи за власні кошти модерніші – магазинні гвинтівки системи Манліхера у поранених вояків та польських леґіоністів. Непростою залишалася ситуація з харчуванням, одягом, взуттям, санітарними умовами.
Інша ситуація виникла в середовищі українських політиків, де з найменшого приводу розгорялися гострі суперечки та непорозуміння. Одне з таких «непорозумінь» – спроба деяких представників Головної Української Ради відправити невишколених і погано озброєних добровольців на здобуття Почаєва від російського війська, щоб так виразити свою лояльність до Австрії – трохи не стало фатальним для леґіону. Але становище врятував тодішній командант Теодор Рожанковський, який ціною своєї посади відмовився виконувати дилетантський наказ і так зберіг українське військо від знищення ще в момент його зародження.
Попри проблеми (згадаймо знамените гасло УСС: «Не ридать, а добувать!») впродовж усього періоду існування Українських січових стрільців у їхньому середовищі тривала інтенсивна національно-політична праця, бо необхідність її зумовлювалася тим, що визвольна ідея передвоєнного стрілецького руху зі створенням і початком діяльності Леґіону УСС перейшла в стадію реалізації. Результат такої діяльності – формування стрілецької ідеології, головні складові якої: державна самостійність; соборництво; опора на сили власного народу.
Частина стрілецтва усвідомлювала, що, якими б не були наслідки Першої світової війни, після її закінчення весь тягар національної роботи спаде на неї. В середовищі УСС створили групу під керівництвом сотника Дмитра Вітовського та четаря Івана Балюка, куди ввійшли старшини й окремі стрільці, що ставили своєю метою вироблення стрілецької ідеології. Вони виробили такі засади: «Наша мета – Незалежна і Соборна Українська Держава. Ми, військо України, йдемо до тієї мети слідами Мазепи і згідно із «Заповітом» Шевченка»…
Щонайменше останніх 35 років на Прикарпатті публічно говорять про ідею та чин УСС. Згадаймо перші національно-демократичні велелюдні маніфестації та віча 1 листопада та 22 січня з десятками молодих людей у стрілецьких одностроях, культ відновлення і насипання стрілецьких могил у містах і селах Івано-Франківщини, співання стрілецьких пісень і найпопулярнішої з них – «Ой у лузі червона калина…». З цього часу пам’ять про УСС стає одним із націотворчих елементів нашої регіональної тожсамости.
Після перших демократичних виборів 1990 р. на повен голос заговорили й про краян, вояків Леґіону УСС. Зокрема це перші краєзнавчі дописи про УСС Петра Арсенича та Богдана Якимовича, а також Миколи Васильчука про символічні могили воякам УСС, інтерв’ю Миколи Савчука та Миколи Гаращука з тими стрільцями, які поневірялися за часів совєтського тоталітарного режиму, але дочекалися відновлення нашої державності, пошук і упорядкування могил УСС Михайлом Арсаком і Ярославом Полатайчуком.
Варто згадати добрим словом й тих уродженців Прикарпаття, які першими почали розповідати правду про УСС у своїх історичних студіях та спогадах власне як учасники Визвольних змагань: уродженця Медухи, сотника Леґіону УСС і виконавця Листопадового чину Дмитра Вітовського; уродженця Вижнього Березова, стрільця Гуцульської сотні УСС Гриця Голинського, стрия видатного командира УПА і Героя України Мирослава Симчича; уродженця Косова, добровольця і стрільця Гуцульської сотні УСС, пластуна Михайла Горбового; уродженця Ланчина, підхорунжого УСС, письменника Юрія Шкрумеляка; уродженця Серафинців, отамана УСС, адвоката Степана Шухевича, двоюрідного брата батька Головнокомандувача УПА, Героя України Романа Шухевича.
Додаймо й уродженця Тернопілля, довголітнього директора української гімназії у Рогатині, команданта Леґіону УСС Михайла Галущинського та сина Каменяра, пластуна і сотника УСС Петра Франка, викладача української гімназії в Коломиї. До слова, її випускниками були легендарні постаті УСС: отамани Никифор Гірняк і Сень Ґорук, підхорунжий Дмитро Паліїв.
Не забуваймо, що першим науковцем у незалежній Україні, який у 1996 році захистив дисертацію про Українських січових стрільців був наш краянин, уродженець Бані-Березова, історик і політолог, професор Микола Лазарович – учасник АТО і російсько-української війни. А от уродженець Братківців, письменник Роман Федорів у 1991 році відновив видання львівського ілюстрованого журналу історії і побуту «Літопис Червоної Калини», який вже у 1930-х вважався неофіційною енциклопедією знань про УСС.
Тому, опісля згаданих титанів, які міцно тримали сув’язь пам’яти про УСС, сьогодні в умовах незалежної України, це стало історично і політично виправданим, і, даруйте, модним. Адже можна, вже без страху за свою долю і своїх рідних, говорити про стрілецьку ідеологію, літературну та мистецьку спадщину стрільців, бойові походи і рейди, просвітянську працю серед українців Волині й Наддніпрянщини, участь у цих подіях жіноцтва тощо.
Інколи не входять у модні нині мейнстріми ретельний пошук архівних документів про наших краян – Українських січових стрільців; належне облаштування місць їхнього останнього земного спочинку в територіальних громадах; створення спеціальних історико-краєзнавчих маршрутів до таких місць пам’яти; цифровізація артефактів з історії УСС, їхня музеєфікація.
Але справа робиться: її роблять сучасні покоління українських краєзнавців, істориків, архівістів, які не обтяжені штампами українського буржуазного націоналізму, чи класової боротьби, вигадками про українців як проєкт Австрійського генерального штабу і так далі
.Натомість сучасні дослідники обтяжені історичними знаннями, які варто робити доступними передусім для шкільної та студентської молоді Прикарпаття, а також створити онлайн платформу про всіх уродженців Прикарпаття – учасників Леґіону УСС, Корпусу січових стрільців, Дієвої Армії УНР та Галицької армії. Виконання цього проєкту до снаги викладачам і студентам Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника та архівістам Державного архіву Івано-Франківської області. Кожне задокументоване життя Українського січового стрільця – це наша спільна мікро- і макроісторія.
Свобода людини – найцінніший скарб. Був би нікчемним той народ, який не пробував би визволитися з неволі. Романтика ХІХ сторіччя налаштувала українців на тужливу ноту традиційного культурництва. І лише на початку ХХ сторіччя прийшло розуміння того, що «вороженьки» самі «не згинуть, як роса на сонці», що їх тільки зброєю можна змусити залишити загарбані землі. Ця свідомість кликала українців до зброї, щоби стати господарями на власній землі.
Це прагнення волі змусило українців у роки Першої світової війни виступити зі зброєю в руках за державницькі ідеали. Українці тоді, як і сьогодні, ясно усвідомлювали: зброя – це воля. Хто має перше – здобуде й друге. Це таке ясне й зрозуміле для поневоленого народу, а звідси й туга за зброєю стала в нас тотожною з тугою до волі. Тільки так можна пояснити той великий ентузіазм, що супроводжував збройні акти галицьких українців. Не чужий інтерес, але знову та сама туга до волі змусила українців взяти до рук зброю, незалежно від того, хто їм ту зброю дасть.
У Першу світову війну сотні молодих галичан, зокрема уродженців нашої області, воювали в лавах австрійської армії. Їм ніхто не обіцяв незалежної України. Багато з них загинуло безслідно під чужими прапорами як незнані воїни. Проте ми розуміємо і знаємо, що формування та бойовий шлях Легіону УСС були втіленням мрії про створення саме української національної армії.
Ворожі українству сили не допустили до творення великої збройної формації. Щоправда, і великі легіони не мали впливу на хід гігантських змагань світової війни. Тож кожному відомо, що Легіон УСС, хоча не був повноцінною армією, мав не тільки мілітарне значення. На Наддніпрянщині поява галицького стрілецтва мала і просвітницьке значення. Сьогодні ніхто не сумнівається у великій ролі, яку відіграли Українські січові стрільці в справі єднання ще тоді підавстрійських і підросійських українців. Їхнє значення велике для української історичної традиції, яка вже протягом цілого ХХ сторіччя дала нові приклади звитяги за Волю України.
Наприкінці дозвольте зацитувати рядки з листа стрільців сотні легендарного уродженця Прикарпаття Дмитра Вітовського, що його вони написали 1 квітня 1915 року: «Велика історична ідея перестала бути для нас лише переконанням, вона вросла в характер і душі наші, перейшла в діло, стала основним нервом життя нашого. […] Ми свідомі того, що від нас залежить, чи теперішнє покоління запишеться золотою карткою в нашій історії, чи скажуть про нього, що жило у велику пору, та заспало її. Багато ми перейшли, пережили. […] Не ті ми стрільці, що спочатку були. Ми змужніли, загартувалися, набрали залізної впертости. Витворюється у нас щось з давнього козацтва. Поезія крови і могил товаришів наших, що полягли в горах високих, в лісах смерекових. Поезія смерти і боїв і слави. Уміємо глядіти спокійно смерти в очі. Про життя байдуже, бо знаємо, що посів крови ніколи не гине. Ідея, що їй у жертву кров пролито і життя віддано, ніколи не вмирає і з історичною конечністю мусить побідити. […] Віримо, що хоч би ворог все до тла знищив, а остала лише могила Шевченка і огненне Франкове пророцтво, – то ще ніщо не пропало».
Сьогодні історики одностайні: боротьба і жертви Українських січових стрільців були недаремні.
Українські січові стрільці – це добровольчий легіон, що у кривавій війні зберіг честь української нації. Ні жорстокістю, ані злочинами вони не зганьбили своїх прапорів, освячених слугою Божим митрополитом Андреєм Шептицьким. Українські січові стрільці залишилися вірними присязі усій Україні та обов’язку перед власним народом. Вони пізнали велич перемог і гіркоту поразки, але ніколи не знали безчестя.
Після багатьох десятиліть безвольного, роздвоєного «рутенства» й «малоросійства» відроджена українським січовим стрілецтвом традиція – зі зброєю в руках відстоювати власні національні інтереси, знайшла своє логічне продовження у військовому чині молодих поколінь борців за визволення України – в лавах Галицької армії, Української військової організації, Організації українських націоналістів та Української повстанської армії. У спадок від УСС нам, зокрема Збройним силам України, дісталася духовна зброя мужності, самовідданості й віри.
Тож бути гідними наших героїв – і Українських січових стрільців, і сучасних героїв і героїнь України – наш почесний обов’язок і велика відповідальність перед минулими і прийдешніми поколіннями, як влади, так і громадян, щоби історія навчила того, як мусимо пам’ятати минуле, творячи майбутнє України!
