Прем’єра фільму «Покоління повстанців» ще раз засвідчила спадкоємність борців за волю України

Коли після прем’єрного показу документального фільму «Покоління повстанців», що відбувся в Івано-Франківську 4 квітня, його герої – наш земляк, уродженець с. Білих Ослав на Надвірнянщині, голова Львівського крайового братства ОУН-УПА 93-річний Дмитро-Олесь Гуменюк (псевдо «Олесь», «Скорий») із сином Андрієм, бійцем добровольчого батальйону ОУН (позивний «Кельт»), – піднялися на сцену, то глядачі у вщерть заповненій залі Івано-Франківської обласної філармонії ім. Іри Маланюк вітали їх стоячи й гучними оплесками.

Презентація стрічки відбулася в рамках Року ОУН, яким 2019-й проголосили Івано-Франківська та Львівська обласні ради. Створили фільм прикарпатці. Його автори і режисери – член НСЖУ Ольга Терешкун та голова Івано-Франківського осередку Національної спілки кінематографістів України Юліан Яковина. Координатори творчого проекту – заслужений журналіст України, нині редактор громадської газети «Рідне село Білі Ослави» Тамара Лейбюк і голова ГО «Рідне наше село», директор музею учасників визвольних змагань Галицького району Богдан Струк, для яких саме з цього гірського села почалася дорога у світ широкий.

В основу сюжету фільму покладено фрагменти книги Дмитра-Олеся Гуменюка «Спогади про буремні роки визвольних змагань», яка побачила світ 2012 року, зокрема й унікальні сторінки його щоденника, написаного у в’язниці Свердловська (нині – Єкатеринбург). Їх озвучує диктор за кадром. Ділиться із глядачем своїми спогадами й роздумами щодо подій, учасником і свідком яких був, пан Олесь і безпосередньо з екрана.

Ділиться з нами пережитим і наболілим у вже теперішні часи його син Андрій, який воює з російськими окупантами на сході України. Їхні розповіді проілюстровано фотографіями, документальною кінохронікою. Має сюжет стрічки і художню, позначену ліризмом, частину (перше кохання героя фільму, вояка УПА), яку зіграли молоді актори – студенти Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Ольвія Кухтарук і Владислав Демидюк.

– Прем’єра «Покоління повстанців» – подія особлива тим, що присутні в залі доторкнулися до живої історії, побачили борців за Україну батька і сина Гуменюків не тільки в цій нашій творчій роботі, а й наяву, – сказала автор стрічки Ольга Терешкун. – Утім, ми прагнули, щоби власне і в самому фільмі оживали для глядачів події давньої і ще зовсім недавньої української історії – передовсім завдяки тому, що в ньому надаємо слово їхнім безпосереднім учасникам. Реалізація цього творчого задуму тривала два роки. Усе почалося з того, що Тамара Лейбюк подарувала мені книжку Дмитра-Олеся Гуменюка, і я прочитала її за одну ніч. Ця книжка й визначила ідею та зміст фільму, які ми в процесі його творення не могли не відчувати душею, не переживати серцем за драматичні і трагічні сторінки в долях членів гуцульської родини Гуменюків, мовби й самі жили у ті давні часи. Дякую, пане Олесю, вам за те, що ваше покоління зберегло для нас і передало нам Україну, аби ми берегли її і, своєю чергою, передали наступним поколінням…

Голова Всеукраїнського братства ОУН-УПА Богдан Борович сказав:

– Подивившись документальну стрічку «Покоління повстанців», ми відчули подих історії нашої багатостраждальної і водночас героїчної Батьківщини. Батько пана Олеся у рядах Української Галицької Армії, яка перейшла Збруч, воював з білогвардійцями і Червоною армією, йому чудом вдалося вийти живим із «трикутника смерті» під Вінницею. Повернувся Микола Гуменюк додому і за якийсь час, у роки Другої світової війни, знову добровільно став учасником визвольних змагань сам і ще й сина залучив до боротьби за волю України. Отож почесний гість сьогоднішньої прем’єри фільму пан Олесь гартував свою молодість, воюючи в УПА. А його син Андрій тепер продовжує боротьбу з Московією...

Справді, як не пишатися панові Олесю своїм батьком Миколою Гуменюком, котрий отримав нагороду від Петлюри – хрест «За заслуги» другого ступеня, в УПА був призначений сотенним (псевдо «Чорний»). Він 17-річним хлопцем записався в січові стрільці, разом із побратимами звільняв м. Львів від пілсудчиків, був учасником Листопадового чину 1 листопада 1918 р. Після того, як Микола, пройшовши тяжкі випробування боями і воєнними походами, навесні 1922 р. повернувся з Великої України додому, він почав при допомозі пароха о. Володимира Пилипця, колишнього летуна УГА в підрозділі Петра Франка, будувати в Білих Ославах читальню. Її головою люди обрали М. Гуменюка, який вирізнявся високою національною свідомістю, передплачував українські патріотичні газети. При читальні «Просвіти» запрацювала бібліотека, організували пожежну службу, напіввійськове формування «Луг», аби виховувати молоде покоління в національному дусі, фізично і морально гартувати його. Щороку відзначали Шевченківські дні, свята Героїв, проводили заходи до ювілейних дат української історії, різні фестини. Створені при читальні драмгурток і хор виступали перед односельцями з виставами й концертами, по закінченні яких усі співали гимн «Ще не вмерла Україна».

А потім почалася Друга світова війна. Пан Дмитро-Олесь Гуменюк розповідає:

– 1943 року я, учень Станіславської гімназії, добровільно зголосився в Українську дивізію «Галичина», куди перед тим пішли мій батько і стрийко Дмитро. Не тому, що ми хотіли допомогти німцям, а був наказ Головнокомандувача Української Повстанської Армії Романа Шухевича, що в дивізію потрібні політвиховники, аби бійці під час вишколу взяли для себе все найцінніше і найкорисніше, бо на них пізніше ляже обов’язок вишколювати молоде поповнення УПА. Мама просила нашого тата: «Їдеш на ту війну, то лиши мені хоч сина». А він відповів: «Не можу лишити – хлопець мусить отримати військову науку, бо, видається мені, ой як надовго затягнеться ця війна. Наш син мусить знати, як захистити від ворога себе, рідних, свій край і свій народ». І я отримав ту воєнну науку, яка в майбутньому дуже мені пригодилася. Після того, як вийшов живим із сумнозвісного Бродівського котла, я зв’язався з тамтешніми упівцями, познайомився із сотенним «Чорнотою». Потім дістався до Карпат. І справді, тут нам із батьком випало бути причетними до формування підрозділів УПА й навчання молодих вояків. Батько мій був сотенним, один стрийко – чотовим, другий – ройовим. Усі вони, троє рідних братів, загинули в національно-визвольних змаганнях: першим, у 1944 році – мій тато (мав псевдо «Чорний»), а стрийки Дмитро («Остап») – у 1947-му, Штефан («Бескид») – у1948-му.

А під час його, Дмитра-Олеся Гуменюка, перебування разом з батьком у рядах упівців їм випало пізнати не тільки гіркоту втрат побратимів у збройних сутичках з ворогами, а й радість від здобутих перемог. Закарбувався в пам'яті пана Олеся такий дещо кумедний випадок.

– То було вже під час відступу мадярських військ із нашої місцевості, коли вони панічно тікали додому. Тато побачив, що до лісу йдуть десь із 60 мадярів і 10 німецьких офіцерів. А нас було лише двоє. Сказав мені піти догори і бити з карабіна по смереках – імітувати, ніби українських повстанців багато, а сам, одягнений у форму німецького капітана, чекав колону на стежці. На його команду «Стій!» утікачі зупинились, і мій батько їм заявив: «У лісі відбувається вишкіл УПА, тому ніхто не зможе пройти на цьому відтинку зі зброєю. Є два варіанти: або ви всі добровільно її здаєте і я даю вам перепустку, з якою без перешкод доберетеся додому, або ж, якщо зброї не здасте, вертайтеся туди, звідки прийшли, і шукайте іншого виходу з того становища, в якому опинились». У колоні було двоє закарпатців. Дивлюся – вони скидають із себе зброю, а за їхнім прикладом – інші! На землі лежить уже ціла її гора! Після такого напруженого для нас двох моменту (маю на увазі внутрішнє напруження, яке ми зовні нічим не виказували) батько наказав мені бігти в село, до читальні, аби хлопці забрали трофеї. Коли районовий провідник Михась Поварчук («Ігор») почув від мене цю історію, то не повірив власним вухам… Не повірили й очам своїм повстанці, побачивши, що тої «дармової» для них зброї лежало біля лісової дороги стільки, що вистачило б на добрий курінь!

Про батькову смерть пан Олесь і досі згадує із сумом:

– Коли ми були разом у партизанці, тато найбільше переживав, щоб мене не вбили на його очах. Вийшло ж якраз навпаки. Група із тридцяти упівців мала зустрітися з іншою групою повстанців біля села Зеленої. Сотенний «Чорний» – мій батько йшов попереду з пістолетом у руці. В лісі біля Красної, як виявилось, перебували в засідці з десять ковпаківців. Вони відкрили вогонь першими, і мого тата не стало. Дуже боляче пережив я ту втрату… Через два дні вояки однієї з боївок поховали «Чорного» у краснянському лісі, а сам я не зміг бути при цьому, бо після повернення додому на світанку мене просто в хаті затримали німці, котрі мобілізовували білоославських юнаків у так зване Українське визвольне військо – собі на допомогу. Поховали мого батька без мене на «тимчасово», як тоді думалося, але вийшло так, що перепоховання його відбулося аж через 54 роки...

У 1945-му Дмитра-Олеся Гуменюка за те, що чинив спротив свавіллю «совітів» на Прикарпатті, військовий трибунал засудив на 15 років каторги. Покарання відбував у тюрмах і в концтаборі, де став учасником відомого Норильського повстання політв’язнів. Через усе своє життя пан Олесь проніс яскравий спогад. Одного разу він вийшов із барака надвір помилуватися полярним сяйвом і на його тлі раптом побачив… Ісуса Христа, Який воскрес і вознісся догори, на небо. Чудесне видіння тривало лише дві-три секунди… Розповів про нього одному зі своїх табірних побратимів. Той спочатку іронічно усміхнувся, але, бачачи, що Олесь говорить про це цілком серйозно і щиро, сказав: «Значить, ти щаслива людина, будеш жити довго».

І пан Олесь вірив у свою щасливу зірку й повсякчас був великим оптимістом. Він переконаний: «Всюди, в різних небезпеках мене оберігали Господь Бог і мій Ангел-хоронитель». Тому ніколи не боявся ризикувати власним життям задля того, аби постала самостійна Україна, завжди був на передньому краї боротьби за здійснення цієї одвічної мрії багатьох поколінь нашого народу. Він завжди жив і живе так, щоби бути гідним пам'яті своїх рідних і близьких, котрі полягли за Україну, тих ветеранів визвольних змагань, яких залишились хіба що одиниці, бо плин часу невблаганний.

Рішенням сільської ради Дмитра-Олеся Гуменюка нагороджено медаллю «За заслуги перед Білими Ославами». Її вручив землякові, ветеранові визвольних змагань сільський голова Микола Щербюк, а подяки – режисерам фільму «Покоління повстанців» Ользі Терешкун і Юліанові Яковині. Також герої і творці стрічки отримали відзнаки від громадської організації «Рідне наше село» з рук її очільника Богдана Струка. А синові пана Олеся Андрієві Гуменюку ще й вручили відерко карпатського меду, який він повезе на схід України для своїх побратимів. Андрій, художник за фахом, «розміняв» уже сьомий десяток. Він спочатку співпрацював з АТО як волонтер, інструктор з тактичної медицини. Місяцями перебував у Пісках – селищі поблизу Донецького летовища, відомому тим, що його постійно обстрілюють сепаратисти. Потім пройшов вишкільний табір батальйону ОУН біля с. Крилоса Галицького району. Андрій торік теж, як і батько, видав книжку – етюдів про війну, дав їй назву-оксюморон «Пісні війни». Тож насамкінець процитую авторську сентенцію з етюда «Пісня Пісків»: «Війна – це безглуздя. Коли гинуть дев’ятнадцятилітні хлопчики, то велике безглуздя. Але Україна понад усе… І заради неї ми борсатимемось у цьому безглузді стільки, скільки буде потрібно – до ПЕРЕМОГИ! Як писав Вольтер: СВОБОДА – це не те, що тобі дали, а те, чого у тебе не можна відібрати. Ми її нікому не віддамо. За СВОБОДУ і УКРАЇНУ ми віддамо життя. І повірте – це не пафосні слова».

Заслужений журналіст України, спеціальний кореспондент газети "Галичина"