Цьогорічна церемонія вручення премії «Оскар» викликала неоднозначну реакцію та суперечливі емоції. Адже відзначили п’ятьма статуетками стрічку Шона Бейкера «Анора», яка, на думку багатьох, є переоціненою. До всього іншого, вона ще романтизує російську мафію та й за участі актора-путініста Юрія Борисова. Цей вибір особливо контрастував з тим, що на звання «найкращого документального фільму» претендувала «Порцелянова війна» – американо-україно-австралійська стрічка про війну в Україні. На жаль, вона так і не отримала нагороди, кінокритики віддали першість документальному фільмові «Немає іншої землі». Але, як відомо, нагороди – річ суб’єктивна. Головне – це відгук глядача. Українські кіномани отримали чудову нагоду оцінити «Порцелянову війну» – нещодавно фільм вийшов у прокат, ставши однією з найбільш очікуваних прем’єр 2025-го.

«Порцелянова війна» – вже третя документальна стрічка за останні три роки, яка має українське коріння і потрапляє до номінації «Оскара». 2023-го – це був фільм «Будинок зі скалок» данського режисера Сімона Леренга Вільмонта про життя у дитбудинку у прифронтовому Лисичанську. А торік тріумфально вибороли омріяну для багатьох відзнаку «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова. Кожен із цих фільмів розповідає про російсько-українську війну, але – по-своєму.

Для режисерів фільму Слави Леонтєва та Брендана Белломо «Порцелянова війна» стала дебютом у повному метрі. І треба відзначити, що надзвичайно вдалим, адже кіно отримало понад 50 нагород та номінації. С. Леонтєв, художник-графік та колишній військовослужбовець, є одним із головних героїв фільму, що робить його розповідь особливо особистою.

«Порцелянова війна» розповідає про війну та життя прифронтового Харкова через історії звичайних людей, які створюють дивовижні фігурки з порцеляни, черпаючи натхнення з природи. В центрі сюжету – розповіді Слави, його дружини Ані Стасенко та їхнього друга Андрія Стефанова. «Історії, що ми розповідаємо через мистецтво – це також наш спротив. Так ми уникаємо стирання. Мистецтво – це також наша зброя, ми використовуємо його, щоб відбиватися», – каже Слава, і з ним важко не погодитися.

Сама назва фільму – це тонка та влучна метафора, тісно пов’язана із творчістю головних героїв. Уже на початку фільму звучать слова: «Порцеляна крихка, але вічна, вона витримує страшенний жар, а після тисячоліть під ґрунтом може бути відновлена». Так творці стрічки одразу розкривають свій задум: порівняти крихкість і міць порцеляни з українським народом та його боротьбою за свою землю та існування.

З перших кадрів стає зрозуміло, що фільм розрахований насамперед на іноземного глядача, який знає про війну в Україні з телевізійних новин та соціальних мереж. Творці «Порцелянової війни» не просто показують жахіття війни, а й намагаються донести її суть, контекст і те, що росія загрожує не лише Україні, а й усьому світові, адже «темрява не зупиниться, якщо їй не протидіяти».

«Порцелянова війна» сприймається, як пейзажна картина. Значна частина фільму присвячена статичним кадрам природи, її красі та унікальності. Кіно починається з кадрів природи, які миттєво змінюються руїнами розбомблених будинків прифронтового Харкова. На цьому контрасті життя і смерті й побудована стрічка.

Події тут розгортаються неквапливо й лінійно, подібно до того, скажімо, як рухаються равлики, що – справжні й порцелянові – часто з’являються у кадрі. Але все ж попри дещо повільний темп розповіді, у фільмі відчувається внутрішня динаміка, яку створює музика гурту «ДахаБраха». Вдало підібрані композиції доповнюють візуальну частину, роблять її цілісною та об’ємною. Без цього промовистого супроводу, стрічка була б тихішою у своїх меседжах і скупішою на емоції, напругу та силу метафор.

Окрім музики, яка робить це кіно особливим, стрічку доповнює неймовірна анімація. Коли порцелянові равлики, а також сови чи зайці «оживають» та розповідають ту чи іншу історію – це створює незабутнє враження, яке перетворює звичайну документальну стрічку на мистецьке кіно.

«Ми звичайні люди у надзвичайній ситуації» – ще одна ключова цитата з фільму, що передає один із лейтмотивів цієї кіно-історії. Загалом фільм пересипаний великою кількістю важливих меседжів, які необхідно почути насамперед іноземцям, щоб уникнути хибних уявлень про російсько-українську війну. Творці стрічки нічого не завертають у папірці, прямо називають війну геноцидом. Якщо росію не зупинити, кажуть вони, то через 10 років вона нападе ще раз. А також наголошують, що під прицілом опинилися люди, які роблять внесок у культуру, України, аби стерти її назавжди, не залишивши жодного сліду її існування.

У фільмі також порушується тема анексії Криму, адже головні герої колись жили на півострові. Вони констатують, що їхнє мирне життя завершилося, коли росія анексувала Крим. «Равлики подорожують зі своїми хатинками на спині, а біженці – це равлики без мушлі», – каже С. Леонтєв, і від усвідомлення цієї фрази стає моторошно. Іншою важливою темою стрічки є життя у Харкові під час повномасштабної війни. А. Стесенко ділиться думками про те, що всі, хто залишилися в місті, «ходять по лезу ножа», і на запитання, чому не поїхала, відповідає: «Куди я поїду сама?! Це як відтяти собі власну тінь».

У «Порцеляновій війні» звучить чимало сильних фраз, які можна вміщувати у збірник афоризмів. Проте найбільше запам’яталися ці слова Слави: «Людей не складно налякати, але важко заборонити їм життя». Це твердження підкреслює незламність українців і їхнє прагнення й далі жити належно в ненормальних умовах.

«Україна, як порцеляна, яку легко розбити, але неможливо знищити. Наше майбутнє залежить від того, як добре ми шнуруємо берці сьогодні», – таке фінальне слово фільму.