1 січня в Україні відзначили 112 років від дня народження Степана Бандери. Якщо про його конкретний внесок у боротьбу Організації Українських Націоналістів за самостійну й соборну державу Україну знаємо досить докладно, то місію рідних братів і сестер Провідника, які також обстоювали визвольні ідеї, наразі висвітлено доволі фрагментарно через брак документальних джерел. Утім, і з того, що маємо, біографії Степанових братів Богдана, Олександра й Василя та сестер Марти-Марії, Оксани й Володимири постають вельми заплутаними…
Особливо ж не поталанило в цьому наймолодшому із синів Андрія Бандери – Богданові, котрий народився 1919 року. Його коротку життєву дорогу фактично не вивчено. А про те, де і за яких обставин він загинув, існує аж кілька версій, кожна з яких цілком вірогідна, та жодна не підкріплена документально.
Приміром, як пише Роман Пастух, дрогобицький дослідник життєпису родини Андрія та Мирослави Бандерів, сестри Богдана Оксана і Володимира вважали, що їхній брат загинув десь у 40-х роках у бою з енкаведистами. За іншими даними, його вбили гестапівці в селі Пісках Баштанського району на Миколаївщині, де в числі активістів похідних груп ОУН у 1943–1944 рр. діяв і брат С. Бандери. Правда, є й така думка: Богдан зі своєю дружиною і ще кількома повстанцями зустріли смерть 19 грудня 1949 року в криївці в селі Старичеві на Рожнятівщині. За ще іншою версією, як твердить вікіпедія, навесні 1944-го він повернувся зі сходу України в її західні області, а потім нібито перебрався до Відня, і відтак проживав чи то в самій Австрії, чи деінде, в усякому разі за кордоном до 1963 р. Що ж сталося з ним потім?
Словом, сьогодні навіть онук лідера ОУН(б), якого назвали на честь дідуся Степаном (народився 1969-го у Вінніпезі, Канада), під час урочистої Академії на честь 100-х роковин С. Бандери в Національній опері України в Києві констатував, що нічого конкретного про долю Богдана не знає…
Власне, хоч як, а доречно нагадати цими січневими «бандерівськими» днями про одного з когорти славетних. Тим паче, що впродовж 1926–1932 рр. Богдан навчався в найдавнішій Калуській школі, вимуруваній ще «з червоної австрійської цегли» (нині Калуська школа №1). Цей навчальний заклад було зведено за типовим проєктом після чергового поділу Польщі та приєднання Галичини до Австро-Угорської імперії. І спочатку навчальні предмети тут викладали німецькою мовою. До речі, найвідомішим випускником цієї школи (саме як німецької) є Францішек Смолька – президент австрійського парламенту. А вже з 1919-го й по 1939-й навчання у школі відбувалося польською мовою.
Отже, кажучи по-сучасному, неповну середню освіту Б. Бандера здобув саме в умовах «польського вишколу». А далі, з 1933 по 1939 рр., навчався в українських гімназіях: спершу Стрийській, відтак – Рогатинській ім. Володимира Великого. Вступив до ОУН 1939-го і відтоді перебував в українському націоналістичному підпіллі. Того самого року напередодні «золотого вересня» Богдан уже як студент Львівської політехніки, за одними даними, емігрував до Кракова, за іншими – після приходу «перших совітів» переховувався в селах Калуського і Стрийського повітів, а затим нелегально перейшов кордон уже тодішнього СРСР та за підробленими документами навчався в Холмській українській гімназії (Польща).
З початком війни Німеччини з Радянським Союзом Богдан повернувся до Калуша в статусі районового провідника ОУН(б) на Калущині. Після проголошення 30 червня 1941 року в Львові Акту відновлення Української держави за дорученням центрального «проводу» ОУН(б) проголосив у Калуші «маніфест» про створення самостійної України й уряду Ярослава Стецька. Цим Богдан мовби підхопив естафету свого батька А. Бандери, котрий був одним із тих народних діячів, хто в листопаді 1918-го проголосив у Калуші відновлення Української держави у форматі ЗУНР.
За німецької окупації працював у підпіллі під псевдонімами «Митар» та «Лемко». 1943 р. керував Калуським окружним проводом ОУН. Тоді ж із першими похідними групами ОУН вирушив на південь України. Налагоджував націоналістичне підпілля на Херсонщині й Миколаївщині. Зокрема у вересні 1943-го Богдан очолив молодіжну мережу ОУН(б) Херсонської округи, підпорядковану Миколаївському проводу на чолі з легендарним і також глибоко законспірованим «Директором» (відомо лише, що його прізвище могло бути Яворський). А найбільш активну діяльність розгорнув у Баштанському районі (нині – Миколаївщина).
У тих краях Б. Бандера діяв під псевдо «Богдан». Ніхто там і не знав, що це його справжнє ім’я. Зрештою, ніхто ніколи і не здогадувався, що юнак – рідний брат самого С. Бандери, в тому числі й самі побратими Богдана. Тому, скажімо, коли енкаведисти викрили юних націоналістів з Баштанщини Любомира Алімана, Олександра Яковлєва, Павла Микитенка, то ті лише казали про «якогось русявого юнака малого зросту» (Богдан виглядав значно молодше власних років), котрий «не збирався здаватися живим».
Ось, наприклад, як пише про той період у житті Б. Бандери кандидат історичних наук, науковий консультант галузевого Державного архіву СБУ Володимир Ковальчук, посилаючись на знайдені в цьому архіві документи: «За зв’язок між «Богданом» і «Директором» відповідала Домна Яковлєва, сестра згадуваного Олександра. Вище за «Директора» в організації стояв «Юрко» – це, як відомо, псевдо знаного діяча ОУН і УПА Василя Кука, котрий тоді очолював крайовий провід ОУН з центром у Дніпропетровську (тепер – Дніпро). Завданням номер один для «Богдана» (до речі, улюбленця «Директора») стала пропаганда серед молоді ідей організації. Агітація серед юнаків і дівчат була для ОУН на Миколаївщині пріоритетною, адже за умов постійного гестапівського терору відчувалася стала потреба у нових людях…
У жовтні чи листопаді 1943 року «Богдан» засвітився в замаху на німецького поліцая. Рятуючись від переслідування гестапівців, він з побратимами Яковлєвим, Чухлібом та Хвилею заліг на дно в Пісках. Та одного вечора, коли друзі зібралися у хаті Ніни Яковлєвої, до оселі завітав поліцай у супроводі старости села – далекого родича Яковлєвих – і звелів їм підняти руки вгору. Та щойно непроханий гість почав щось шукати в господі, як «Богдан» вихопив у нього гвинтівку, а Хвиля вистрелив тому в голову (потрапив у вухо). Після цього підпільники ретирувалися із села.
На початку 1944 р. «Богдана» відрядили керувати підпіллям у Баштанський район, оскільки воно постійно «пробуксовувало». Новий провідник розгорнув таку бурхливу діяльність, що керівник Миколаївської округи ОУН(б) Павло Микитенко, коли потрапив до НКВД і погодився на «співпрацю» з цим відомством, на допиті зарахував його до «найбільш небезпечних індивідів», а власне Баштанський район охарактеризував як «найбільш заражений націоналізмом» на Миколаївщині»…
Як свідчить той самий В. Ковальчук, життєва стежина Б. Бандери обірвалася в березні 1944-го. За спогадами жительки Пісків Тамари Задираки, які наводить миколаївський краєзнавець Юрій Зайцев в одній зі своїх публікацій у місцевій пресі, «Богдана» випадково застрелили червоноармійці із Сибірської дивізії, котрі перебували у селі на відпочинку. «Коли він забіг у сад, вояки його обступили і почали бити, – розповіла жінка. – Вони прийняли його за німецького шпигуна. Стрілянина припинилася, він заговорив із вояками – казав, що не німець і просив здати його в комендатуру. Я стояла приголомшена... Потім зірвалася з місця й підбігла до солдатів. Кажу їм: «Він же не німець!», а вони: «Ти його знаєш?». «Ні, не знаю, але чую польський акцент, так говорять західні українці», – відповіла їм. Я відразу здогадалася, що це той самий юнак, який від імені ОУН виступав у селі на мітингу. Він зрозумів, що я його намагаюся захистити, і вже вмираючим голосом промовив: «Я Богдан, я українець зі Львова» – і невдовзі помер».
Як зазначив із цього приводу в своєму дописі до газети «Галичина» наш постійний автор Ян Чарнецький, «позаяк Богдан володів німецькою, польською, українською мовами, але не бажав чи не міг говорити з росіянами російською (згадали «а какая разніца»?), «визволителі» й забили його до смерті прикладами. Далі хтось із них пристрелив юнака, «штоби нє мучілся».
12 березня 1944-го селяни Пісків поховали Б. Бандеру на городі Т. Задираки. Проте офіційних документів, які підтверджували би чи, навпаки, спростовували цю історію, так і не знайшлося.
«Навіть після всіх декомунізацій, шести років війни з РФ, пропозиції голови Миколаївської ОДА повісити на місцевій облраді червоно-чорний прапор у селі Пісках немає ні вулиці Богдана Бандери, ні жодного пам’ятного знака на місці його мученицької смерті, – стверджує Ян Чарнецький. – Голова Миколаївської ОДА Олексій Савченко (очолював область до обрання президентом України Володимира Зеленського) «для підвищення туристичної привабливості Миколаївщини» розповідав навіть про Конона Варвара (на думку «порошенківців», уродженця Миколаївщини). Але він не зацікавився особою Богдана Бандери, вбитого й похованого за 89 км від приміщення згаданої ОДА. Коли я особисто зустрічався з ним, улюбленець Петра Порошенка пообіцяв мені у присутності свідків знайти місце поховання Богдана, встановити йому пам’ятник у Пісках, назвати сільську школу іменем Б. Бандери, повісити на приміщенні МОДА червоно-чорний прапор…Однак двох років (!), які минули після нашої з ним розмови, виявилось замало для «патріота» О. Савченка. Нічогісінько з обіцяного досі не зроблено. А нинішня «зелена» влада і не планує робити.
Як наслідок, міським головою Баштанки обрано представника «Слуги народу», який перед цим побував у двох партіях – «Батьківщині» та радикалах Ляшка. Район традиційно голосував і голосує за Партію регіонів, «Опозиційний блок – За життя!» та «слуг…» якогось народу. Ніхто зі школярів Баштанщини не чув про Богдана Бандеру, як і про його загибель на теренах району. Зате в місцевих школах досі розповідають про якусь червону Баштанську республіку…».
Чи пам’ятають на Івано-Франківщині про видатного земляка? На це можемо відповісти лише тим, що 2005 року побачила світ книжка Миколи Когута «Герої не вмирають», в якій серед інших текстів можна прочитати і спогади про Богдана Бандеру... Втім, може, наші читачі щось додадуть до цього.
Від редакції.
Українська вікіпедія подає ще одну версію загибелі Богдана Бандери. Дослівно вона звучить так: «став жертвою зрадництва Петра Войновського». І ні слова більше. Тим часом у статті про самого П. Войновського та сама вікіпедія подає його як українського політичного й військового діяча, борця за незалежність України. Провідник ОУН в 1940–1941 рр. на Буковині й Бесарабії, перший командир Буковинського куреня ОУН, П. Войновський зумів 1945-го емігрувати до США й дочекатися там проголошення незалежності України. Помер 1996 року в Нью-Йорку, де й похований… І вже жодних натяків на «зрадництво». Чи можуть щось сказати з такого приводу сучасні літописці ОУН–УПА?
