24 січня сповнилося 30 років від часу заснування українсько-нідерландського спільного підприємства «Тикаферлюкс» у Тисмениці – одного з найперших в Україні і в усьому тодішньому СРСР.
Івано-Франківщина, на теренах якої базувалися ракети стратегічного призначення, тоді взагалі була закрита – навіть для відвідин звичайними іноземними громадянами, а про те, щоб сюди ступала нога якогось «капіталіста», годі й казати. А тут із Заходу прибули бізнесмени, щоб вкласти власні кошти в місцеву господарку. Звичайно, то не був якийсь благодійний жест, вони сподівалися на прибутки з тих своїх інвестицій.
Втім, у часи горбачовської «перебудови» і певного потепління відносин СРСР із західними країнами ніхто вже і з найзатятіших комуністичних іеологів публічно не наводив факт господарської діяльності у прикарпатському містечку підприємства з іноземним капіталом як приклад експлуатації кровожерливими капіталістами працелюбних і вмілих тисменицьких хутровиків. Але унікальність цього та інших таких фактів у тому, що вони стали своєрідним проривом у тогочасних совкових стереотипах мислення громадян – як у верхах, так і в низах радянського суспільства. Зрештою, саме народження «Тикаферлюксу» було пов’язане з досить цікавими подіями, деталями й нюансами.
Про це розмовляємо з Богданом ДАРЧИНИМ, який був генеральним директором виробничого хутрового об’єднання (ВХО) «Тисмениця» – українського співзасновника «Тикаферлюксу», а згодом очолював і саме це СП.
– Богдане Степановичу, розкажіть, будь ласка, як тривало створення спільного підприємства нідерландською фірмою і ВХО «Тисмениця».
– Ідея спільного із західними партнерами хутрового підприємства в Тисмениці народжувалась у 1987–1988 рр. Тоді я вже мав певний стаж роботи генеральним директором виробничого об’єднання – на цю посаду мене призначили 1979-го. За чотири роки перед тим виробничі площі нашого підприємства значно зросли завдяки побудові нового великого корпусу. Щоправда, після урочистого офіційного пуску в тому корпусі, як це нерідко бувало за радянської влади, ще довелося будівельникам і монтажникам технологічного обладнання виправляти чимало недоробок, а ми тим часом мусили на старих виробничих потужностях «штурмувати» вже доведений підприємству план і на нову фабрику: за невиконання виробничих завдань тоді строго питали. З планом упоралися, хоча при цьому залишала бажати кращого якість наших хутряних виробів широкого асортименту – чоловічих шапок і пальт, жіночих, дитячих. Втім, уже невдовзі тисменицьке ВХО, чисельність працівників якого сягнула 3,5 тис., за обсягами випуску й реалізації продукції, собівартістю виробів та іншими показниками конкурувало на рівних із хутровими фабриками Москви й Ленінграда і незмінно посідало одне із перших трьох місць серед 33 хутрових підприємств Союзу.
На одній із нарад заступник міністра легкої промисловості СРСР Адамайтіс звернувся до присутніх у залі генеральних директорів тих підприємств: «Західні партнери хочуть інвестувати свої кошти у створення спільного з якоюсь із наших хутрових фабрик підприємства. Хто бажає, може поспілкуватися з ними. Зауважу, що ті бізнесмени вже побували на московській фабриці «Труд», ленінградській «Рот Фронт», на ризькій фабриці – їм там, прямо скажу, не сподобалося. Хто тут є із Західної України? А, Богдан?.. Іди у відділ зовнішньоекономічних зв’язків, там тебе зустрінуть, поговорите через перекладача з нашим нідерландським гостем Пітером Кауфманом про умови можливої співпраці з його фірмою».
Йшов я у той відділ міністерства не без сподівання на вкладення західного капіталу в хутрове виробництво у Тисмениці – моєму рідному містечку з давніми кушнірськими традиціями. Добре розумів, що об’єднанню вельми стали б у пригоді новітні технології вичинки та фарбування хутрових шкурок, хімікати, найкращі прикладні матеріали, що іноземні інвестиції дали б нам змогу передусім поліпшити якість своєї продукції.
Тож у розмові з паном Пітером не приховував нашого інтересу до співпраці із західноєвропейськими хутровиками саме в цьому напрямі. На прохання Пітера Кауфмана показав йому на карті СРСР, де саме розташоване містечко Тисмениця. Коли він почув, що на заході України, недалеко від кордону з Польщею, то це його зацікавило: «Добре, ми приїдемо подивитися, як там у вас».
– Як розвивались події далі?
– Невдовзі, того ж 1987 р., надійшов мені, керівникові ВХО «Тисмениця», телекс (факсів тоді ще не було) про приїзд до нас делегації нідерландської фірми в складі семи осіб. Але оскільки область була закритою для іноземців, я мусив обов’язково поінформувати обласне управління КДБ про намір групи «капіталістів» відвідати наше підприємство. Що ж, там уже мусили зважати на новий курс радянського керівництва, реалії потепління відносин СРСР з «капіталістичним Заходом» і сказали мені відправити за гостями у Львівський аеропорт машину й везти їх, закривши вікна авто шторками, а для більшої надійності ще й забрати у них фотокамери, в Івано-Франківську ж поселити їх у готелі.
Проте не так сталося, як гадалося. Нідерландці прилетіли до Москви, їх зустрів представник Міністерства легкої промисловості СРСР Алексєєв. І тут гості разом з ним в аеропорту «Внуково» побачили у розкладі відправлення літаків, що є прямий рейс до самого Івано-Франківська, а отже, зовсім не обов’язково їм чекати на літак Москва–Львів, у який їх планували посадити. Я про це не знав, машина нашого підприємства чекала на делегацію західних бізнесменів у Львівському аеропорту. А десь через півгодини після зльоту літака Москва–Івано-Франківськ по лінії Генштабу Збройних сил СРСР і КДБ передали в обласне управління Комітету держбезпеки, що в ньому летять «капіталісти». З управління зателефонували мені, і між нами відбувся такий діалог: «Як так вийшло, що вони сідають в Івано-Франківському аеропорту?!.». – «Цього я не знаю, – моя машина чекає на них у Львові…». – «Що тепер робити?..». – «Ставте зенітки… – пробую жартом розрядити напругу. На тім кінці проводу лають мене на чім світ стоїть і, зрештою, приймають рішення: «Терміново приганяй в аеропорт машину!».
Та коли ми примчали в аеропорт, то з’ясували, що там, як на лихо, якраз відбувалися військові навчання: на аеродромі суцільний рев, стоять строго засекречені СУ-29 – літаки вертикального зльоту. Мені присутні в аеропорту співробітники спецслужби наказують: «Під’їжджайте до самого трапу, беріть їх у машину – і негайно геть звідси!..». Делегацію нідерландської фірми першою випускають із літака, ми їх запрошуємо одразу сідати в бус…
Після тієї історії мені, як і у Москві згаданому працівникові міністерства Алексєєву, довелося написати не одне пояснення, чому «капіталістів» посадили не в той літак.
– Як сприйняли західні бізнесмени побачене і почуте в Тисмениці?
– Вони зацікавлено оглядали наше підприємство, побували, звичайно, і в його нових цехах, мали можливість спілкуватися з людьми. Відвідали також міську раду, де дізналися про історію Тисмениці, про актуальні тоді для містечка хутровиків проблеми. Гості залишилися задоволені тим, що побачили на власні очі, умовами для реалізації їхнього проекту, які пропонувало українське підприємство. І на проведеному тут першому засіданні майбутніх співвласників СП керівник делегації і власник нідерландської фірми Пітер Кауфман, а з нашого боку – тодішній заступник голови облвиконкому Галина Ліхачова підписали протокол намірів про майбутню співпрацю між фірмою «Kaufmann Association N.B.» і ВХО «Тисмениця». Також було прийнято установчі документи спільного підприємства, яке ми вирішили заснувати. Після того на знак майбутньої успішної співпраці з нідерландцями ми разом з Пітером посадили деревце дуба біля пам’ятника Іванові Франку перед входом до ВХО.
Уже після від’їзду гостей із протоколом намірів ознайомився і затвердив його перший секретар обкому Компартії Іван Посторонко. Відтак ми відправили заступникові міністра легкої промисловості СРСР Адамайтісу цей документ, бо що робити з ним далі, ніхто тоді ще достеменно не знав. Адже йшлося про заснування підприємства з іноземним капіталом у «закритій області». Перед тим італійці хотіли на території нашого об’єднання побудувати сучасний шкірзавод, і ми розробили техніко-економічне обґрунтування (ТЕО) на його будівництво, яке я вже навіть було завізував, проте КДБ заблокував цей проект.
Зрештою, згадуваний протокол намірів у Москві потрапив на стіл до Михайла Горбачова, котрий, як відомо, ратував за приплив іноземних інвестицій у радянську господарку (тоді ставало дедалі очевиднішим велике економічне відставання СРСР від так званого капіталістичного світу), за відкритість Союзу для співпраці із західним бізнесом. Генеральний секретар КПРС написав зверху на документі таку резолюцію, адресовану Голові Ради Міністрів СРСР Миколі Рижкову: «Прошу розглянути через Генштаб відкриття області для роботи спільного підприємства». І Генштаб вирішив це питання позитивно.
– Цікаво, а що цього разу змусило Генштаб і КДБ відмовитися від блокування проекту створення СП у «закритій області»?
– Про мотиви відкриття найвищими органами влади СРСР нашої області для діяльності спільного підприємства я здогадався із сюжету телепрограми новин «Час», яку тоді щодня передавали з Москви на весь Союз: після тривалого періоду «холодної війни» до Москви прибув і зустрівся з Михайлом Горбачовим канцлер ФРН Гельмут Коль. У складі його делегації я побачив… уже знайомого мені з візиту в Тисменицю Томаса Лєнгарда. Річ у тім, що в складі делегації нідерландської фірми «Kaufmann Association N. B.» були і керівники її німецьких відгалужень – фірм «Thorer & Co» і «Rosenberg & Lenhart» (перша мала найсучасніші розробки з технології вичинки та фарбування хутрових шкурок, а друга – сучасні дизайнерські рішення з пошиття виробів). Отож українсько-нідерландське СП «Тикаферлюкс» було засновано фактично з участю німецьких фірм. Очевидно, на той час уже були цілком конкретні напрацювання на відкриття в СРСР підприємств з німецьким капіталом, значною мала бути його частка і в статутному фонді майбутнього тисменицького СП.
Тим-то саме німецькі спеціалісти невдовзі приїхали до нас для спільної розробки ТЕО на будівництво приміщення «Тикаферлюксу», під яке ми виділили частину території об’єднання. Запитали нас про вартість цієї земельної ділянки площею понад гектар, яку мали закласти у статутний фонд СП, бо вони знали ціни на землю в Німеччині, Франції, тільки не в Україні. Ми тоді цього теж не могли сказати і у відповідь на їхнє запитання лише розвели руками…
Із союзного міністерства легкої промисловості зателефонували у Київ, щоб на рівні республіканської влади допомогли нам зробити грошову оцінку землі, відведеної для спорудження та обслуговування приміщення «Тикаферлюксу», визначити з нашого боку й інші позиції для внесення в ТЕО. Це конкретне доручення отримав заступник Голови Ради Міністрів УРСР Урчуйкін. У його кабінеті ми з комерційним директором об’єднання Ігорем Зваричем сиділи три дні. Після цього як результат наших тяжких зусиль – ТЕО подали на погодження в Москву. Потім ми ще раз переробляли цей документ, щоб точніше визначити внесок «Тисмениці» у статутний фонд СП. І ось нарешті настала довгоочікувана мить: у Москві, в посольстві Нідерландів, власник фірми «Kaufmann Association N.B.» Пітер Кауфман і заступник міністра легкої промисловості СРСР Адамайтіс підписали договір про заснування СП «Тикаферлюкс» у Тисмениці...
– Який внесок іноземних співвласників СП до його статутного фонду вважаєте найціннішим?
– Це, звичайно, передовсім привезене в Тисменицю новітнє технологічне обладнання, зокрема для вичинки хутрових шкурок. Першу його партію розмитнювали у Львові, після того – саме завдяки появі спільного підприємства – було відкрито першу митницю в нашій області, спочатку як митний пост на вул. Юності в Івано-Франківську. Потім прибуло шість чи сім іноземних спеціалістів, які відповідали за вичинку хутрових шкурок і ставили на них свій штемпель. Вичинені шкурки мали відповідати світовим стандартам, їх використовували для пошиття виробів не тільки в «Тикаферлюксі», а й відправляли в Австрію та інші країни. Адже та ж дочірня фірма «Thorer & Co» нідерландської компанії «Association N. B.» впровадила у тисменицькому СП відповідні прогресивні технології виробництва на високопродуктивному обладнанні з Німеччини.
– А де мешкали іноземці?
– У готелі, а потім вони поставили умову – побудувати для них котеджі. І ми побудували три котеджі, кожен розрахований на проживання чотирьох сімей, підвели до цих будинків газ. Це теж стало нашим внеском у статутний фонд СП.
– Наскільки знаю, штат «Тикаферлюксу» укомплектували переважно працівниками із місцевого населення…
– Людей ми набирали за конкурсом. Вони складали тести на правильність мислення і реакції. Із 500 претендентів було вибрано 15 юнаків, які навчалися вичинки в Німеччині, і 10 дівчат, які освоювали кушнірсько-пошивні операції на Мальті. Через два місяці телефонують мені з-за кордону, що наші хлопці й дівчата чудово працюють. У піврічне навчання кожного із них було вкладено 12 тис. німецьких марок. Повернувшись у Тисменицю, ці молоді люди вже як бригадири передавали свої професійні знання і навики іншим. Тепер опановували виробничі операції ще близько 300 осіб, яких ми набрали. Німецькі спеціалісти, крім того, що працювали на дільницях СП, ще й контролювали процес навчання.
У 1990–1992 рр. зарплата кваліфікованих робітників «Тикаферлюксу» становила 160-180 марок – це було значно більше, ніж у їхніх колег із сусіднього ВХО (згодом ВАТ «Хутрофірма «Тисмениця»). Втім, це й зрозуміло: стильні хутряні вироби СП, пошиті із хутра дороговартісних видів, мали значно вищу якість, а отже, й вартість. Працівники спільного підприємства до того ж мали змогу замовляти за каталогом «Квеллі» товари із Німеччини – кавоварки, музичні центри, які тоді були ще удивовижу для прикарпатців. Отож у багатьох робітників об’єднання з’явилася навіть якась, сказав би так, соціальна заздрість до працівників «Тикаферлюксу». А очевидним негативним моментом стало те, що найпершими попередниками нинішніх «євробляхарів» на Прикарпатті стали деякі тисменицькі хлопці із тієї групи, яка навчалася в Німеччині. Вони пригнали звідти для продажу вживані легковики, що їх придбали за 500 марок. Цей вельми прибутковий бізнес спокусив їх настільки, що й висока платня не могла втримати у СП.
– Ви, Богдане Степановичу, більше згадуєте німецьких спеціалістів, німецькі технології в «Тикаферлюксі», аніж нідерландську фірму «Kaufmann Association N.B.», яка була співзасновницею СП…
– Фірма Пітера Кауфмана через півтора року збанкрутувала. Тоді, на початку 90-х років минулого століття, на Близькому Сході була криза – загострилися відносини Ізраїлю з деякими сусідніми країнами. Власник фірми завантажив морські судна шкірами ВРХ, які ВХО закупило в Україні за свої кошти – це був наш внесок у вигляді товару в статутний фонд СП, бо ми не мали тоді іноземної валюти. Везли ті шкіри на вичинку в Італію. А оскільки ООН через кризу тимчасово заборонила якраз у той період проїзд до портів цієї країни і судна застрягли у Середземному морі, то за кілька днів за 40-градусної спеки вся ця сировина на суму (в еквіваленті) 1 млн. дол. зігнила. Коли ж ті шкіри врешті довезли до порту, то ще й за їх утилізацію мусив заплатити бізнесмен Пітер Кауфман, у власності якого перебуває ще низка фірм. Утім, не без психологічного впливу, як мені думається, цієї вельми прикрої історії він таки покинув СП, натомість стали співзасновниками «Тикаферлюксу» ті дві німецькі фірми, які перебували в асоціації з фірмою пана Пітера – вони захотіли працювати з нами й далі.
– Як складалися справи в СП у наступні роки?
– До 2007 р. воно працювало більш-менш нормально. В «Тикаферлюксі» шили вироби із норки, ондатри, нутрії, стриженого кролика, тільки тут випускали куртки із натуральної шиншили. За межі України ми відправляли продукцію, виготовлену на замовлення із закордонної сировини, зразки цих виробів представляли і на виставках виробів СП в Україні. Відкрили магазини в Києві, Одесі, Львові, Донецьку та інших великих містах (туди я їздив представляти зразки нашої продукції, і працівники торговельних організацій вибирали моделі одягу й укладали з нами угоди), мали дві секції і в московському ГУМі. На перших порах певну частину своїх виробів ми відправляли в Німеччину, але німецькі співвласники «Тикаферлюксу» побачили, що на його продукцію є великий попит в Україні, де тоді був дефіцит хороших товарів.
Скажімо, коли ми продемонстрували моделі пальт із норки, створені німецькими дизайнерами, то вони йшли «на ура». Загалом успішним для СП був період 1994–2007 рр. Найбільший виторг через наш магазин у Тисмениці ми отримали у 2003 р. – 1 млн. дол. (в еквіваленті), у 2004 р. – 2 млн. дол., дещо менше – у 2005 р. Та після 2007 р. почалися тертя між українськими засновниками-інвесторами і західними партнерами, які почали «скидати» нам свої акції, хоч нам і до цього належав контрольний пакет акцій СП – 51%. Нині це вже не спільне підприємство, а просто ТОВ «Тикаферлюкс». Цей бренд разом із часткою капіталу викупили нові його власники. Підприємство зменшило обсяги реалізації своєї продукції.
– Зрештою, це нині стосується ще більшою мірою і ВАТ «Хутрофірма «Тисмениця». Обом підприємствам важко витримувати конкуренцію із закордонними виробниками дешевшого від вітчизняного хутряного одягу, обидва згортають обсяги випуску продукції, різко скоротили свої штати…
– Мені гірко, що така прикра доля спіткала тисменицькі хутрові підприємства, яким я віддав 52 роки свого життя. Адже прийшов 17-річним, одразу після школи, працювати в дубильний цех хутрової фабрики, вчили мене вичинювати шкурки старі майстри, які працювали тут ще за Польщі. Потім мені, ще зовсім молодому, було довірено очолювати цей цех, де працювало 550 осіб. Пригадую, як 1969 р. після повені ми рятували замоклі кролячі шкурки, сморід від яких розносився чи не на всю округу. А їх було ні мало ні багато – мільйон штук. Потім мене висунули на посаду заступника головного інженера об’єднання, за два місяці – і головним інженером, а середню спеціальну і вищу освіту я здобував заочно. У 32 роки був призначений генеральним директором ВХО, яке і стало співзасновником СП «Тикаферлюкс» – його очолив комерційний директор об’єднання Ігор Зварич. Потім Міністерство легкої промисловості СРСР зробило своєрідну «рокіровку»: я став генеральним директором СП, а Зварич очолив об’єднання, відтак він пішов заступником голови ОДА… Мене ж мучили хвороби, і я змушений був залишити посаду директора СП. У 2010–2015 рр. був міським головою Тисмениці, нині – на пенсії.
– Що, на Ваш погляд, спричинило нинішнє падіння попиту на тисменицькі хутряні вироби?
– Є низка об’єктивних і суб’єктивних причин такої ситуації. Однією з основних, як на мій погляд, стало послаблення уваги української влади впродовж років нашої незалежності до розвитку легкої промисловості взагалі і хутрової зокрема. Аніж морочити собі голову з проблемами цієї галузі, вирішили запустили в країну у великих обсягах дешевші від наших китайські хутряні вироби, які заполонили вже десь на 70% і півтори сотні існуючих на сьогодні в Тисмениці магазинів хутра. А дешевші вони тому, що в Китаї влада компенсує виробникам хутряної продукції 20% вартості шкурок, закуплених на міжнародних аукціонах, та й у самій Піднебесній останніми роками почали інтенсивно розвивати мережу звірогосподарств, які забезпечують сировиною хутрові фабрики.
– Що би Ви насамкінець нашої розмови, приводом до якої стало 30-річчя заснування СП «Тикаферлюкс», хотіли б сказати читачам «Галичини»? А їх є немало і серед тисменицьких хутровиків.
– Хотів би щиро привітати з цим ювілеєм усіх і колишніх, і нинішніх працівників «Тикаферлюксу», побажати їм міцного здоров’я й успішної праці над тим, щоб відновити колишню славу тисменицьких хутровиків.
