На хвилі патріотичного піднесення в українському суспільстві, викликаного як гнівом через підступне вторгнення рашистів на наші землі, так і радістю від їхнього теперішнього відступу на всіх фронтах, згадаймо й тих наших попередників, котрі ще сивої давнини формували в ноосфері європейських країн уявлення про таке історико-політичне явище, як українство. Тим паче, якщо їхні імена нині забуті, принаймні невідомі широкому загалові українців.
Один із таких діячів – філософ, письменник, історик, проповідник, доктор теології, київський римо-католицький єпископ (1592 – 1598 рр.) Йосиф Верещинський. Істинним русином, «сином Русі», виступав цей духовний пастир у своїй громадській діяльності. Передусім і зокрема як автор численних політичних, моралізаторських, поетичних творів. Серед них такі, як «Оголошення про фундування лицарської школи для синів коронних в Україні, подібно до уставу мальтійських хрестоносців» (1594), «Війську Запорозькому пресвітлий виказ» 1596 року – з проєктом утворення в Україні князівства з його адміністративно-територіальним поділом за принципом козацьких полків.
У своїх творах він називав українських козаків шляхетними лицарями та порівнював їх з європейськими хрестоносцями. Більше того, у листах до Римських пап Григорія XIV та Клемента VIII, до імператора Рудольфа II Габсбурга, й навіть російського царя Федора Івановича він окреслив і низку політичних проєктів оборони України, а також і всієї Європи від турецько-татарських нападів. Політично значущі ідеї Й. Верещинський висловлював і стосовно історичних реалій України кінця XVI ст.
Власне, він був переконаним прихильником безперервності історії України від часів Руси, тому й виступив автором проєктів щодо відродження Княжого Києва на теренах Північного Причорномор’я. Крім уже згаданого вище накреслення, наведемо тут і таку його відому роботу, як «Створення на схід Дніпра козацької держави Задніпровського князівства (1596) в управлінні козацького гетьмана».
Саме пан-добродій Йосиф – це людина, котра запровадила в листуванні з духовенством і монархами сусідніх країн, у тогочасній діловій міждержавній документації назву «український народ» і змусила всю Європу говорити про Україну. Власне, цей вислів він уперше навів у творі «Droga Pewna» (1585), в якому розробив проєкт реорганізації Війська Запорозького на засадах найманого територіального війська. Причому термін «український народ» автор наповнив етнополітичним змістом, наголосивши на тотожності, синонімічності етнонімів «руси», «русини», «русичі» «українці».
Хоча, звісно, повна назва тієї роботи – «Дорога певна до найшвидшого і найнадійнішого осадження в Руському краї пустельних земель лицарством Королівства Польського» – й може викликати нашу настороженість, не забуваймо, що Й. Верещинський, котрий народився у Збаражі на Тернопіллі, походив зі старовинного українського шляхетського роду, мав на увазі під «лицарством Королівства Польського» насамперед тих українських шляхтичів, нащадків руських князів, які формували ядро козацького війська й насамперед його пасіонарну полковницьку верству.
