Аж під кінець 2024 р. вдалося прочитати 924-сторінкову монографію «Цюрихські метаморфози Михайла ДРАГОМАНОВА, або історія одного задуму» (І-Ф: Місто НВ, 2023 р.) авторства відомого франківського літературознавця, доктора філологічних наук, професора кафедри української літератури ПНУ Романа Піхманця, яка позаторік стала лавреатом обласної премії ОО НСКУ «Найкраща краєзнавча книга-2023» у номінації «Літературознавство».

Через своє давнє зацікавлення Драгомановим я конче мусив прочитати це дослідження і став в обласній науковій бібліотеці якщо не першим, то певне що другим його читачем. Що марно я шукав «Цюрихські метаморфози…» в книгарнях, стало зрозуміло з вихідних даних книжки: наклад – усього 30 примірників, і то їх було видано за сприяння місцевої влади.

Увага Р. Піхманця до постаті визначного українського публіциста, літературознавця, фольклориста, історика і громадсько-політичного діяча М. Драгоманова (1841–1895) є не випадковою: про нього він читає лекції студентам і написав впродовж останнього десятиріччя низку наукових статей.

Так само не випадковим є і моє зацікавлення Драгомановим: в університеті в першій половині 80-х я писав курсову і дипломну роботи про ту ж «Громаду» і Драгоманова, а пізніше опублікував полемічні статті «А терези хитаються, або ж як торжествує правда про М. П. Драгоманова» в журналі «Жовтень» (1988) на появу книжки Л. Мельника «Торжество історичної правди» (К.: Рад. школа., 1987) і «Свіжа химера в драгоманознавстві» в газеті «Західний кур’єр» (1994) на статтю франківського історика Р. Петріва «Драгоманов і Україна в кінці ХХ ст.» у тій же газеті. Також розділ оповідок про Драгоманова є в моїй книжці «Великі українці без масок…» (2017).

«Цюрихські метаморфози…» Р. Піхманця заінтригували ще з анотації: «У книзі на багатому документальному матеріалі простежено початкові сторінки історії українського закордонного видавничого центру, наслідком роботи якого стала поява насамперед суспільно-політичних збірників «Громада». Автор відмовляється від традиційного погляду, згідно з яким виникнення його задуму і втілення було від початку до кінця справою Михайла Драгоманова, і розширює коло дійових осіб проекту... Проблема осмислюється в контексті «материкового» та еміграційного революційного дискурсу, співіснування й боротьби різних напрямків і течій в українофільському русі, а також із погляду специфічних проявів світоглядної парадигми Михайла Драгоманова та його потайних планів і замірів [виділення моє. – ПП]». Отож я і взявся простежити, як франківський дослідник реалізує на практиці новий погляд на Драгоманова.

Роман Піхманець виконав свою обіцянку і справді запропонував у своєму дослідженні багатий документальний матеріял. Мене цікавило передусім те, як він руйнує «традиційний погляд» на виникнення задуму й створення українського видавничого центру за кордоном, за яким нібито все «від початку до кінця» було справою Драгоманова.

У цьому Р. Піхманець відштовхнувся від коротенької довідки про «Громаду» в діаспорній «Енциклопедії українознавства», а далі в своєму дослідженні згадує ще й аналогічне твердження історика М. Грушевського про те, що задум «Громади» почав визрівати у Відні під час зустрічі в серпні 1873 р. Драгоманова з громадсько-політичним діячем, соціологом і публіцистом С. Подолинським (1850–1891) і лідером віденських студентів-«січовиків» О. Терлецьким (1850–1902). Але це твердження Грушевського, треба зауважити, не набуло поширення в історичній науці. Навіть навчальний посібник совєтських часів «Історія української дожовтневої журналістики» (Львів, 1983 р.) у розділі «Безцензурні видання за межами України» розставляє всі крапки на «і» в цій проблематиці: «Київська «Стара громада», збираючи кошти для заснування видавництва в Женеві, прагнула мати там періодичну трибуну вільного слова» (с. 218).

Коли Драгоманова восени 1875 р. звільнили з Київського університету за неблагонадійність і над ним нависла загроза подальших репресій з боку московського самодержавства, він, маючи повноваження від «Старої громади» створити за кордоном українське видання, вчасно покинув імперію. Після появи українофобського Емського указу (травень 1876 р.) «височайшим наказом» у липні того ж року Драгоманову заборонили жити у столичних містах та Україні й заборонили видавати йому закордонний паспорт. У Женеві за дорученням «Старої громади» Драгоманов заснував вільне українське видавництво і друкарню, де в 1878–1882 рр. вийшли друком перші українські політичні збірники (всього п’ять випусків) і два випуски журналу під назвою «Громада», про що, власне, і йдеться в книжці Р. Піхманця.

Хоч дослідник подав багато подробиць про створення та функціонування українського видавничого центру в Женеві, все ж одне цінне в цьому плані джерело – спогади політичного і церковного діяча, журналіста Євгена Бачинського (1885–1978) «Українська друкарня в Женеві», які вперше опубліковано в «Науковому збірнику ІІ» УВАН у США (Нью-Йорк,1953), залишилося поза його увагою. Бачинський прожив у Женеві майже 40 років і був знайомий з людьми, які особисто знали Драгоманова, зокрема близько зійшовся з його помічником – друкарем Антоном Ляхоцьким-«Кузьмою» (1854–1918), від якого у спадщину йому перейшов навіть маленький архів. Бачинський подає у споминах дуже детальну інформацію як про саму українську друкарню в Женеві та її друковану продукцію від 1876 по 1919 рр., включно з обсягом, накладом і навіть ціною продажу, так і про емігрантське життя Ляхоцького та Драгоманова. Отож, за його даними, за час перебування Драгоманова в Женеві від кінця 1876 р. до 1890 р., коли він переїхав у Болгарію, в цій кустарній друкарні було надруковано 69 видань, із них 28 – українською мовою.

Якщо в першій умовній тематичній частині «Цюрихських метаморфоз…» ідеться про український видавничий центр у Женеві, то в другій – про політичні погляди Драгоманова. Не стану перейматися тим, наскільки була близька цьому діячеві соціалістична ідея, хоч і Р. Піхманець у своєму дослідженні присвятив цьому питанню чимало уваги і прямо-таки з революційною пристрастю навіть зробив висновок, що Драгоманов був «не здатний… на рішуче діло й кардинальні перетворення, повстання й перевороти» через «м’якотілість» (с.117). Натомість спробую з’ясувати більш актуальне для нас друге головне питання: наскільки Драгоманов був твердим москвофілом, над яким автор «Цюрихських метаморфоз…» добряче потрудився.

Звичайно, Драгоманов сам створив підстави для звинувачень його в москвофільстві: доганяти передові європейські ідеї він закликав на ненадійній для українців платформі московської культури, при тому часом впадав у крайність та ігнорував національний фактор або ж нігілістично розправлявся з національним авторитетом Т. Шевченка, як згодом це робили і досі роблять із ним самим. Драгоманов, який орієнтувався на передову Європу і навіть визнавав: «Добре це чи ні, але до українства я прийшов від європеїзму», справді ситуативно закликав українців читати російську літературу, яка імпортувала прогресивні на той час європейські ідеї, щоправда, це він робив лише тому, що українці в своїй переважній масі не знали інших європейських мов.

На світогляд Драгоманова дуже вплинуло його походження: він виріс у значною мірою зросійщеній родині, російська мова у Драгоманових, зрештою, як і в більшості знакових тоді українських родин, була у постійному вжитку. Михайло в дитинстві перечитав у російському перекладі масу творів європейської літератури. На листи батьків, писані українською, він у гімназійні часи відповідав переважно російською, нею ж промовляв під час перепоховання Т. Шевченка в 1861 р., але водночас знав напам’ять усю «Наталку Полтавку» І. Котляревського; російською сестрі Ользі, коли вона вже була Оленою Пчілкою, він писав навіть у свої пізні роки, а його матір у 1892 р. тією ж мовою повідомляла сина, що їхній земляк і приятель І. Рудченко-Білик «савсєм окацапілса», і т. і.

Але при цьому не треба забувати, що й інші київські «старогромадівці» спілкувалися між собою переважно російською, тією ж мовою писав Драгоманову листи провідник напівтаємної організації української інтелігенції в Києві «Стара громада» історик В. Антонович (1834–1908) і т. п.

Попри те, що московщина трималася Драгоманова, як воша за кожух, Лідія Драгоманова говорила, що її батько «дуже сильно… почував себе українцем, не москалем, не росіянином». Свої твори підписував псевдом «Українець». Багато етнічних рис московитів були йому несимпатичні: не любив чисто московської вимови та яскраво-червоної вишивки з півниками і жіночими фі¬гурками, які «просто били його по нервах». На таке Драгоманов гумористично відгукувався французькою: «C’еst trор каtsаре!» («занадто кацапське!»). Не любив і не визнавав Пушкіна…

Але важливішим є інше. Дізнавшись, що в червні 1878 р. під час всесвітньої виставки в Парижі має відбутися перший Міжнародний літературний конгрес письменників, Драгоманов вирішив висловити перед його учасниками протест проти утисків українського слова й культури в Російській імперії. Видруковану доповідь під назвою «Українська література, проскрибована російським урядом» [заборонена. – ПП] він роздав окремим учасникам конгресу (при цьому називають В. Гюго та К. Маркса), а віце-президенти форуму І. Турґенєв і Мавро-Макі на засіданні зробили повідомлення про цю доповідь.

Як протест на літературному конгресі, так і незавершена політична праця «Пропащий час» (1878), в якій Драгоманов перебування України під Московією з 1648 р. назвав «пропащим часом», вказують на те, що Драгоманов усе ж не був цілковито в полоні московських ілюзій. Ще виразніше про це свідчить і його аксіома: «Кожна людина, яка пішла з України, кожна копійка, витрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не українською мовою, є витрата з мужицької української скарбниці, витрата, що за нинішніх обставин не повернеться нізвідки».

Ця думка Драгоманова виглядає предтечею західноукраїнського гасла пізніших часів «свій до свого по своє». «Перед патріотами нашими, – писав Драгоманов у львівському журналі «Друг» на початку 1877 р., – дві дороги – або прямо вирватись у купі з своїм народом з-під держави російської, також австрійської і угорської.., – або користуватись усяким прогресивним ступнем тих держав і тих громад, з которими наш народ зв’язаний, особливо усякими інституціями і напрямками демократичними». Підросійська Україна в нього мала б постати республікою в російській конфедерації, а підавстрійська Галичина – незалежною державою.

Але Р. Піхманця такі епізоди політичної біографії Драгоманова, по суті, не зацікавили. Мабуть, тому, що не вписувалися у «викривальну» концепцію його дослідження. Драгоманов був складним і суперечливим політичним явищем, тому його характеризували діаметрально протилежно: московити всіх політичних напрямків, ображені критикою їхнього централізму та великодержавного шовінізму, бачили в ньому українського націоналіста; поляки таврували його московським агентом, а українці – москвофілом. Тоді як один із сучасних дослідників – В. Волковський небезпідставно називає Драгоманова націонал-демократичним лібералом.

Із таким взаємозаперечним ставленням до себе Драгоманов зіткнувся ще за свого життя і казав про це з іронією: «Я завше прожив так, що мене по меншій мірі з двох боків лаяли, й навіть таке сам собі правило виробив, що як що-небудь напишу таке, що і лають тільки з одного боку, то вважаю за діло невдачне».

Тому навіть тих кількох прикладів української патріотичности Драгоманова, які я навів вище, вистачає, щоб розхитати «залізобетонну» москвофільську конструкцію поглядів Драгоманова, створену Р. Піхманцем.

Але в «Цюрихських метаморфозах…» Драгоманова-москвофіла Романові Піхманцю було замало: він задався метою ще й подати його і як негідну людину. Створити психологічний портрет Драгоманова є, звичайно, сміливим і цікавим задумом. Для цього дослідник вишукав у різних джерелах переважно негативні характеристики Драгоманова і на їхній основі зробив власні узагальнення про життя і діяльність цього діяча, не шкодуючи при тому чорних барв.

Тому в «Цюрихських метаморфозах…» Драгоманов «за життя був… невдахою» (с.13) і «фальшивим пророком» (с. 909). Під час закордонних мандрів Драгоманова «чи не вся його поведінка… була суцільною провокацією й дратуванням не лише представників офіційних кіл, а й «добропорядної» публіки» (с. 698). Навіть появу ганебного Емського указу Р. Піхманець пояснює «безпосередньою причетністю (а попросту кажучи – провокаційною роллю)» Драгоманова (с. 689). Залучених до співпраці над «громадівським» проєктом І. Франка і М. Павлика «[Драгоманову. – ПП] вдалося, як кажуть, per fas et nefas (правдами й неправдами, – лат.) заманити в павутиння політичної інтриги», (с. 107). Видавничі спроби Драгоманова – це всього-на-всього «видавничі оборудки метра» (с. 810). «У підсумку ж Драгоманові авантюри завдали непоправної шкоди національно-визвольному рухові», – ось такий головний висновок Р. Піхманця (с.13) [усі виділення. – ПП].

Підсумком вище наведених і не згадуваних тут негативних характеристик Драгоманова (з позитивних названо його заслугу лише як фольклориста європейського рівня) став ось такий медичний діагноз Р. Піхманця: «Хто знав його [Драгоманова] ближче, пояснювали відзначені психічні поклики й бажання надмірною амбіційністю й перебільшеним егоцентризмом, що часто набували характеру душевних розладів і панування над свідомістю маніакально-депресивних ознак» (с. 660). Цей психопатологічний висновок про Драгоманова як маніяка, здається, претендує на відкриття в драгоманознавстві. Спростовувати «медичні» міркування франківського літературознавця, який навіть підкріпив їх авторитетом відомого психолога К. Юнґа, нема сенсу без бодай поверхневої обізнаности в психології чи її медичних відгалуженнях.

Драгоманов, звичайно, не був святим і мав свої вади, як і кожен із сущих на Землі. Скажімо, він у редакційній політиці в Женеві практикував явно авторитарні підходи, бував безцеремонний з автурою та авторськими текстами; часом проявляв нестерпний характер, що помітно навіть у його листуванні з рідною сестрою; а ще пішов на сумнівну співпрацю з московитами у виданні «Вольного слова» (1881–1883), навіть мав, можливо, якісь зв’язки з масонами, в чому Р. Піхманець його теж запідозрив, і т. і.

Однак, якби до характеристики Драгоманова франківський дослідник додав і бодай трохи позитивної інформації, якої теж є багато, то його дослідження не видавалося б таким упередженим. Свою думку я проілюструю лише одним промовистим епізодом, про який розповів уже згадуваний Є. Бачинський.

13 червня 1930 р. українська колонія в Женеві під головуванням Є. Бачинського з нагоди вмурування таблички на стіні будинку, де з 1881 по 1889 рр. мешкав Драгоманов, влаштувала пам’ятну академію. Навіть по 40 роках вшанувати пам’ять Драгоманова прийшли, як пише Бачинський, «несподівано численні швайцарці»: не лише ректор Женевського університету Ш. Вернер, професор антропології Е. Піттар і багато інших, а й навіть старенькі прості жінки – молочарка, що колись приносила родині Драгоманових молоко, і прибиральниця з української друкарні. Мені здається, що причетність до цієї історії із вшануванням Драгоманова навіть не так професорів, як молочарки і прибиральниці, є вельми промовистою для характеристики цього українського діяча як людини.

Система політичних поглядів Драгоманова є заскладною для такого спрощеного підходу, якщо не сказати догматичного, як це у своїй книжці продемонстрував Р. Піхманець. Драгоманова складно втиснути в чіткі політичні рамці, бо він – і космополіт, і москвофіл, і націоналіст, і демократ, і соціаліст, і анархіст, і конституціоналіст, і навіть трохи революціонер. Але кожна з цих дефініцій не є для нього визначальною, за винятком хіба що його послідовного демократизму.

Ще 150 років тому Драгоманов розумів те, чого багато хто досі ще не збагнув. Згадаймо, з чого починалася незалежна Україна у колишнім СССР? З політичних свобод або «громадівської волі», за висловом Драгоманова, які відкрила ґорбачовська ліберальна «перебудова», тобто послаблення комуністично-російського тоталітаризму і централізму. І тільки на основі цього відцентрові тенденції в Прибалтиці, Україні та Закавказзі розвалили російську комуністичну імперію.

Драгоманов навіть зі своїми «кучерявими» політичними поглядами все ж був своєрідною естафетною ланкою в розвитку української суспільно-політичної думки від «кирило-мефодіївців» і Т. Шевченка до нової генерації – І. Франка та його наступників. І певне, не вина Драгоманова в тому, що егоцентричні вожді УНР М. Грушевський і В. Винниченко, захопившись бутафорними ідеями федералізму і держави без армії, не переросли його в політичному розвитку й тим прирекли на поразку державницькі прагнення українців.

І на завершення – кілька формальних зауваг до книжки Р. Піхманця «Цюрихські метаморфози…». Прочитати таке об’ємне і недостатньо структуроване дослідження, в якому застосовується постійне жонглювання багатим історичним фактажем без огляду на часовий фактор, наче світогляд Драгоманов був застиглим раз і назавжди, а також безперервні тематичні переходи від «Громади» до політичних поглядів Драгоманова, досить складно навіть більш-менш підготовленому читачеві.

Вельми довільні авторські коментарі про постать і діяльність Драгоманова, непідтверджені арґументами натяки і вульгарні висловлювання про нього вказують на прогалини і в культурі тексту. Тому стилістика цього дослідження місцями більше пасує для жанру політичного памфлету чи публіцистики, ніж для серйозного наукового дослідження.

Тож доводиться шкодувати, що авторові «Цюрихських метаморфоз…» під час праці над ними не трапилося ще одне близьке за трактуванням Драгоманова дослідження під назвою «З минулих літ» К. Подолянина (Лондон, 1954), в якому досить добре систематизовано все москвофільство Драгоманова. Хоч ця діаспорна книжка місцями теж має риси політичного памфлету, але своїм підходом і стилістикою все ж могла б послужити й певним орієнтиром – у ній дохідливо сказано чи не все, що стосується теми москвофільства Драгоманова, причому то зроблено досить культурно і лише на 100 сторінках.

Заперечення значення діяльности Драгоманова для українства у той спосіб, який продемонстрував у «Цюрихських метаморфозах…» Р. Піхманець, не витримує критики. Один із червоних класиків повчав, що історичних діячів судять не по тому, чого вони не досягли, а по тому, що нове вони внесли в історію порівняно зі своїми попередниками. Події ХІХ ст. не можна оцінювати з ціннісних позицій ХХ чи ХХІ ст., без конкретно-історичного підходу. Без претензії на непомильність своєї думки скажу, що Р. Піхманець у дослідженні про Драгоманова продемонстрував приблизно ті самі вульгаризаторські підходи, як і згадувані на початку статті автори, котрі змусили мене протестувати проти необ’єктивного ставлення до цього українського діяча.

Щоб братися за таке складне завдання – дати об’єктивну історичну характеристику Драгоманову, замало його мемуарних «Австро-руських споминів», автобіографії та десятків критичних праць про нього. Для цього треба досліджувати з олівцем у руках численні і досить складні для сучасного розуміння праці Драгоманова за майже чверть століття з проєкцією на розвиток його політичних поглядів. Такого комплексного і системного дослідження про Михайла Драгоманова досі ще не зроблено.