Нещодавно українські медіа опублікували повідомлення про те, що у ніч на 12 січня цього року в Харкові на станції метро зняли барельєф Олександра Пушкіна. Одні радісно прокоментували це як ще один крок на шляху очищення української землі від радянських і російських міток, а інші звернули увагу на слова речника Харківського метрополітену Олексія Бітнера: «Профіль Пушкіна зняли на платформі. А також частково у вестибюлі між турнікетами – панно з барельєфами. На час ремонтних робіт ці барельєфи демонтують. Щодо перейменування станції «Пушкінской» – такими питаннями займається місцева влада. Якщо на рівні міськради ухвалять рішення про перейменування, отже, будемо його виконувати. Але наразі таких розпоряджень не було».

Отже, ніякого «очищення» не відбулося. Принаймні в метрополітені Харкова.

Та все ж задля об’єктивності скажемо, що ще раніше місто вже позбулося імені Пушкіна в назві Харківського академічного російського драматичного театру. «Це правильно. Я не думаю, що на 11-му місяці російсько-української війни у Харкові має бути театр російської драми… Це маркування імперськими культурними символами недоречне і надмірне. І його треба позбуватися, тому що це так чи інакше ознаки нашого постколоніального статусу. Добре, що наші депутати це зробили», – так письменник Сергій Жадан (один із підписантів листа до Президента щодо перейменування театру) прокоментував рішення сесії Харківської обласної ради 24 грудня 2022 року. За те, щоби з назви театру прибрати слова «російський» та «імені О. Пушкіна» проголосував 81 депутат, а двоє утрималися. При цьому Сергій Жадан нагадав, що на дерусифікацію чекає вулиця Пушкінська – одна з центральних у Харкові.

Перейменування вулиць, пов’язаних з радянсько-російським минулим, за повідомленнями в ЗМІ, харківські історики та журналісти ініціювали ще в березні 2022-го, через три тижні після початку великої війни в Україні. А, наприклад, уже у травні харківські депутати перейменували Московський проспект на Героїв Харкова, узвіз Білгородський – на вулицю Героїв рятувальників, Білгородське шосе – на Харківське шосе, а район Московський – на район Салтівський. Згодом змінили ще 18 топонімів, а всього планують перейменувати понад 400 об’єктів. Однак інформації про зміну назви вулиці з іменем Пушкіна наразі немає. Вдалося відшукати лише повідомлення про те, що у громаді обговорюють два варіанти: повернення до давньої назви вулиці – Німецька або надання нової – імені Григорія Сковороди.

Історія з цією вулицею видається тим дивнішою, що 9 листопада 2022 року з площі Поезії демонтували погруддя О. Пушкіна. Пікантності цьому додає те, що вранці того ж дня міська влада ухвалила рішення захистити пам’ятник від бомбардування міста, і його фактично негайно обклали мішками з піском. А після проведеного згодом демонтажу закладений мішками постамент залишився, а саме погруддя, за повідомленням міської ради, «відправлено на відповідальне зберігання»: «Його долю – чи зберігатимуть у музеї, чи йому знайдеться інше місце у культурному та історичному просторі Харкова, – вирішуватимуть харків’яни після Перемоги України».

Пояснень щодо таких швидких дій Харківської міської ради – від обкладання мішками з піском до демонтажу – так і не було озвучено, що, цілком логічно, викликало нерозуміння, здивування й суперечки серед жителів міста. До речі, ще перед збройним переворотом 1917 року це погруддя Пушкіна збиралися знести активісти українського національно-визвольного руху. Їхній задум реалізували нащадки аж через століття…

Але що нам до харківського метро? І до назв його вулиць, площ, театрів? До захисту чи знесення пам’ятників? Справді, до 24 лютого 2022 року було майже байдуже. Так, зрідка десь у глибині душі муляло запитання: чому харків’яни так сильно зрусифікувалися й збайдужіли? Так, щиро дивували майже анекдотичні події в Харкові з пам’ятником і вулицею маршала Жукова. Але правило «не пхати носа до чужого проса» переважало над бажанням щось пояснювати чи доводити. Та його дію скасував ранок того жахливого лютневого дня, коли вибухами російських ракет були розбуджені жителі як Харкова, так Івано-Франківська. І, може, нам би й далі не було діла до «слідів» Пушкіна в далекому від нас (за 832 км навпростець і 1028 км автошляхами) місті, якби харківську землю так рясно не було скроплено кров’ю воїнів з Прикарпаття, якби Івано-Франківськ не прийняв чи не в перші дні великої війни стільки біженців, найбільше з яких тоді було саме харків’ян.

А ще дозволю собі принагідно незначний відступ. Недавно український журналіст Денис Казанський виклав відео, в якому розібрав виступ відомого депутата держдуми від правлячої партії «єдіная рассія» Костянтина Затуліна в ефірі не менш знаної Ольги Скабеєвої ще 1 червня 2023 року. Той із сумним виразом обличчя заявив, що «у рассіі нє хватіт сіл, чтоби захватіть і падчініть сєбє Украіну»… Тобто ця людина, котра хоч і визнавала, що план швидкої силової акції щодо України, внаслідок чого наша держава мала розпастися, провалився, а «росія за час війни проти України не досягла заявлених цілей», та все ж закликала продовжувати війну і визначала ціллю для «армії рф вийти на рубежі, звідки українська зброя не діставала б до Донецька і Луганська», раптом констатує: «нам нада сміріцца».

К. Затулін, котрий раніше казав, що був би радий, якби «України не було», але повчав, що коли «рф хоче, щоб Україна була на її боці», то необхідно вести «розумну пропаганду», проявляти «краще ставлення» і «правильну поведінку» щодо населення на захоплених територіях, через сім – вісім місяців заявив, що український народ зненавидів росію після всього, що та зробила на його землях, і ніякого «русскава міра» там не хочуть. Крім того, сказав, що категорично проти планів – навіть на перспективу – включення Західної України до складу рф, назвавши її жителів «убєждьоннимі пратівнікамі рассіі», від завоювання яких свого часу відмовлявся навіть царський уряд. Мовляв, приєднати ці регіони – це те саме, що «запустити троянського коня в російську імперію».

Як підсумував Д. Казанський, депутат держдуми сам назвав умову, за якої певна територія/регіон/країна може гарантувати собі захист від посягання росії: «чим менше там російського – тим менша вірогідність, що росія припреться туди зі своїми братніми «обіймами». А тепер на цій хвилі повернімося до харківської станції метро «Пушкінская». Орієнтовно майже тоді, коли Затулін про те говорив, Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь повідомляв (8 червня 2023 р.), що «у Харківському метрополітені заплановано замінити російськомовні написи на колійних стінах станцій «Академіка Павлова», де написи у мозаїчному виконанні, «Київська» (триває виготовлення елементів назви станцій) та «Пушкінська». На ці слова голова Харкова Ігор Терехов зреагував так: «У чому винен Пушкін, що народився путін? Тим більше Пушкін – всесвітньо відомий поет, так само як і Лермонтов. Є й інші видатні поети, письменники, художники. Не треба всіх під один гребінець... Ми вчилися на чудових поемах Пушкіна й Лермонтова, і «Пушкінська» залишиться «Пушкінской». У нас є вулиця Пушкінська, станція метро імені Пушкіна. Це нехай залишається». І. Терехов, як подейкують, уже змінив цю свою позицію. Та чи зміниться й ставлення сотень тисяч українців, котрі й далі так само вважають Пушкіна «великим», його твори – «видатними», а до власних чеснот і досягнень зачисляють те, що «вчилися на поемах Пушкіна»?

Тим часом про справжню суть пушкінської душі, звучання якої нерозривно (як і в кожного митця) пов’язане з його творіннями та фактично відображається в них, уже сказано чимало і кожен охочий пізнати істину міг відшукати її. Але, мабуть, найфаховіше про імперськість творів О. Пушкіна написала польсько-американська дослідниця, почесна професорка славістики Ева Томпсон у своїй книзі «Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм» (українською мовою книга відома з 2008 року, а на російську її цілком і не перекладали – це вже про багато чого свідчить).

Про сумнівну геніальність «вєлікого русскага поета» першим чесно сказав той, хто знав О. Пушкіна особисто й був піонером у справі впорядкування його творчості й архіву – російський критик і мемуарист П. Аннєнков (1813–1887). Підсумком тривалої і скрупульозної роботи над поетовим рукописним скарбом стало сказане Павлом Аннєнковим (до речі, визнаним пушкіністом) «Пушкін став геніальним письменником, тому що був геніальним читачем».

Про цей «талант» О. Пушкіна багато й глибоко писав іванофранківець Іван Дрогомирецький ще у 2012–2013 рр. у місцевій газеті «Захід Пост», випадково «підловивши» російського поета на надто дивних і частих збігах його «Євгенія Онєгіна» з «Енеїдою» Котляревського. Газета «Галичина» за 16 лютого 2017-го також публікувала одну з розвідок автора: «Чому так загадково усміхався Пушкін?». А своєрідним підсумком багаторічного вивчення джерельної бази пушкінських запозичень й розвінчування «величі» його творчої спадщини стала надрукована в газеті «Галицька Просвіта» за 7, 14 і 21 вересня 2023 р. робота І. Дрогомирецького «Поет-плагіатор, або Крадена поезія: погляд українця на Олександра Пушкіна та його поезію – крадену і глуповату».

Тих, для кого глибоке дослідження нефахівця від літератури (І. Дрогомирецький мав університетську освіту з прикладної фізики і був фахівцем з металознавства, що не заважало йому бути добре обізнаним у краєзнавстві, історії та багато читати) не є доказом літературної нечистоплотності О. Пушкіна, переадресуємо до російської поетки Анни Ахматової, точніше до її невеличкої статті «Остання казка Пушкіна»…

Зрештою, тема й (не)пушкінських казок Пушкіна варта окремого дослідження. Але нині мова про одне: злодій може виховати лише злодія, моральний виродок – таких, як він. Тому ставати на захист імені – хай і дуже відомого – крадія від літератури, яким був О. Пушкін, означає не поважати самого себе, свідчити про власну обмеженість й небажання (невміння) здобувати нові знання.

Власне, «вежам кремля» глибоко байдуже, чи називати своїми території, «позначені» іменами Лєніна, Пушкіна, чи невідомих солдатів. Називати та згодом перти на танках «захищати» ті вулиці, села й міста, які далекоглядною політикою комуністичної влади було «позначено» потрібними іменами, і, що дуже прикро, досі зі впертістю, вартою інших застосувань, відстоюють як жителі, так і державні посадові особи з обґрунтуванням амебного рівня мислення: «Пушкін не винен, що народився путін». Так, Пушкін справді не винен у самому факті народження самого путіна чи 140 млн росіян. Однак Пушкін точно винен у тому, що всі вони формувалися на ідеях, свідомо закладених ним у своїй творчості.

Проте знесення пам’ятників, перейменування вулиць, театрів, станцій метро, зміна назв населених пунктів не гарантує розв’язання проблеми і не звільняє від пут невільників, якими уми й серця українців уміло сотнями літ обплутувала російська імперія. Роздуми, навіяні подіями в харківському метро, насправді мають, якби це дивно не звучало, місцеві больові точки, що зближують нас із віддаленим Харковом. І не через О. Пушкіна, з іменем якого Івано-Франківськ розпрощався – хоч і теж нелегко й не безболісно – ще в серпні 2015 року.

Наше місто має іншу провину: ми не зберегли безцінний скарб великого таланту і працьовитих рук уродженця Харківщини (с. Гусинці всім відомого нині Куп’янського району) Опанаса Заливахи. Скалічені пушкінською поезією й так званими стандартами євроремонтів, іванофранківці позбулися фактично всіх його інтер’єрних шедеврів, які, збережені новими власниками приватизованих після розпаду СРСР закладів харчування («Медівня», «Картопляники», «Варенична», «Десертний бар», «Пивний бар»), нині становили б потужний туристичний магніт для поціновувачів мистецтва, а ледь не дивом врятоване панно «Чим хата багата» у колишній кав’ярні «Білий камінь» – німий докір владі міста і всім нам.

Жевріє ще якась надія, що збережеться інтер’єр колишнього ресторану «Скала», в якому Опанас Заливаха спроєктував навіть малюнок на бетонній підлозі, що ті незрозумілі роботи, які вели влітку 2023-го за встановленим зеленим парканом довкола фундаментів кам’яниці, у підвалах якої й розташовувалася «Скала», його не торкнулися. Ще менше сподівань, що міська влада матиме бажання домовитися з теперішніми власниками приміщення, де раніше була квіткова крамниця «Едельвейс» (навпроти пам’ятника І. Франка), щоби зняти гіпсокартонну стіну й повернути містові заховану під нею спільну роботу Опанаса Заливахи й Володимира Сокальського…

26 листопада 2025 року сповниться 100 років від дня народження видатного сина Слобожанщини, талант котрого розцвів саме на Прикарпатті (але його спадщину тут не вберегли). Тож саме час нагадати про це тим, хто знає митця, та розповісти тим, хто про нього не чув. Саме випадає нагода об’єднати реальними діями віддалені тисячею кілометрів Івано-Франківськ і Харків. Саме час виносити на постаменти і в назви вулиць нові імена – великих українців, котрими мають гордитися Прикарпаття, Слобожанщина і вся Україна.

Є для цього і вдосталь часу і є привід. Та чи знайдуться люди, готові діяти? Адже як сказав відомий мислитель і публіцист, член парламенту Великої Британії Едмунд Берк (1729 – 1797) (у всякому разі ці слова приписують йому), «єдине, що необхідне для тріумфу зла, – щоб хороші люди нічого не робили».