Пандемія COVID-19 поставила на паузу чимало кінопрем’єр, український кінематограф не виняток. Тож поки кінотеатри зачинені, пропоную переглядати вдома ті фільми, котрі побачили світ раніше. Зокрема звернути увагу на документальне кіно «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго», адже його вітчизняні кіноакадеміки та кінокритики визнали найкращим.
Це дебютна повнометражна робота івано-франківської режисерки Надії ПАРФАН. Уже з назви стрічки можна здогадатися, що в ній ідеться насамперед про співи, зокрема про профспілковий хор «Чорнобривці».
Прем’єра фільму відбулася торік 17 жовтня. Дату виходу стрічки в широкий прокат її творці обрали спеціально, щоб вона збіглася зі стартом опалювального сезону. І це дуже класний хід. Адже, переконана, усім споживачам корисно побачити умови праці тих, кого вони так часто звинувачують у своїх бідах: холодних батареях, трубах, що протікають, і т. ін...
Випадковостей не буває. І те, що Надія Парфан обрала для свого першого повнометражного кіно тему комунального підприємства, радше закономірність. Її дідусь був засновником та першим директором «Івано-Франківськтеплокомуненерго», тут усе життя працює її мама, а ще співає в хорі. Те, що тема для режисерки не чужа і зрозуміла, безперечно, є величезним козирем. Навіть по той бік екрана відчутно повагу та розуміння, з якими творці стрічки ставляться до своїх героїв.
У центрі сюжету – Іван Гаврилишин, який 15 років очолює первинну профспілкову організацію підприємства та керує профспілковим хором, систематично обходить його учасників і запрошує на репетиції. Не завжди всім вдається їх відвідувати, адже початок опалювального сезону вносить свої корективи, є справи, котрі складно відкласти.
Перший кадр стрічки переносить глядачів у Косів на фестиваль «Мальований дзбаник» і дає можливість почути, як співають не професіонали, а робітники. Забігаючи наперед, зазначу, що співають вони добре. І саме з першого кадру складно не помітити того, що режисерка акцентує глядача на емоціях та живій міміці всіх, хто потрапляє в кадр. Тож створюється враження, що ти не просто дивишся фільм, а є учасником тієї історії. Для мене ця стрічка – насамперед енциклопедія міміки. У багатьох сценах міміка, жести та природні реакції людей виходять на перший план. І саме це, на мій погляд, додає стрічці більше життя, об’ємності та реалістичності.
Режисерка не обмежується лише мистецтвом, її герої не тільки гарно співають, а й добре виконують нелегку роботу. У той же час залишаються спокійними, коли їхню працю, м’яко кажучи, недооцінюють і держава, і споживачі. Стрічка показує без прикрас те, що діється «по той бік» батарей, котрі зігрівають наші квартири холодної пори року. На перший план виходять занедбана інфраструктура, архаїчна система управління, котрі перейшли в спадок від Радянського Союзу і дивним чином ще досі працюють, хоча потребують негайних реформування, реорганізації та відновлення. «Це історія про те, як люди беруть на себе удар розламаної інфраструктури і як, з одного боку, все, м’яко кажучи, трішечки не працює, а з другого – як зберігається людське тепло і є цілий невидимий пласт комунальників, на яких ми звикли виливати наш негатив», – зауважила Надія Парфан в інтерв’ю для програми «Кіно з Яніною Соколовою».
Окремо зупинюся на музичному оформленні стрічки. Музика тут звучить упродовж усієї картини. І це не лише репертуар хору, який повною мірою презентує народну музичну культуру, а й інші, сучасніші, стилі. А ще музичне тло доповнюють звуки, котрі «живуть» навколо і є невід’ємною частиною роботи теплоенергетиків. Стукіт, шурхіт, клацання, хлюпання води – все звучить ритмічно, в такт, злагоджено, як цілісний індустріальний оркестр.
Цінність документального кіно в тому, що воно показує світ без прикрас, без акторської гри, інтерпретацій та інших «кіноприправ». Режисерці «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» вдалося показати максимально достовірно світ простих робітників. У той же час простежується й авторське бачення того, що відбувається. Тож стрічка попри свою стовідсоткову документальність вийшла ще й художньою та неймовірно живою.
Щодо жанру фільму, то його визначити складно, адже творці балансують між трагедією та комедією, змішуючи їх і перестрибуючи від одного до другого. Є кадри, котрі викликають обурення тим станом речей та реаліями загалом і комунальної сфери зокрема. А через кілька хвилин побачене викликає щирий сміх, який згодом змінюють сльози і сум. Все так, як і в житті, де немає тільки чорного та білого, поганого та доброго, а є різні емоції, відчуття, події.
За ту годину, яку триває стрічка, глядач поступово занурюється у робітничий світ, у якому є місце і мистецтву, і співам. Адже саме вони допомагають головним героям не збожеволіти і не вигоріти на роботі, а все-таки віднайти ті жадані баланс та гармонію, про які сьогодні ми так багато говоримо. Особливо після телефонних прокльонів найбільш «вдячних» споживачів. Для мене сцена, під час якої розгнівана жінка з криками та нецензурною лайкою «спілкується» з диспетчером підприємства, є однією з найбільш промовистих. Хоча у стрічці є чимало сильних сцен, котрі тримають і після фінальних титрів.
Розумію, що «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» може не сподобатися багатьом, адже тут немає тупих жартів, динамічних поворотів сюжету, «зірок» у кадрі. Проте тим, хто цінує і любить кіно за зовсім інші характеристики та якості, стрічка припаде до душі, адже у ній є авторські фішки та меседжі, приховані між кадрами. Тому мене зовсім не здивувало, що саме цей фільм став переможцем четвертої національної кінопремії «Золота дзиґа» в номінації «Найкращий документальний фільм». А трішки раніше він отримав приз «Кіноколо» від Спілки кінокритиків України у цій же номінації.
Де можна подивитися картину? На сайті «Такфлікс» – стримінговій платформі для нових українських фільмів. Вартість перегляду – 60 гривень за 7 днів.
Традиційно наприкінці своїх рецензій виставляю фільмам, котрі оглядаю, власну оцінку за десятибальною шкалою, яка, звісно, не є істиною в останній інстанції. «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» – перша стрічка документального жанру, котра потрапила під мій журналістський приціл, проте в ній більше художності, аніж у багатьох вітчизняних картинах, та й навіть світових. Мою оцінку просто передбачити, прочитавши схвальну рецензію, тож без крихти сумнівів – 8,5, з приміткою: «документальна трагікомедія про співи і «теплих людей».
