Як ми вже повідомляли в попередній публікації, в редакції «Галичини» побували фронтовики-письменники, які представили журналістам свої книжки про війну.

Петро Солтис (Рівненщина), Руслан Ткачук (Київ), Володимир Мартинов (Луганщина), Василь Піддубний (Житомирщина) – цих різних за віком і професією мужніх людей об’єднала було свого часу збройна боротьба проти російського агресора. Тепер же вони воюють проти окупанта словом, яке захоплює і надихає. Приваблює воно, власне, тим, чим відрізняється добра література від іншої.

Cьогодні в літературному просторі з’являється чимраз більше текстів про війну, написаних професійно і талановито. А різноплановість жанрів – від мемуаристики через репортажну документалістику до художніх оповідань – і разом з тим блискуча манера письма у найкращих взірцях яскраво засвідчують: українська воєнна література отримала нове дихання.

Це стосується як презентованих гостями, так і більшості з тих 300 книжок про війну, що вже побачили світ в Україні від 2014-го… Отож пропонуємо щирі й відверті бесіди з письменниками про пережите й наболіле.

«370 днів у камуфляжі (Записки артилериста)». Ці 323 сторінки скрупульозного щоденника, написаного в добрій художній манері, відкривають перед нами сторінки життя військового підрозділу ЗСУ – артилерійського дивізіону на фронті у 2014–2015 рр. Автор – Петро Солтис, позивний «Жид», старший сержант ЗСУ. Народився 1965 р. в Євпаторії, тобто тепер уже в окупованому Криму. Навчався в Ужгородському університеті, закінчив Рівненський педагогічний інститут, працював підприємцем. Брав участь у подіях Помаранчевої революції і Революції гідності. Хлопці, яких знав з Майдану 2013–2014 рр., уже три місяці воювали.

«А коли 2014-го привезли до Здолбунова полеглого земляка, 21-річного героя Тараса Якимчука, далі вже не було змоги терпіти, і я вирішив піти на фронт», – каже П. Солтис.

– Що спонукало до написання такого детального щоденника? Звідки у Вас така добра манера письма?

– Практично з першого дня, як потрапив у «лапи» ЗСУ, занотовував усе, що вважав за потрібне. Потужним мотивом до цього стало стало й те, що обидва мої діди: молодший лейтенант командир артилерії Петро Розенцвейг і Леонід Грицюк воювали на Другій світовій, але про них не залишилося жодної письмової згадки. Що ж до манери письма, про яку кажете, то навіть не знаю, що відповісти. Бо крім юнацьких спроб пера, оскільки до дівчат нерівно дихав і закохувався часто, не писав ніколи.

– Наскільки, на Ваш погляд, потрібні книжки про війну на сході України для нашого суспільства.

– На сьогодні вже видано понад 300 книжок про війну. І їх переважно написали люди, які воювали. На відміну від книжок про Другу світову, коли солдатські щоденники, фото- чи кінодокументи нерідко вилучали відповідні органи, нині такого не відбувається. Я міркую, що настане час прискіпливого вивчення таких першоджерел про сучасну війну з Росією. І чим швидше він настане, тим краще для суспільства. Бо лише такі джерела показують правду без прикрас. Будь-яка влада, і чинна не є винятком, формує світогляд і бачення в народі так, як їй це вигідно і потрібно. А від правди народ прозріває.

– Як працюють державні програми з випуску й промоції таких творів? Адже, наприклад, Ваша книга – це безсумнівний детальний звіт про перший рік війни артилерійського дивізіону. Вона вийшла тиражем 1000 примірників і цілком зрозуміло, що не всі школи, училища, технікуми, інститути навіть однієї області, не кажучи вже про широкий загал, зможуть її придбати. Тобто, з одного боку, від влади не перестаємо чути про гібридну війну, в якій інформаційна складова відіграє ключову роль, з другого – маємо майже цілковите ігнорування нею засобів спротиву агресії РФ в інформпросторі.

– Такі державні програми є, але їх не виконують. Хоч певні кошти й виділяють, але вони мізерні, та й підтримки на державному рівні немає. Тому автори мають два шляхи: або йти на співпрацю з видавництвами, які не дають прийнятних і пристойних умов, або йти своїм шляхом, але тоді відповідно автор, позбавлений професійного сприяння у промоції та популяризації його твору, залишається у вельми звуженому просторі комунікації. Навіть ті 10-20 відсотків нашого суспільства, які пройнялися болем через цю війну, не мають доступу до означених мною 300 книжок у тому широкому плані, в якому потрібно би було. А про широкий загал годі й казати. Наведу яскравий приклад. Один знайомий випадково натрапив в бібліотеці на сході України на п’ять книжок, написаних в ефесбешно-проросійському ключі про війну, і жодної нашої. Звісно, що наше тут присутнє товариство відправило туди майже три десятки книг, на противагу путінській пропаганді. Але це чин такого собі дрібного письменницького волонтерства, і його явно замало. Тим часом у нашій державі мав би пульсувати потужний інформаційний спротив московській пропаганді, а ще не менший опір тому мав би діяти й у всьому світі.

– Чи знаєте, яка ситуація з доброю книжкою про війну в наших бібліотеках?

– Можу сказати, бо тепер працюю бібліотекарем у районній бібліотеці Здолбунова. До мого приходу там було сім книжок про війну, три з яких — «заказуха», яка, як кажуть, виїденого яйця не варта. Добре, я «пристарав» до бібліотеки більше чотирьох десятків таких книжок, але це мала б робити районна й обласна влада, врешті, це її обов’язок перед громадою. І це на Рівненщині, а на сході України взагалі повний «фантастіш»! Добре, що я «вчепився» в голів облдержадміністрації й обласної ради, а «Жид» – як бультер’єр, як вчепився, то вже не відчепиться, то рада виділила кошти, щоб моя книжка пішла по бібліотеках області. Але ж хотів би, щоб так само твори моїх побратимів і колег були в кожній книгозбірні!

– Ваша книга щедро ілюстрована фотографіями побратимів і, напевно, багато з них прочитало її. Чи ділилися з Вами своїми враженнями?

– Звичайно. Мені також приємно і надихає до продовження літературної праці. Є вже рукопис другої книжки. Міркую, правда, вона настільки контроверсійна, що, мабуть, не побачу її виданою в Україні…

– Чому гадаєте, що її не можна буде надрукувати…

– Надрукувати можна, тільки сидіти відтак доведеться довго…

– Ви мали зауваження від відповідних служб, як потрібно «правильно» писати?

– Мене викликали у «кантору» в Рівненській області, спонукали до спрощення й видалення деяких епізодів. Я відмовився. Прийшов до обласної спілки фронтовиків, до свого бойового побратима. Порадилися. Він набрав телефон голови Рівненської СБУ. З’ясувалося, що не «лахмадєйний» керівник, а теж бойовий офіцер. Півтори хвилини бесіди закрили це питання. Мене більше не турбують, але…

«На межі горя та надії (Записки фронтових журналістів)» авторства полковника ЗСУ України Руслана Ткачука і Володимира Мартинова, редактора районної газети «Новоайдарівський вісник». У книжці на 200 сторінках – публікації фронтових журналістів про їхні численні зустрічі з безпосередніми учасниками подій у фронтовій та прифронтових смугах на Луганщині і Донеччині у 2014–2015 рр.

Р. Ткачук був редактором відділу соціальної політики Центрального друкованого органу Міноборони України «Народна армія». З липня 2014 року – прес-офіцер штабу АТО. Із лютого 2015-го – речник штабу АТО у Луганській області. Із лютого по червень 2016-го – в. о. керівника військово-цивільної адміністрації Трьохізбенки, Лобачевого, Лопаскиного, Оріхового-Донецького та Кряківки. Сьогодні — редактор «Емігрантського радіо» в Києві.

В. Мартинов пройшов шлях від літредактора до редактора газети, лауреат всеукраїнських премій, найвищою нагородою вважає здобуття гран-прі Всеукраїнського конкурсу «Репортери АТО».

– Працюючи на посаді речника АТО, мав у своєму розпорядженні інформацію, яку поставляли відповідні служби, – розповідає Руслан Ткачук. – І коли мені телефонували зі штабу й питали, звідки я це взяв, то відповідав коротко: «Мені надав інформацію офіцер на позивний «Дєд», а хто він такий, сказати не можу». Словом, працювалося добре, і в скорому часі зросла довіра серед населення до ЗСУ. Щодо правди – цілковито погоджуюся. До Новоайдара привезли «трьохсотого», чи до Сєверодонецька – «двохсотого», а наш речник каже з цього приводу, що вбитих і поранених немає. Кого обманюємо? Народ? При цьому я не раз намагався пояснити керівництву, що такі «підходи» створюють великий негатив як серед вояків АТО, так і мирного населення. А на завершення скажу таке: після восьми місяців служби на посаді речника мені заборонили виходити на центральні телеканали зі своїми коментарями.

– Як виникла ідея написати книжку в співавторстві?

– За ініціативою Володимира Мартинова. 2015 р. ми організували конкурс репортерів АТО. Весь рік їздили Луганщиною і Донеччиною, зустрічалися з людьми, збирали й писали матеріали. Потім до нас приїхав керівник видавництва «Коректа» Вадим Карпенко, який надрукував 20 тисяч книжок, а на мене вже покладались обов’язки їх розповсюджувача як серед воїнів, так і мирного населення. До речі, згадаю один цікавий випадок. Приїжджаємо в місто, яке інтенсивно обстрілюють, будівлі керівництва міста, міліції й організації зачинені, люди поховались по підвалах. Вирішили навідатись ще до бібліотеки в центрі міста, а вона – відкрита і бібліотекар на своєму робочому місці. Після цього перейнявся великою повагою до бібліотекарів.

Володимир Мартинов додає штрих до портрета бібліотекаря: «Коли я заночував одного разу в нього вдома, то угледів під його подушкою автомат»…

– Згадайте приємний спогад, пов’язаний, можливо, із враженнями читачів від Вашої книжки.

– Їдемо в потязі з викладачкою кафедри історії української літератури, теорії літератури і літературної творчості Інституту філології Київського державного університету Мариною Рябченко і ще з двома дівчатами з Сєверодонецька… На ранок одна з дівчат розповіла мені, що за короткий час запоєм прочитала половину книжки, а потім — тихенько плакала… Це був для мене найкращий відгук. До речі, М. Рябченко зібрала 200 книжок ветеранів АТО. Є ще Ганна Скорина, яка зібрала, напевно, всі книжки, тобто понад 300. Марина і Ганна – два наші головні модератори. Їх, між іншим, знайшов Петро Солтис. Презентуючи свої книжки, ми з фронтовиками – колегами по перу намагаємося донести до якомога ширшого загалу правду про війну і хочемо привернути увагу трохи збайдужілого суспільства до фронтовиків. А взагалі, нові знайомства і щирі спілкування з небайдужими читачами – це супер!

– Декілька слів – про Вашу книжку. Яке Ваше бачення волонтерства?

– Книжка має три розділи, я більше відповідаю за перший, де зібрано, сказати б, тексти з передової, хоч пан Володимир там теж бував не раз. Другий – з життя прифронтової зони, третій – про волонтерів. Одразу ж зазначу про величезну жертовну працю наших волонтерів у перші роки війни. Тоді це був величезний народний порив, який буквально надихав наших бійців на чин служіння народові і, без перебільшення, на подвиги. Серед них я знайшов неймовірних друзів, з якими товаришую і сьогодні. Ніде правди діти, мене самого волонтерство затягнуло у свої обійми. Мої колеги-журналісти, які відбували тримісячну ротацію, не раз робили зауваження: мовляв, чого ти так довго затримався на фронті? А я завжди жартома відповідав: «Сподобалося!».

– А як Ваша дружина реагувала на таке «уподобання»?

– Через півтора року на посаді речника АТО я став ще й виконувати обов’язки керівника військово-цивільної адміністрації Трьохізбенки. Дружина з цього приводу іронізувала, що я її хочу зробити королевою Трьохізбенки. І казала, що настала вже крайня пора їхати до Києва й присвятити увагу сім’ї. Коли ж Туку зняли з посади голови ОДА і мав прийти «регіонал» Гарбуз, я зрозумів, що час йти у відставку…

До речі, пригадую ще одну світлу історію. У Сєверодонецьку в надзвичайно патріотичному кафе «Артишок» я невдало пожартував і посварився з тьотею Танею–«ТТ». Дуже мужня жінка. Коли російські офіцери зайшли в кафе і запитали її: «Какая у вас страна?», то вона взяла тремтячими руками жовто-синій прапорець і відповіла їм: «Україна – моя страна!». Словом, повернувся з «передка» (передової. – Р. І.), заходжу в кафе з автоматом, а там уже мене чекають її племінник-«правосєк» і ще двоє, й усі вищі за мене.

От вона й каже мені: «А це – мій племінник Коля»… І чую від товариства: «А ти хто?!». «Армієць», – відповідаю і підозрюю, що все може закінчитись гарним мордобоєм. «Ми таких армійців не шануємо. Ми – «Правий сектор». Ну, думаю, попав. Але сів навпроти хлопців і питаю: «Добре. Як ти – «Правий сектор», то скажи мені, який позивний був у командира УПА Романа Шухевича?». І хлопці ніяк не можуть пригадати. «Та ж «Тарас Чупринка»! – кажу. «Правильно!», – з полегшенням зітхнули, й трохи усіх попустило. Тим часом я відкриваю ноутбук і показую Миколі українську пісню «Боже, храни Україну», яку написала моя 16-річна доня. Він послухав. Дивлюся, а в нього сльози потекли…

Так ми відновили дружбу з тіткою Танею. Через рік випадково зустрівся з Миколою і мав змогу пересвідчитися, що в нього на телефоні стояла як рингтон пісня моєї доньки…

– Щоб поговорити відверто з фронтовиками, потрібно було їхати на передову. В іншому разі нормальної бесіди не вийшло б, тим більше в перші роки війни. А ще є великі ризики безпечного пересування фронтовими дорогами…

– В умовах війни це очевидні речі, – розповідає Володимир Мартинов. – Але мені випала щаслива нагода зустріти Руслана Ткачука, який був речником штабу АТО, і зросли можливості відвідувати бойові підрозділи ЗСУ. Одного разу, без Руслана, ми з товаришем поверталися зі Щастя, де робили інтерв’ю. В той час нашим воякам надійшло повідомлення, що зграя бандитів під виглядом бійців добробату «Айдар» пограбувала декілька будинків. Отож заїжджаємо на наш блокпост, а паролів не знаємо. Спробували відбутися жартом, який наші бійці не зрозуміли. І ми опинилися в лежачому положенні, лицем до асфальту. Згодом розібрались. Просто на той час ми ще не мали відповідного досвіду.

– Як журналіст з поважним стажем, що скажете про інформаційну війну, яку Росія веде проти України? Наскільки успішно ми протистоїмо ворогові?

– Наведу кілька прикладів, які є в книжці і розкривають мою позицію з цього приводу. Перший. У мемуарах періоду Другої світової є немало свідчень про те, коли слідом за передовими частинами у населені пункти привозили насамперед хліб і… газети.

Нам не можна програвати інформаційну війну. Народові потрібно знати, з якими думками воюють бійці на фронті. На тлі надпотужної інформаційної кампанії агресора з очорнення патріотів, бійців ЗСУ, влади бійцям важливо розуміти, що правду про них будуть знати і рідні, і незнайомі люди. Тому в інформаційному протистоянні без активної преси й підтримки її державою не обійтися ніяк. При цьому серйозна державна підтримка має охоплювати всі газети – від столичних до районних.

Другий. На одній з нарад у Новоайдарівській райдержадміністрації полковник АТО розповів, що виробництво одного кумулятивного снаряду коштує 200 тисяч. Мені дивно, чому влада ніяк не наважиться спрямувати на підтримку ЗМІ, тобто на забезпечення елементарних потреб ідеологічного фронту, хоча б ту найменшу суму, яку, скажімо, витрачають на виготовлення 4–6 снарядів?..

Третє. Системна контрпропаганда на державному рівні, як на мене, відсутня. Тим часом, я наводжу приклад, коли газета одного з кандидатів у депутати до Верховної Ради виходила 40-тисячним тиражем. Міркую, що сьогодні кандидати у президенти видають свої газети тиражами набагато більшими. А що державні мужі думають з приводу реальної контрпропаганди? Чи не думають?..

Продовжує розмову фронтовиків наймолодший за віком, хоч на війні з 2014-го, Василь Піддубний, позивні – «Дубок», «Кіт, «Ісус», «Монах». Бойовий шлях пройшов у 10-му територіальному батальйоні, згодом стрільцем-снайпером у 10-й ОМПБР «Поліська Січ», з 2015 року — кулеметником-розвідником 4-го територіального батальйону. Сьогодні Василь — талановитий український письменник і редактор тритомного збірника оповідань «Слово про війну». В книжках зібрано різні за форматом і подачею тексти про війну добровольців, бійців, військових медиків, волонтерів, редакторів, письменників, поетів. У них є також вельми добрі з художнього огляду тексти В. Піддубного.

– Як потрапили на війну?

– У мене військовий квиток — «білий», «срочку» не служив, тому на фронт було потрапити важко. Спершу допомагав у військкоматі, згодом пішов у територіальний добровольчий батальйон, з яким і опинився на війні влітку 2014 року. Наш окремий 10-й піхотний батальйон входив до складу 30-ї бригади і виконував завдання з охорони стратегічних об’єктів. Ми стояли на трасі Донецьк–Сімферополь. Тобто перші хвилі біженців проходили перед нашими очима. Під Кримом були три місяці, мали бойові виїзди, хоч наша робота полягала більше в охороні. Тому я й мої 15 побратимів написали рапорти комбату, щоби з нас створили бойову групу і відправили саме в зону бойових дій. Він їх підписав і передав вищому керівництву, але командування відіслало на передову весь батальйон.

Уже взимку 2014–2015 рр. ми перебували в секторі «В» на річці Кальміус між Донецьком і Маріуполем, а штаб батальйону розташовувався у Волновасі. У 72-й бригаді, до якої нас «прикомандирували», було тоді лишень два танки: один їздив, але не стріляв, другий стріляв, але не їздив. Словом, якщо коротко, то нам вдалося одними кулеметами стримати окупанта. Події, що розгорталися тоді в селищі Гранітному, я й описав.

– Яка ще тематика Ваших художніх творів і як народилося «Слово про війну»?

– Написав дві книжки, які не стосуються війни. У харківському видавництві вийшла перша під псевдонімом Стівен Робертс «Піастри, піастри!!!». Кажуть, що вона неабияк популярна серед інтернет-спільноти. Друга — «Холодне серце» – про визвольну війну 1648–1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького. (До речі, автор наділений ще й талантом художника, тож книжка на 520 сторінок ілюстрована його малюнками. – Р. І.). Отож мене як такого, хто вже має у своєму портфоліо дві книжки, запросили до Києва, де зібралося 30 чоловік з числа фронтовиків і волонтерів, які робили перші кроки в літературі. Ми мали унікальну можливість повчитися у відомих письменників, журналістів і блогерів.

У підсумку вийшла книжка наших текстів: «Голос війни. Історії ветеранів». Це додало нового імпульсу моїй творчій праці: почав писати спогади й короткі оповідання про війну. Після широкої промоції і презентації цієї книжки в Україні й за кордоном я запропонував своїм колегам не зупинятись, а видати окремо збірник оповідань про війну. П’ятеро з них погодились одразу. Окрім цього, у соціальних мережах створив спільноту у «Фейсбуці» – «Козацькі байки та історії АТО», в якій працюю модератором, і закликав пишучу братію взяти активну участь у цьому проекті. Так знайшлося 17 авторів «Слова про війну».

– Чи має читацький інтерес Ваше «Слово…»?

– Так! З першого 248-сторінкового тому, який вийшов тисячним накладом у 2018 році, залишилося десь зо 20 примірників. Другий також активно купують. Вихід друком третього очікуємо в березні.

– Над якими ще літературними проектами працюєте?

– Зараз у роботі – словник солдатського сленгу. Бачу, він вельми необхідний для кращого розуміння серед широкого загалу текстів про війну. Адже доволі часто у людей, які читають такі книжки, виникають запитання: а що таке «сапог», «фагот», «4.5.0.»? Також для цього словника планую цікаву «фішку» – хочу «оживити» його ілюстраціями. Не випадково, тому що навіть у нашому бойовому підрозділі хлопці спершу плутали БТР з БМП, тобто бронетранспортер з бойовою машиною піхоти.

Є ще й інший напрям праці. Ми порадилися зі згаданим Петром Солтисом, і тепер я пишу проект на грант, кошти якого дадуть нам змогу видати 12 історій фронтовиків-письменників, а з другого боку, покажемо історію злочинів російських військових і сепаратистів. Одним з головним моментів у цьому проекті буде те, що ми хочемо запізнати й англомовних читачів за кордоном з реаліями цієї війни. Вже висловила готовність взяти участь у проекті перекладач з Канади, залишилося знайти кошти. Загалом мрію, щоби в кожній закордонній бібліотеці на кожні дві-три книжки «сєпарів» було щонайменше 20 творів наших фронтовиків, в яких би говорили усю правду про війну.

– З якими проблемами стикаєтесь під час промоції книг?

– Свої твори фронтовики просувають власними силами, інколи з допомогою видавництв. Я прямо спілкувався з чільниками відповідних міністерств і всі запевняють у підтримці. Але коли доходить до реалізації словесних декларацій, то тут маємо зовсім іншу ситуацію…