Директора Делятинського краєзнавчого музею Андрія Мисюка, котрий створив 2012 року цей заклад, знають і за межами Івано-Франківщини як особистість, віддану сфері культури, в якій він, за фахом інженер-технолог лісозаготівельного виробництва, відтоді працює. Водночас уродженець селища над Прутом й далі вивчає минувшину Делятинщини, життя і творчість місцевих мистців, чиї роботи викликають захоплення і в наших сучасників.
Зокрема він написав і видав книжку-диптих про двох таких мистців – «Делятин: Осип Васьків і Василь Турчиняк». А тепер пан Андрій, засвідчуючи притаманну і йому самому творчу іскру Божу, прийшов до читачів з повістю-хронікою «Дві латки на асфальті». Цю книжку, що побачила світ в івано-франківському видавництві «Лілея-НВ», презентували недавно в селищному Народному домі. У події взяли участь не лише жителі Делятинської громади, а й гості з Івано-Франківська, Львова, Дрогобича. Модерував презентацію український літературознавець, есеїст, перекладач, співзасновник і викладач Львівського психоаналітичного інституту Юрій Прохасько. Його старший брат – відомий літератор і журналіст Тарас Прохасько з Івано-Франківська дав книжці Андрія Мисюка таку лаконічну оцінку на її задній обкладинці: «Цікава історія цікавого життя цікаво розказана цікавим свідком-співучасником. Стара школа…».
Лавреат Шевченківської премії має на увазі автора цієї повісті-хроніки. Так, Андрій Мисюк декілька разів зустрічався з її головною героїнею Аною Рістіч (як її називали в Сербії), яка померла 2023-го на сотому році життя, але він, народжений 1961-го, через 16 років після закінчення Другої світової війни, звісно, не міг знати її як Пепіну Ґлязер, делятинську вродливу 17-річну дівчину-єврейку. А добре знали й переховували Пепцю, щоб уберегти її від страхітливої перспективи бути розстріляною серед тисяч євреїв німецькими окупантами нашого краю, її шкільна товаришка – Андрієва мама Віра, тато Іван, тета Маґда. А найбільше доклав до цього зусиль і кмітливості, ризикуючи власним життям, його стрийко Василь Мисюк. Саме він був організатором порятунку дівчини від смертельної небезпеки.
Власне, спочатку тета Маґда, яка жила у колишньому будинку подружжя Ґлязерів, убитих німецькими нацистами у 1941–1942 рр., розповіла племінникові про їхню дочку Пепіну та її неймовірний порятунок від смерті. Щоби вберегти дівчину від імовірних наступних загроз її життю, В. Мисюк, зрештою, відправив Пепцю на роботу… до Німеччини. Перед тим з кількома надійними людьми, котрим довіряв, як самому собі, домовлявся про переховування єврейської дівчини від нацистів. Ясна річ, що вона не могла довго перебувати в одного господаря. Переїзди Пепці, яку одягали в гуцульське вбрання, із Делятина (тут її таємним прихистком вночі ставала хата, а вдень – стодола Мисюків) до Коломиї, потім до Станіслава, відтак до Львова, – це теж майже детективна історія. Аж поки «операція» з порятунку Пепці не увінчалася ще неймовірніше: вона поїхала, можна сказати, в саме лігво ворога як українка Анна Ждан, себто з документами на чуже прізвище. А допоміг виробити фальшивий витяг із метрики священник о. Захарій Золотий.
Про подальшу долю Пепіни Ґлязер юнак довідався від своїх батьків. Для Андрієвої мами Віри став цілковитою несподіванкою отриманий у 1955 р. від колишньої шкільної товаришки лист (у книжці подано його ксерокопію та світлини, на яких бачимо Анну-Пепіну, зокрема і з чоловіком-сербом, двома синами, та фото, зроблені під час зустрічей із Мисюками в Україні й Сербії). Прочитала в ньому, що в ту країну Пепця приїхала з коханим Йованом одразу після війни, а взяли вони шлюб ще в Німеччині. Там, на чужині, й познайомились: Йован Рістіч перебував у сусідньому, чоловічому, трудовому таборі. Цікаво, що й він помер за 12 років до смерті коханої дружини так само на 100-му році життя.
Промовисті деталі порятунку дочки підприємця-єврея Ґлязера від розстрілу нацистами, про життя Анни-Пепіни зі своєю сім’єю у сербському селі почули Мисюки з уст самої колишньої своєї сусідки під час її приїзду до Делятина вже за української Незалежності, 1998 року, та під час відвідин її в Сербії: пан Андрій їздив туди тричі разом із дружиною Галею на запрошення уродженки прикарпатського містечка.
Чому побудовану на документальній основі повість-хроніку, головною героїнею якої є увічнена світлиною на обкладинці книжки Пепіна Ґлязер, А. Мисюк назвав так на перший погляд загадково? З передмови автора до цього видання дізнаємося, що «будинок Ґлязерів, як і його мешканці, зазнав трагічної долі». За совєтської влади «будинок знесли для побудови дитячого садка. На місці житлової частини дому Ґлязерів, а також сусідської хати влаштували паркінг. Через кілька років посеред майданчика утворились дві ями – вм’ятини, які виникли після неякісного утрамбовування ґрунту при засипанні підбудинкових пивниць. Ями заасфальтували повторно, і на їхньому місці утворилися дві латки. Мине час, парковку заасфальтують ще раз, і тоді вже й місце будинку знайти буде важко».
Також наприкінці своєї книжки автор подав підготовлену заступницею начальника відділу інформації та використання документів Державного архіву Івано-Франківської області Любов'ю Соловкою довідку про те, що євреї у Делятині жили ще з XVIII століття. 1785 р. налічувалось лише 87 осіб єврейської національності, а найбільше проживало їх у містечку 1890 р. – 2 096 (40,3% від усього населення) і 1900 р. – 2 397 (39,8%). Основними заняттями єврейського населення Делятина були ремісництво й торгівля.
На 1939-й – рік початку Другої світової війни тут жило 2 550 євреїв (26,7% від усього населення). 1 липня 1941 р. Делятин окупували угорські війська, а рівно через місяць, 1 серпня, управління містом передали німецькій адміністрації, і Делятин став центром Делятинського повіту Станіславського округу дистрикту «Галичина» як генеральної губернії.
Першу антиєврейську акцію у містечку провели, за даними, що наводить на основі німецьких джерел відомий історик Голокосту О. Круглов, 16 жовтня 1941 р. У лісовому урочищі Вільховець на околиці містечка розстріляли 1 950 делятинських євреїв. Ще 456 євреїв вбили на початку березня 1942 р. Третю ліквідаційну акцію у Делятині гестапо провело у вересні 1942-го – тоді після багатьох тортур групу із 712 євреїв відвели в те саме лісове урочище. Воно стало одним із місць масових розстрілів галицьких євреїв на Прикарпатті. У 90-х роках минулого століття тут встановили пам’ятник з написом українською та англійською мовами: «На цьому місці більшість євреїв Делятина було жорстоко вбито нацистами у 1941–1943 рр. У пам’ять про мою бабцю Ривку Бляй-Герстенгабер, моїх тіток і всіх євреїв Делятина. Віллі Ліндвер, Голандія. 1992».
Є в цій інформаційній довідці і такий цікавий штрих. У боях у липні–серпні 1943 р., коли Делятин штурмувало партизанське з’єднання С. Ковпака, особливо відзначилась його сьома єврейська рота (під командуванням Г. Розенблата). Більша частина її бійців загинула в боях у Карпатах, із 70 військовослужбовців повернулися з рейду до гір лише 17. Звільнили Делятин від нацистських загарбників 26 липня 1944 р.
…Теплі слова мовили жителі громади та їхні гості під час презентації видання його авторові. Зокрема Ю. Прохасько назвав пана Андрія «аґентом тяглості», котрий у своїй пам’яті тримає ще сотні неймовірних історій. Одну з таких історій, імпульсом до втілення якої в самодостатній прозовий твір послужили для А. Мисюка передовсім спогади рідних, він і переповів на досить-таки доброму літературному рівні у своїй новій книжці (дати під повістю-хронікою свідчать, що працював над нею понад п’ять років).
«Дві латки на асфальті» відображають якраз оту згадану модератором презентації цього ошатного видання тяглість нашої історії з людськими радощами, тривогами й болями, з тріумфами духу й нездійсненими сподіваннями багатьох поколінь українців, до яких за незалежності України ми правомірно відносимо не лише її корінне населення, а й національні меншини – наших краян чи то польського, чи угорського, чи єврейського походження… З іншого боку, поняття тяглості промовці пов’язували з тим, що Андрій Мисюк, музейник і літератор, повсякчас тягнеться до людей, до їхніх споминів, до подій минулого, щоби створити оповіді, які читатимуть з інтересом і майбутні покоління чи якими він як екскурсовод зацікавлюватиме відвідувачів музею.
Привітав Андрія Мисюка з його новою книжкою голова Делятинської ТГ Богдан Клим’юк і побажав йому невичерпної творчої наснаги й надалі.
