Уже далекого 1974-го до Івано-Франківська зі Львова перебрався з сім’єю астроном зі світовим іменем доктор математичних наук професор Іван Антонович КЛИМИШИН. Ця визначна подія, яку обійшли місцеві ЗМІ, була дуже радісною для двох ректорів – Львівського університету (бо позбувся викладача, який, маючи найвищий учений ступінь, вперто відмовлявся вступати в кпсс) та Івано-Франківського педінституту (бракувало у ВНЗ докторів наук, через що він не міг існувати).

Цей переїзд додав клопоту місцевому кгб, бо відмова відомого науковця від участі в комппартії була дуже підозрілою. Але за Климишина стіною стояв ректор інституту, бо Іван Антонович від початку поставив йому дві умови – не тягнути його в партію і звільнити від участі у вступних іспитах. Ректор прийняв їх, бо отримав неймовірного працівника, який витримував учетверо-вп’ятеро більше навантаження, ніж американський науковець такого рівня, хоч і мав за те в десятки разів меншу зарплату. До того ж І. Климишин набагато перевиконував план публікації книжок.

Саме для їх написання він дбав, щоб мати якнайдовшу літню відпустку. Йому давали змогу в червні якнайшвидше прийняти екзамени і повернутися до інституту перед початком навчального року… До літніх «вакацій» Іван Антонович готувався весь рік. Збирав літературу, робив виписки, складав плани майбутніх книжок. Коли наставала пора їх писати, збирав родину і віз не на море (там він не був жодного разу), а в глухий волинський закуток, на свій хутір, що біля його рідних Кутиськ, за 7 кілометрів від витоків Збруча…

Саме звідси малий Івась ходив до школи, сюди приїжджав на канікули зі Львова. Коли ж Іван Антонович перебрався до Івано-Франківська, його батько й мати вже не могли на хуторі зимувати, то перебиралися на зиму до сина. Але навесні він їх відвозив на хутір. Щоб вони почувались, як раніше, купував їм корову, яку восени продавали. Така оборудка не була вигідною, але добрий син з цим не рахувався.

Ще й на це літо, у свої 90, Іван Антонович готується вибиратися на хутір. Мало сказати, що там умови спартанські. В жодному селі нема вже такої убогої хати, з такими маленькими віконцями. Колись вона була вкрита толем (просмоленим папером), тепер – стареньким шифером. Всі «вигоди» – коло хати. Найгірше – немає води. На хуторі повисихали всі потічки і криниці. Там давно вже ніхто не живе. Але воду Климишиним привозять добрі люди. Не лише Іван Антонович, а й його доньки і внучки рвуться сюди. Вже й правнуків привозять.

Значну частину зі своїх понад 120 книжок Іван Антонович написав на хуторі. І цього року буде щось писати. «Астрономічні» книжки тепер пише рідше. Найбільше – не наукові, але з навчанням для молоді – про те, як жити, щоб бути достойним українцем: християнином і патріотом. Жаль великий, що наше суспільство ще не доросло до таких людей, що не може Іван Антонович видавати написане великим накладом. Але книжки збережуть для майбутніх поколінь його величезну спадщину. Вона буде їм потрібніша.

В совіцькі часи видиратися вгору драбиною чи то суспільної ієрархії, чи лише науковою полегшували три підтримки: бути в кпсс, співпрацювати з кгб і вженитися з москалькою. Іван Антонович не використав жодної. Одружився з гуцулочкою Катрусею, телефоністкою з Ворохти.

Чи є в світі вірніша, дбайливіша, жертовніша, терпеливіша, працьовитіша супутниця життя, як була Катруся!?. На жаль, уже вдруге Іван Антонович поїде на хутір без неї. Зате має в небі ангелика, який ревно молиться за нього перед Найвищим Престолом.

Не використавши згадуваних вище нічого із «трьох» підтримок І. Климишин заробив собі на тому чимало перешкод. А доля надіслала ще одну. Часті простуди в дитинстві, й найбільша – коли 14-літнім віз державі колгоспне зерно і перебув на возі холодну ніч, привели до важкої хвороби – туберкульозу. Комусь іншому така недуга зламала б життя, але не Іванові Антоновичу. Він кинувся на хворобу, як вогонь на солому. Мордував себе дієтами, процедурами, з’їв десятки кілограмів лікарств. І переміг.

Лікарі переслідували Івана Антоновича, вимагали, щоб він ліг «під ніж». Та він не погоджувався на операцію, бо бачив, що вона не помагає, а робить гірше. То йому лікарі казали: «Ви так і 30 років не проживете!». Але, як бачимо, Господь розпорядився так, що Іван Антонович прожив утричі довше.

Під час хвороби не давав собі ніяких послаблень, навантажував себе більше, як здорові. І при загостренні писав докторську дисертацію. Навіть у санаторії в Ворохті, де не мав для цього жодних умов – щоб могти працювати в суцільному гаморі, треба було заліплювати собі пластиліном вуха.

Але Матінка Божа зглянулася на його страждання і саме в Ворохті привела до нього Катрусю… А від туберкульозу залишилася йому пам’ятна дірка в легенях, а все навколо зарубцьоване, зацементоване – поховало хворобу.

Ще до проголошення Незалежності України 1991 р. автор цих рядків почав записувати спогади від свідків і учасників історичних подій. Через свій гіркий досвід обминав високопоставлених. Іван Антонович був першим, до кого я наважився підійти. Яку я мав за це високу нагороду від Бога! Яке божественне задоволення було його записувати!

Та пекельні муки чекали на мене, коли я почав переводити записане диктофоном на папір. Маючи досвід записування, я не перебивав Івана Антоновича, давав йому змогу говорити те, що спало на думку, що хоче і коли хоче. В результаті я отримав вкрай заплутаний клубок різнобарвних ниток. Якщо б Іван Антонович не розставляв у своїй розповіді часові віхи, то я не зумів би його розплутати.

Величезною була моя радість, коли все лягло на папір. Та дуже скоро вона вляглася, коли Іван Антонович прочитав. Він був незадоволений моєю роботою. Хотів доробляти те, що я зробив: дати заголовки, поділити на теми. Найбільше не подобалася йому мова: не такою, як він пише, а розмовна. З великим трудом я вмовив його нічого не міняти… Відтоді, як вийшла друком книжка його спогадів багато разів Іван Антонович казав мені, що його чимало людей хвалять за цей твір. І щоразу в розмові зі мною І. Климишин згадує, що Катруся останніми днями свого життя читала лише цю книжку.

Якби не хвороба, був би з І. Климишина священик. Правда, з таким діагнозом в ніяку семінарію не прийняли б. А задатки до священництва й бажання служити людям на цій ниві були. З перших класів читав над покійниками Псалтир, а щойно підріс, як почав дякувати. Навіть у Львові, коли навчався, знайшов церкву якомога далі від університету й там часто був за дяка.

З перших років Незалежності все літо Іван Антонович дякував і в Кутиській церкві. Дякував і в Івано-Франківську. Відомий в обласному центрі славний цілитель о. Володимир Лось якось запросив його помагати відправляти службу Божу в невеличкій церкві на вулиці Матейка, коло лікарні. Не подивився на те, що Іван Антонович – православний, а він – греко-католик.

Ювілярам бажають зазвичай прожити сто літ. Та зичити цього Іванові Антоновичу якось занадто мало. Тож бажаю Вам, дорогий Іване Антоновичу, перейти той «рубіж» у 30 років, означений медиками, і вчетверте!..

Моє життя, гадаю, теж не буде марним і тому, що я зустрів на своєму шляху Івана Климишина.