Здавен у світовій традиції загалом і трьох головних релігіях людства зокрема число «33» наділяють сакральним змістом. Досягнення ж людиною «віку Христа» пов’язують із переломним моментом у її житті – переходом від молодості до зрілості, коли пора підбивати перші підсумки прожитого й, можливо, вдаватися навіть до переоцінки цінностей. Таку ж візію за аналогією проєктують і на «повноліття» спільнот…

Наш головний підсумок – з 1990-го й досі «Галичина» виходить безперебійно. За винятком квітня 2020 р., коли всі у світі повірили, що коронавірус і справді такий страшний, як його малювали, й погодилися жити в умовах жорсткого пандемійного нокдауну: довелося під тиском зовнішніх чинників припинити на місяць друк видання.

А також велика війна в Україні внесла корективи у графік виходу газети – у квітні 2022-го ми вимушено пропустили два випуски суто через блокування на державному рівні коштів, зароблених нами за надання інформаційних послуг бюджетним структурам, що було пов’язано із запровадженням у країні режиму воєнного стану. З тотожних причин того самого року не побачив світ і один грудневий номер.

Слава Богу, ми успішно пережили ті кризи. Не останньою чергою – й завдяки тому імпульсові національного піднесення в галицькому суспільстві, який зродила поява першого демократичного видання на наших теренах тоді, коли ще ніхто й гадки не мав про порівняно незабарне проголошення Незалежності України. Його позитивний вплив на наше сьогодення ми й досі відчуваємо. А все тому, що вже в перший номер газети її творці вклали сподівання всіх поколінь борців за вільну й самостійну Українську державу.

Над першим випуском «Галичини» працювали, нагадаємо, перший головний редактор "Галичини" Богдан Галюк, журналісти Василь Назарчук, Богдан Вівчар, Роман Гладиш, Мирослав Кіндрачук, Віктор Глянцев… Ініціатором заснування видання, незалежного від компартійного впливу, виступив тодішній голова Івано-Франківського облвиконкому Дмитро Захарук. А вийшла у світ газета за підтримки обласної ради першого демократичного скликання, яку очолював Микола Яковина. І відтоді виступала інформаційним партнером облрад і наступних скликань у їх державотворчій діяльності аж до середини 2018-го, коли в Україні стартував завершальний етап реформування преси державної й комунальної форм власності.

Той імпульс допоміг нам подолати труднощі у процесі трансформації нашого періодичного видання з комунального статусу в приватний, як велів чинний закон. Адже відразу виникла певна правова колізія, що не дозволяла нам провести всі зміни, як передбачав той нормативний акт, шляхом простого перетворення установи в підприємство. Її попри всі наші звернення-прохання до відповідних столичних відомств так і не захотіли усунути на законодавчому рівні. Тож довелося починати з нуля…

Безумовно, поставали різні можливості. Можна було скласти руки й самим нічого не робити, якщо на державному рівні не забажали усунути відповідні огріхи в законодавстві. Тоді вже з 2019-го газети не стало б. Але той імпульс, повторюю, додавав сил не здаватись і, зрештою, зробити так, як усе ще дозволяли обставини й правове поле інформаційної сфери. Через низку реєстраційно-перереєстраційних процедур створили нове видання з тією самою звичною для всіх назвою. Узаконили створену під нього юридичну особу як нового видавця «старої» газети.

Інакше кажучи, врятували часопис. І зосталися, ще раз підкреслю, тією самою газетою, що й була доти, як довели наші передплатники. І за весь період того «реформування», що затягся далеко за полудень 2019-го, ні разу не зірвали випуск видання, хоча формально й мали право припинити його вихід, і не лише на місяць-другий.

Звісно, при цьому не обійшлося й без жертв. У процесі перетворення комунальної установи у приватне підприємство ми втратили право правонаступництва, як передбачав згаданий закон про реформування. І нині зокрема змушені за великі гроші орендувати те приміщення на Січових стрільців, 25 в Івано-Франківську, потрібне для підготовки газети до друку й ведення необхідної господарської діяльності, яке з 1996-го займали безплатно.

Зрештою, до відома багатьох наших постійних читачів-відвідувачів, хто того ще не знає, – редакція розміщується вже не на всіх поверхах будівлі за тією ж адресою, як було, а лише у двох кабінетах – №20 і 21 на третьому поверсі. Власне, ми б і їх давно покинули, хоча б тому, що взимку лише за теплопостачання їхньої сукупної площі доводиться платити 12 – 14 тисяч гривень на місяць. Але «редакція газети «Галичина» на Січових стрільців, 25» – це вже своєрідне намолене місце, куди вже давно протоптали битий шлях не лише ті, кому потрібно опублікувати оголошення чи рекламу, хто не знайшов потрібного номера видання в кіосках, а й ті, хто шукає в четвертої влади захисту від свавілля чи, навпаки, бездіяльності другої й третьої.

Пишу це не для того, аби на щось поскаржитися чи комусь дорікнути. Лише підводжу до того, що, схоже, власний «вік Христа» як момент істини «Галичина» пережила дещо швидше, ніж у 33. Ще 2018-го після тривалого листовного спілкування з низкою профільних державних інстанцій – від Держкомтелерадіо як координатора реформування преси до Мін’юсту й профільного комітету Верховної Ради відчули певний шок, бо, як мовлять, на власній шкурі пересвідчилися, що управлінський апарат нашої держави, фігурально кажучи, повернутий до свого суверена – українського народу – аж ніяк не обличчям.

Словом, позбулись ілюзій і можемо вголос констатувати, що, на жаль, маємо сьогодні не соціально орієнтовану самостійну Українську державу, покликану захищати своїх громадян, дарувати їм чуття єдиної родини, чуйно реагувати на потреби платників податків, за яку боролися наші попередники, ідеали якої популяризувала «Галичина» ще в часи дрімучої радянщини. І нині, в часі війни, більш ніж очевидно, що цю напасливу систему після нашої перемоги над зовнішнім ворогом ще належатиме ламати-вдосконалювати всією громадою довгі роки. Водночас зрозуміло, що жодна сльозина, жодна крапля крові, як і кривавого поту, пролиті в боротьбі за велику мету – від глибокої минувшини до (особливо) сьогодення, – не є марними, якою б ще далекою вона не видавалась… Отже, змагання "Галичини" як першої в Україні демократичної газети й інших романтиків українського відродження 1989–1990 рр. не були даремними...

Останнім часом істотно порідів з різних причин і колектив редакції – з 23 працівників 2018-го зосталося десятеро. Та головне, як уже казав, – газета виходить й виходитиме у світ і надалі. Тож і чинні, й потенційні її читачі можуть не вагатися: передплачувати її зокрема на друге півріччя 2023-го чи ні, а робити свій вибір на користь видання рішуче й без побоювань.

А я особисто й від імені його нинішніх читальників публічно дякую за працю над належним змістовим наповненням часопису та його відповідними інтелектуальним рівнем і дизайном журналістам редакції - редакторам відділів - Оксані Процюк, Ігореві Лазоришину, Юрієві Кривеню (як редакторові й інтернет-ресурсу «Галичини»), відповідальній секретарці й операторці сайту Зоряні Веляник, верстальниці й репортерці сайту Анжелі Бойчук, літературній редакторці Галині Петричук, рекламній менеджерці й коректорці Олені Мороз.

Окремі подяки за те нашим частим і постійним авторам, колишнім штатним працівникам редакції – заслуженим журналістам Оксані Ровенчак, Петрові Парипі, Іванові Гавриловичу, Ігореві Никоровичу, журналістові Роману Гладишу, а ще головній бухгалтерці редакції Марії Перегінець – за належне фінансово-податкове реноме газети, журналістці Ользі Пошелюжній (Мончук), котра перебуває у післяродовій творчій відпустці з догляду за сином, ветеранам газети, які тримають з нею зв’язок, – за моральну підтримку колективу.

І насамкінець (аби найкраще запам’яталося) висловлюємо щиру вдячність, окрім наших постійних читачів, Івано-Франківській обласній раді, особисто її голові Олександрові Сичу за те, що й досі довіряє саме нам інформаційне обслуговування діяльності керівництва та депутатського корпусу найвищого представницького органу в регіоні.

За довіру в такій самій справі сердечно дякуємо й Івано-Франківській міській територіальній громаді та персонально її керівнику Русланові Марцінківу, обласній організації партії «Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» в особі її лідера Дмитра Шлемка, а також Рогатинській (Сергій Насалик), Надвірнянській (Зіновій Андрійович), Яремчанській (Андрій Мироняк) Калуській (Андрій Найда), Бурштинській (Василь Андрієшин), Брошнів-Осадській (Тарас Манорик) відповідно міським та селищній ТГ за сприяння загалом і конкретні укладені на цей рік договори з інформаційного висвітлення їхньої діяльності.