У матеріалі «Шедеври, Невдачі. Тенденції, або Замість післямови до «Днів українського кіно» в Івано-Франківську» в «Галичині» за 29 жовтня ми вже розповідали про цьогорічну прем’єру з циклу «Cinema по-українськи» - фільм «Тарас. Повернення». Нині пропонуємо увазі читачів ще один погляд на цю вітчизняну кіномистецьку роботу.
Дорога стрічки «Тарас. Повернення» до глядача була довгою і тернистою, понад два роки вона чекала старту своєї прокатної історії. І вже здавалося от-от українські кіномани зможуть побачити картину про останні місяці заслання Тараса Шевченка у Казахстані, проте втрутився коронавірус COVID-19, який переніс дату прем’єри з 8 квітня на 24 вересня. Побачити фільм у кінотеатрі мені, на жаль, не вдалося, проте змогла це зробити згодом в онлайн-кінотеатрі «Sweet.tv». Переконана, що з огляду на непросту епідеміологічну ситуацію дуже важливо, щоб прем’єри вітчизняних кінострічок відбувалися не лише у звичному форматі, а й одночасно на онлайн-платформах.
У стрічці «Тарас. Повернення» режисер Олександр ДЕНИСЕНКО сфокусував свою увагу не на всіх десяти роках заслання Шевченка у Казахстані, а на останніх трьох тижнях перед його звільненням і поверненням до Санкт-Петербурга. Сюжет побудовано на історії переслідування Кобзаря агентами царської поліції, так званої «охранки», у найтяжчий період його перебування у Новопетрівській фортеці на півострові Мангистау. В центрі – не герой і не пророк, а звичайна людина, на долю якої випало чимало випробувань.
Знімати стрічку про Тараса – це завжди виклик. Адже фактично кожен другий в Україні знає достеменно, яким має бути кінематографічне втілення Кобзаря. Вгадати побажання усіх нереально і точно не потрібно. Як на мене, режисерові Олександрові Денисенку вдалося найголовніше – показати Шевченка живою людиною, а не ксерокопією патетичного та стереотипного образу, нав’язаного радянською ідеологією та шкільною програмою. І це не дивно, адже тема Кобзаря знайома режисерові з дитинства, його батько Володимир Денисенко у 1964 році зняв фільм «Сон», а його мама Наталія Наум зіграла у ньому одну з жіночих ролей. Загалом режисер досліджує цю тему уже понад 40 років.
– Я знімав фільм про Шевченка, поставленого в умови солдатчини, засланця без жодних прав, якого в будь-який момент можуть стратити і який, по суті, бореться за своє життя, ще задовго до прем’єри, – розповів режисер стрічки в ексклюзивному інтерв’ю для газети «Галичина». – Його катували, не раз саджали в карцер, та подеколи він і сам туди «напрошувався», бо не хотів бити й поневолювати казахів. Від 1831 року в Казахстані точилася війна, Мангистау був приєднаний до Росії, як сьогодні Крим, і Шевченко не хотів брати участь у воєнних діях. У 1853 році він проситься 64 рази на варту на сторожову вежу над Каспієм, де 60-градусна спека і сонце так палить, що за добу можна згоріти. Він це робив для того, щоб його не посилали в каральні експедиції вбивати казахів. Там він був невільною людиною в особливо напружених обставинах, і це якраз показано у фільмі. Інтрига картини полягає в тому, що Шевченко, отримуючи листа про свою свободу від Лазаревського, ніби звільнений, а насправді піддається страшним тортурам, бо приїхав агент, якому поставили завдання – залишити його навіки у степах, в пустелі. Я зумів спільно з актором Борисом Орловим «змайструвати» Шевченка на екрані не лише генієм, а й рідною людиною, яку любиш, як родича.
І справді, виконавцю головної ролі Борисові Орлову вдалося не переграти і не втілити на екрані той знайомий ще зі шкільної парти канонізований та пафосний образ Шевченка. Натомість глядач бачить живу людину, надзвичайно талановиту і виснажену засланням, яка прагне повернутися додому. Візуальна схожість актора з персонажем вражає і підсилює ефект гри. Особисто мені всього вистачило, і я повірила. На мій погляд, дуже символічною і промовистою є сцена, у якій Шевченко, перебуваючи у камері, з-за грат кричить, що він вільний, хоча ще й досі перебуває на засланні. У цьому, як на мене, і заховано основний меседж стрічки – показати жагу до волі. Впродовж фільму з’являються й інші кадри, котрі підсилюють цю ідею.
Також у стрічці зіграли Богдан Бенюк, Олег Волощенко, Ганна Топчій, Олександр Пожарський та інші. Серед акторського складу картини – і франківець Роман Луцький. Йому дісталася роль друга Шевченка, поляка Мацея Мостовського, з якою він, як на мене, гідно впорався. Його персонаж вийшов харизматичним та яскравим. Цікаво, що незабаром актора можна буде побачити у ролі Тараса Шевченка у стрічці «Безславні кріпаки» Романа Перфільєва, прем’єру якої заплановано на 10 грудня.
«Тарас. Повернення» сміливо можна назвати пейзажним кіно. Адже фактично кожен кадр передає красу степів і казахської природи. Іноді може створитися враження, що пейзаж – це повноцінний персонаж стрічки зі своїми характером, настроєм та мріями. І саме на тлі неймовірної краси природи уклад російського царського війська та вишкіл солдат виглядає дуже контрастно. Сцени тортур і покарань на тлі широчезних степів і безкрайого неба сприймаються, як щось огидне і неприродне. А операторська робота, за яку відповідав Олександр Кришталович, безперечно, сильна. Картинка вийшла цілісною, поетичною і метафоричною.
Стрічка доволі повільна, у ній багато статичних кадрів, котрі дуже схожі на художні полотна, які ожили. Хтось вважає це її недоліком, а хтось, навпаки, перевагою. Зізнаюся, що мені час від часу хотілося більш динамічного розвитку подій. Загалом у цій неспішності й полягає шарм стрічки, хоча сучасний глядач, котрий звик до екшена та постійної дії, може ближче до фіналу і занудьгувати.
«Тарас. Прощання з пустелею» – такою була робоча назва стрічки. На мою думку, вона більш вдала, адже впродовж двох годин фільму глядач не бачить самого повернення Шевченка на волю, а лише очікує його. Весь фільм є своєрідним прощанням з пустелею та засланням. Хоча якщо подивитися на назву трохи інакше, то, може, у ній закладено прагнення режисера повернути українському глядачеві справжнього живого Шевченка таким, яким він його бачить і відчуває. Крім того, цим фільмом режисер, так би мовити, повернув образ і постать Кобзаря на широкі екрани кінотеатрів, адже останній художній фільм про нього вийшов 1964 року. І це була стрічка «Сон», про яку я вже згадувала.
Щоб це не стало ні для кого сюрпризом, хочу попередити, що у фільмі звучить багато російської мови, і це природно, адже саме нею розмовляли у російській царській армії. Тарас Шевченко, закономірно, розмовляє українською, зрідка – російською. Також у картині звучить польська та казахська мови. Словом, тут багате мовне тло. Це додає стрічці достовірності, наближає її до реального життя.
Якщо захотіти, то можна розкритикувати будь-яку творчу роботу. У пресі та інтернеті є чимало схвальних рецензій, звісно, трапляється і нищівна критика. І це добре, адже означає, що фільм не залишає байдужим, змушує глядачів висловлювати свою точку зору, вишукувати у ньому слабкі і сильні сторони. Звісно, у стрічці є свої недоліки, як і у будь-якій творчій роботі, проте вони, як на мене, не зіпсували загального враження. Тож моя оцінка досить висока – 7,5 за десятибальною шкалою, з приміткою: «поетична стрічка, яка показує Тараса Шевченка живим і близьким».
