Людське море вщерть залило площу в центрі гуцульського містечка Кут, його жителі уважно слухають виступ чергового оратора… Навічно закарбовано це народне віче 1 листопада 1918 року для історії на чорно-білій світлині, яка експонується в місцевому історико-краєзнавчому музеї. Вона ж прикрасила обкладинку книжки «Галицька Гуцульщина доби Західно-Української Народної Республіки» Петра СІРЕДЖУКА – провідного фахівця Інституту історії, етнології і археології Карпат ПНУ ім. В. Стефаника, доктора історичних наук.
Книжка заповнює певну прогалину у вітчизняній історіографії, усуває чимало білих плям у літописі Гуцульщини періоду ЗУНР, слугує увиразненню й конкретизації нового напряму історичної науки, що окреслився уже в наші часи, – гуцулознавства. Таку високу оцінку нової монографії пана Петра, як і загалом внеску цього вченого в дослідження минувшини нашого краю, висловили його колега по вишу доцент Андрій Королько, доцент ІФНМУ Володимир Левко, голова ОО Національної спілки краєзнавців України Михайло Косило, директор обласної філармонії ім. Іри Маланюк Василь Тимків, депутати обласної ради заступник начальника управління культури, національностей та релігій ОДА Мирослава Корнелюк та професор ІФНТУНГ Дмитро Дзвінчук, який був модератором презентації видання в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І. Франка. Її директор Людмила Бабій привернула увагу присутніх до підготовленої працівниками бібліотеки книжкової виставки, що представляє науковий і краєзнавчий доробок П. Сіреджука.
Фактологічна основа презентованої монографії побудована на широкій джерельній базі. Це розвідки й публікації різних авторів, котрі вже торкалися тих чи інших аспектів тематики книжки – державного і військового будівництва на теренах Галицької Гуцульщини доби ЗУНР та участі гуцулів у польсько-українській війні 1918–1919 рр., архівні документи, які дослідник вивчав в архівах України і Польщі. Позначені, сказати б, ефектом присутності учасників і свідків тодішніх подій, що особливо цінний для сучасного читача, матеріали представлено в останніх двох розділах книги – «Доба ЗУНР у спогадах гуцулів» та «Звитяжність гуцулів (із мемуарів)».
Тематика Гуцульщини дослідникові особливо близька, адже він сам уродженець с. Космача на Косівщині, нащадок стрільця Української Галицької Армії. Оцей гуцульський дух автора відчувався і з його розповіді про зміст і структуру презентованої книжки, і зі сторінок нового видання, яке, думається, зацікавить не лише науковців і студентів, а й усіх, хто залюблений в Гуцульщину (бо й написано доступною для читацького загалу мовою).
Гуцульське населення пов’язувало із проголошенням Української держави на галицьких землях неабиякі сподівання на звільнення од віковічного чужоземного ярма, здійснення своїх прагнень та інтересів у національно-духовній та соціальній сферах. Ось декілька промовистих штрихів із розповідей, вміщених на сторінках книжки. Чи знаєте ви, хто під час Листопадового чину встановив на львівській ратуші синьо-жовтий прапор? Цей акт здійснив за наказом сотника Дмитра Вітовського підхорунжий січовий стрілець Зенон Русин, гуцул із Жаб’я (нині Верховина).
А дещо раніше, 19 жовтня 1918 р., у Косові відбулися організовані Бойовим проводом Українських Січових Стрільців довірчі збори, на яких ішлося про політичну ситуацію в австрійській державі й підготовку українських військових та політичних сил до проголошення і розбудови власної національної держави. Від імені всієї присутньої на зборах української спільноти міста присягу на вірність цій майбутній державі склали на Шевченковому «Кобзарі», який приніс старенький дідусь. Після того заспівали національний гимн. Усусів було прислано для відповідної організаційної праці в Косівському повіті, а безпосередньо підготовкою до встановлення української влади в його населених пунктах займався січовий стрілець Другої гуцульської сотні Михайло Горбовий. Розпочалося воно з Кут, де від самого ранку 1 листопада 1918 р. усуси зайняли пошту, в магістраті містечка почали збиратися українські патріоти, по обіді сформували міський комісаріат, якому було надано право виконувати владні функції органу місцевого самоуправління та повноваження нав’язувати прямі контакти з українськими адміністраційними властями у Львові, потім відбулося вже згадане народне віче на підтримку Листопадового чину.
Громадський спокій і правопорядок у населених пунктах Гуцульщини забезпечували станиці Державної Сторожі, а в тих селах, де їх не було, – вартові чети (міліція). Функцію захисту й боротьби зі шпигунством, саботажем, ворожою пропагандою, кримінальною злочинністю тощо виконувала воєнізована організація – Українська державна жандармерія. Цікаво, що коли 9 листопада 1918 р. у Косові присягала на вірність Українській державі жандармерія повіту, то на цій урочистості був український патріот з династії Габсбургів, колишній ерцгерцог Василь Вишиваний – такий він узяв собі псевдонім. Вільгельм Габсбург (1895–1948) уперше ще 17-річним, не кажучи про це нікому з рідних і близьких, здійснив пізнавальну поїздку в карпатське село Жаб’є – обрав його майже навмання на мапі Галичини, припустивши після ретельного її вивчення, що саме там, у горах, міститься найбільший осередок «українського розбишацтва», про яке наслухався в батьківському домі від польських шляхтичів. Але вже той перший приїзд на гуцульську землю докорінно змінив уявлення про українців у майбутнього командира полку УСС.
Аналізуючи державотворчі процеси на місцях, автор книжки висновує, що відбувалися вони за вкрай несприятливої політичної ситуації – «в умовах надзвичайного воєнного стану, викликаного нападом відродженої польської держави на молоду українську». Тож для захисту її від ворога ще в листопадові дні 1918 р. почали створювати, зокрема й на гуцульських теренах, військові формування. У Косівському й Печеніжинському повітах організували призовні пункти. Багато молодих гуцулів зголошувалось до української армії добровільно. П. Сіреджук цитує в монографії таку інформацію з тодішньої газети «Покутський вісник»: «Косівщина достарчила, може, найбільше військо з усіх повітів. Гуцули дуже радо ішли до війська. Славні гуцули билися як льви на вулицях Львова, а тепер б’ються з ляхом під Львовом. Наші гуцулики поспішили з поміччю на правобережну Україну проти більшовиків, московських розбійників і рабівників». Газета «Громадський голос» за 25 березня 1921 р. так само відзначала те, що в українське військо, яке воювало з поляками, влилася велика кількість добірних кадрів саме з Гуцульщини: «В УСС їх відсоток становив від 10 до 12 і був найвищим серед повітів Галичини».
Із гуцулів-добровольців та мобілізованих сформували Першу кінну Гуцульську козацьку сотню ім. Юрія Федьковича, Гуцульську козацьку дивізію, окремий Гуцульський пробоєвий курінь УГА, другу прикордонну сотню, яка охороняла державний українсько-румунський кордон на відтинку Кути–Ворохта. На жаль, про деякі із цих військових підрозділів відомостей збереглося дуже мало – тим більшу цінність становлять вони у книжці П. Сіреджука. Окрім того, чимало гуцулів належало до складу й інших підрозділів Галицької Армії, яку, власне, після переходу через р. Збруч на Велику Україну почали називати Українською Галицькою Армією. У розділі «Гуцули у визвольних змаганнях українців» автор монографії подає численні приклади (з конкретними прізвищами) їх військової доблесті і звитяги. Вчений, зокрема спираючись на історичні джерела, висвітлює участь уродженців Гуцульщини в боях за Львів і на Бойківщині, у Вовчухівській битві, Сигітській військовій операції (на нинішній румунській території), у Чортківській офензиві Галицької Армії.
Окремий розділ у книзі присвячено підрозділам гуцулів в УГА та війську УНР. Гуцульська сотня січових стрільців УГА наступного ж після Листопадового чину дня виїхала потягом із Чернівців до Львова і показала себе якнайкраще в боях на підступах до міста і при штурмі залізничного вокзалу, на вулицях Львова, вона в складі 2-го куреня 1-го полку УСС брала участь у другому наступі на Львів 8 січня 1919 р, у Чортківському наступі Галицької Армії, згодом перейшла Збруч і на Великій Україні воювала з ворогами українців різних мастей. На жаль, у відомому «чотирикутнику смерті» на Поділлі немало вояків і старшин сотні померло від тифу.
Найбоєздатнішою одиницею Галицької Армії вважався Гуцульський пробоєвий курінь. Його зародком стала сотня, сформована із жителів Косівщини, нинішньої Верховинщини, Печеніжинщини й прилеглих до неї сіл Надвірнянського повіту. Бойове хрещення вона отримала 31 грудня 1918 р. у кровопролитному бою за села Биличі і Чижки на Старосамбірщині – і здобула перемогу над ворогом, який значно переважав, захопила чимало військових трофеїв. Командувач Галицької Армії генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко оголосив подяку за цей успішний бій (її опублікували україномовні газети Східної Галичини) всьому особовому складу пробоєвої сотні поручника УСС Гриця Голинського, уродженця Вижнього Березова на Косівщині. А 7 і 8 березня 1919 р. Гуцульський пробоєвий курінь блискуче показав себе в бою з поляками за с. Вовчухи Городоцького повіту, взявши в полон 250 польських жовнірів разом із майором, здобувши 6 гармат, 22 кулемети, 2 міномети. Тож цей його успіх відзначено в наказі Начальної Команди Галицької Армії – «піднести Гуцульський Курінь до гідности лицарів». 23 червня 1919 р. курінь вступив у запеклий 45-хвилинний рукопашний бій за лісок під селом Черче на Рогатинщині. Ворожі вояки не витримали натиску багнетів завзятих стрільців із Гуцульщини і зрештою почали втікати з поля бою врізнобіч.
Уже згаданий генерал УГА, а потім Дієвої Армії УНР М. Омелянович-Павленко згодом у своїх мемуарах, описуючи перебіг польсько-української війни 1918–1919 рр., аж тричі схвально відгукнувся про героїчну звитяжність гуцулів у боях з ворогом. Засвідчує це і такий факт: саме сотні гуцулів довірили представляти Українських Січових Стрільців у почесній варті на зустрічі командування Галицької Армії з військовими місіями країн Антанти.
На Поділлі першим успіхом уславленого Гуцульського куреня було взяття Жмеринки. Відзначилися горяни і в боях з червоноармійським військом на Вапнярському плацдармі, в кількаденних збройних сутичках з кіннотою Котовського. Зупинили бойовий порив легендарного куреня лише великі втрати особового складу внаслідок епідемії тифу, яку нині дехто з істориків пов’язує із застосуванням ворогом бактеріологічної зброї.
Сини гір доводили, що вони є не лише захисниками ЗУНР на її території, а й українцями-соборниками, воюючи в Гуцульському полку морської піхоти УНР. Дозвіл на набір гуцулів до цього підрозділу Військово-морських сил Української Народної Республіки її міністр морських справ Михайло Білинський дістав від Військового секретаріату Західно-Української Народної Республіки і з агітаційною метою сам у квітні 1919 р. побував у Косові, Кутах і Жаб’ю. Розраховували, що в полк увіллються дві тисячі добровольців, проте набрали лише 700 осіб – комплектування його не завершили через початок румунської окупації краю. Сформований у Коломиї 1-й Гуцульський полк морської піхоти УНР пройшов за два роки свого існування славний бойовий шлях просторами Великої України. Горяни показали себе хоробрими вояками в сутичці з червоноармійцями під Волочиськом, а потім відважно билися за подільські міста Бар і Жмеринку. Також гуцули-піхотинці були учасниками Першого і Другого зимових походів генерал-хорунжого УНР Юрія Тютюнника.
Історія не знає умовного способу: от якби сталося так, як задумала, як планувала нова, українська, рідна для горян влада. І все ж дослідження П. Сіреджука переконливо засвідчує, що здійснювані нею кроки провіщали гуцулам відрадні зміни в соціально-економічному житті. Скажімо, вирішено було збудувати залізницю з Коломиї до Космача, яку, однак, через румунську, а потім польську окупацію гуцульських теренів встигли довести лише до села Ковалівки.
У культурному житті Косівщини і Галицької Гуцульщини загалом великою подією стало відкриття на початку березня 1919 р. у Косові великої публічної національної бібліотеки для широких верств населення повіту. Схвально зустріли корінні жителі видане старостою Косівського повіту Анатолем Лепким 11 грудня 1918 р. розпорядження перевести школи для гуцульських дітей на викладання урядовою українською мовою замість польської, що з 1859 р. було запроваджено як державну в місцевих освітніх закладах австрійським міністерством освіти і релігій. Водночас у цій галузі українська влада проводила дуже виважену, толерантну політику, не забороняючи національним меншинам мати свої національні школи.
До речі, друкувала офіційні розпорядження повітової влади, а також закони УНР (приміром, земельний від 14 квітня 1919 р.), інформувала про події громадського життя газета «Урядові вісті Косівського повіту», яка виходила двічі на місяць від 1 грудня 1918 р. до середини травня 1919-го, а 15 травня побачив світ перший і єдиний номер тижневика повітової організації Радикальної партії «Чорногора».
Що ж до професійної освіти, то вельми красномовний такий штрих. Повітова влада Косівщини хотіла створити мережу закладів з підготовки кваліфікованих кадрів для легкої промисловості, сільського господарства, майстрів декоративно-ужиткового мистецтва. Передбачалося відкрити у Косові й Жаб’ю різьбярські школи, в Кутах – кушнірську, в Старих Кутах – садівничу та відновити роботу косівської ткацької школи. Така мистецька школа у повітовому центрі мала відчинити двері у червні 1919-го, вже навіть набирали хлопців та дівчат 15 років і старших для навчання як гуцульської різьби, столярства, токарства, так і на ще трьох відділеннях закладу: традиційної обробки металу, ткацтва і вишивки, гончарства. Але Галицьку Гуцульщину 24 травня 1919 р. захопили румунські війська, які через три місяці передали її польській владі.
Тематичні рамки свого дослідження П. Сіреджук цілком логічно поширює і на Гуцульське повстання у квітні 1920 р., яке читачі книжки, напевне ж, сприймуть як закономірну реакцію горян на встановлення у краї чужої їм влади, як свого роду відгомін того духу волі, що вселило в них проголошення й недовге існування ЗУНР. Учений, посилаючись на документальні джерела, наводить у книжці факти жорстоких розправ зайд над тими, хто їм не корився, як і над цілком невинними людьми, висвітлює процес поступової інкорпорації краю в систему влади держави-окупанта.
У «Галицькій Гуцульщині доби Західно-Української Народної Республіки» ґрунтовно, з добрим фаховим знанням предмета дослідження проаналізовано тодішні військові й суспільно-політичні події і явища на теренах цього самобутнього етнографічного регіону України або за його межами з діяльною участю гуцулів. Певна річ, монографія стала результатом того, що автор давно вже зацікавився цією науковою тематикою й наполегливо, окремими своїми розвідками, освоював один із ще далеко не розораних перелогів української історії. Нова книжка Петра Сіреджука, як прозвучало на її презентації, без сумніву, належить до вагомих здобутків ученого. Цим виданням ретельний і вдумливий дослідник минувшини Прикарпаття, скрупульозний архівіст відкриває читачам, образно кажучи, гуцульську Атлантиду періоду ЗУНР.
