У величезній статті «Лівацька парканна риторика не сприяє миру» (https://galychyna.if.ua/analytic/viyna-hrestami-chorniye-livatska-parkanna-ritorika-ne-spriyaye-miru/ за 26.2.2026 р.) журналістка з Долини Оксана Ровенчак, ставши в позу стороннього спостерігача, звинуватила українську владу і цілий ряд відомих українців на чолі з письменником Юрієм Щербаком у небажанні припинити кровопролиття в Україні та в інформаційних нападках на президента США Дональда Трампа. При цьому вона щедро осипала цього любителя путіна та інших диктаторів, одного з руйнівників світового порядку, ексцентричного нарциса міжнародного масштабу та одного з героїв «файлів Епштейна», від якого світ ще не почув слів про демократичні цінності, а лише про гроші та його его, дивними для журналістики компліментами. А наприкінці своєї статті пані Ровенчак, стверджуючи, що «політична пропаганда, як підтверджує світова практика, один із чинників виникнення воєн», також показала пальцем не на призвідника війни проти України – московію, а на… фонд «Відкрите суспільство» прихильника Демократичної партії США Джорджа Сороса, з яким республіканець Трамп на політичних ножах, і на НАТО, «посередницька роль…[ якого], схоже, вигідна для продовження російсько-української війни», а «часті відвідини України Марком Рютте аж ніяк не сприяють зупиненню кровопролиття». Сороса залишимо в спокої, а от наратив про НАТО цілковито прозвучав у стилі московської пропаганди.
Отож у цьому відгуку на публікацію О. Ровенчак мова піде лише про «партію війни» в Україні. Її «паркани» (?) і «лівацтво» (?), негативні оцінки трилогії-антиутопії письменника Юрія Щербака «Час смертохристів», «Час великої гри» і «Час тирана. Прозріння 2084 року», за яку йому в 2015 році, на велику втіху Ровенчак, не дали Шевченківську премію, та на книжку «Мертва пам’ять. Голоси і крики», за яку Юрію Щербаку 10 березня ц. р., тобто саме на час публікування статті про паркани і лівацтво, уже вручили, на досаду Ровенчак, Шевченківську премію, залишаю без уваги. Не зважатиму і на традиційне для Ровенчак написання з малої літери прізвищ відомих в Україні людей типу «…костенки, щербаки, безсмертні, чалі, лубківські». Вона це практикує ще з 2019 року, коли, будучи в захопленні від виборчого тріумфу Зеленського, ганьбила в фейсбуці тих, хто негарно відгукувався про 73 %: «Для мене… є образливим, що всякі політичні й літературні кон'юнктурники портникови, дроздови, винничуки, андруховичі, жадани, любки, добрянські, забужки, подерв'янські та інші придворні дякули за премії та звання на догоду старій владі… принижують український народ». Після 19 березня ц. р., коли Ліна Костенко відсвяткувала своє 96-річчя у товаристві з літератором С. Жаданом і особливо журналістом В. Портніковим, долинська журналістка має привід писати з малої літери й прізвище знаменитої української поетки.
Для з’ясування, що це за «партія війни» в Україні і хто до неї входить, побіжно пройдемося текстом О. Ровенчак в «Галичині». «Міркування Юрія Щербака — наче підказка для… Зеленського. «Доля України вирішуватиметься на полі бою, а не за столом переговорів…», – пише автор. То як не критикуватимуть президента США Дональда Трампа, який хоче покласти край кровопролиттю, всякі литвини, подоляки, костенки, щербаки, безсмертні, чалі, лубківські та всі інші представники «партії війни»… Складається враження, що на Банковій чогось більше воюють з Трампом, ніж з путіним?!», – стверджує авторка.
З її слів не важко здогадатися, що штаб «партії війни» мав би розташовуватися в Офісі Президента на Банковій. І з тим, хто в Україні очолює цю «партію», теж зрозуміло – це президент Зеленський, який конституційно зобов’язаний керувати обороною держави від агресора. Жорстка позиція президента в територіяльному питанні, а з ним і України полягає в тому, що Конституція не дозволяє ні йому, ні парламентові торгуватися українською землею на забаганки московитів, яких у цьому підтримує Трамп, а Трампа в цьому підпирає журналістка Ровенчак із Долини, котра в боротьбі за мир в Україні, схоже, дуже прагне, аби Україна перестала оборонятися, але не каже, які наслідки для України у війні з сильним і підступним ворогом це мало б.
Стосовно ж кадрового наповнення «партії війни» у Ровенчак це не лише «…костенки, щербаки, безсмертні, чалі, лубківські», а й… глава УГКЦ Святослав Шевчук, той самий, про якого авторка «Лівацької парканної риторики...» ще три роки тому в тій же «Галичині» опублікувала «штрихи до портрета» під назвою «Людина молитви з милостивими серцем і душею». Чим же Блаженніший цього разу не догодив Ровенчак? «…Глава церкви поставав не як слуга Божий, який мав би бути за мир, а як представник «Слуги народу» – президентської партії, яку в народі називають «партією війни», – обурюється в своїй статті О. Ровенчак. – Слухала двох гостей релігійної програми «Відкрита церква» і в пам’яті зринала людиноненависна радянщина…».
Для читачів роз’яснимо, що програма «Відкрита церква» виходить на суспільно-релігійному інтернет-проєкті УГКЦ «Живе телебачення». Висновок Ровенчак про «людиноненависну радянщину» на церковному телебаченні я не сприйняв на віру й прослухав півторагодинну програму з участю Блаженнішого Святослава Шевчука та ексдипломата Данила Лубківського. І ось що головне про нинішню війну там сказав глава УГКЦ: «Не можна говорити про якісь міжнародні угоди, якісь плани закінчення війни в Україні без того, щоб не брати до уваги основного закону тої держави, де чітко і ясно записано, якою є наша територія, якими є наші кордони… Повага до Конституції України означає суб’єктність нашої держави у всіх перемовинах. Друга теза [Папи Римського Лева XIV], як на мене, була миродайною. В той час, як всі мали враження, що доля України вирішується без нас, коли Вашингтон і москва (пригадуєте, на Алясці зустрічалися і говорили про Україну, про Європу абсолютно без участи тих суб’єктів міжнародного права), папа сказав: війна в Україні – це війна в Європі, і Європа має обов’язок брати участь і брати на себе відповідальність… Ми отримали дуже потужного папу, який говорить про мир не як про хмарку, а говорить про мир, який базується на двох засадах: не можна говорити про мир без правди і без справедливости. Тільки тоді той мир буде поважати гідність того народу, про який йде мова…
Важко знайти народ у світі, який би так хотів миру, …як український. Але ми розуміємо, наскільки слово «мир» сьогодні стає багатозначним і втрачає свій сенс… Якщо в будь-яких угодах, перемовинах наші діти не зможуть мати повноцінне майбутнє в себе вдома, то це не буде ніякий мир. Це або буде умиротворення агресора, або капітуляція. Я думаю, ні одного, ні другого ми не маємо права допустити в ім’я добра…».
А далі основні думки з виступу Д. Лубківського: «Нинішній лідер американської адміністрації ставить знак рівности між Україною і росією, і це звучить достатньо цинічно. І ми, українські дипломати, розуміємо, що лідер американської адміністрації діє в свій екстравагантний спосіб, але водночас існує американський народ, який є нашим стратегічним союзником… [у 2025 році 62% громадян США виступали за надання військової допомоги Україні у війні з московією, – ПП]. Сьогодні на плечах українського народу тримається уявлення про мир як про життя у конфлікті з імперіалізмом, і це стосується не лише України, а й всього світу… Вирішення цього конфлікту не може бути за рахунок життя нашого народу, інших народів на догоду тим, хто вважає, що право сильного може керувати в цьому світі. І коли сьогодні від окремих діячів із Вашингтона чи окремих сателітів росії в найближчих столицях, чи з усього світу звучать слова про те, що треба змиритися з агресивною роллю росії, то відповідь на це… може бути лише категорично негативна, тому що питання стоїть про майбутнє всього людства. Наша червона лінія – це, звичайно, захист свого суверенітету і життя українського народу... Питання українського миру – це питання до всіх інших держав, які мали б сказати цій війні: це держава, яка є з нами, не руш її. І оце мало би бути завершенням війни…».
Можливо, Ровенчак від обох учасників програми на «Живому телебаченні», коли писала про їхній «мілітаризм» і «людиноненависну радянщину», очікувала білого прапора, капітулянтських заяв і компліментів на адресу старого вашингтонського нарциса. Наведена пряма мова дає можливість читачам самим визначити, скільки є «радянщини» у виступах глави УГКЦ Шевчука та ексдипломата Лубківського і міру їхньої участи в «партії війни».
А от стосовно нинішньої влади в Україні питання складніше. Причин цьому є більш ніж достатньо, починаючи від передвиборчого заглядання Зеленського в очі московському «цареві», припинення ракетної програми в 2021 році, здачі в 2022 році півдня України і аж до нечуваного досі спалаху корупції (від передшироковоєнного «великого крадівництва» на дорогах до нинішніх «міндічгейту» і «конвертів» для нардепів), багаторазового при катастрофічному стані держбюджету роздавання «гречки» у формі «національних кешбеків» во ім’я майбутніх виборів. «Міндічгейт» продемонстрував, що певні угруповання, переважно з числа неетнічних українців, успішно перетворили наближеність до «трону» Зеленського на корупційний інструмент і нині в підсумку показують з «землі обітованої» на Близькому Сході дулі в бік України.
Але задля об’єктивности маємо пам’ятати і про те, що немалою є заслуга Зеленського і в забезпеченні України західними зброєю та фінансами.
Звинувачення Ровенчак у бік Зеленського, що той не хоче миру і прагне далі воювати, звичайно, є сумнівні і маніпуляційні. Про такі настрої, здається, можна було б ще говорити в часи після успішного українського контрнаступу на харківському напрямку восени 2022 року, коли для цього і Європа підкидала своїх дров. Після того воєнна ситуація змінилася. Нині Україна вимучена чотирирічною війною зі східним монстром і тримається завдяки західній воєнній і фінансовій допомозі. Тож тепер не в політичних інтересах Зеленського надувати мілітарні щоки. Він опинився в глухому куті – між Конституцією, яка не дозволяє торгувати національною територією, безапеляційно нахабним тиском Трампа на Україну і виснаженням держави та народу. Навпаки, зупинення війни було б для Зеленського якраз політично найбільш корисним. Але для завершення цієї війни, розпочатої московією, передусім треба, щоб московія зупинила найбільше з часів Другої світової війни кровопролиття на континенті. Якщо Україна завтра припинить оборонятися, післязавтра О. Ровенчак зможе зустрічати в Долині третіх «визволителів».
Отож чи на український млин статтею «Лівацька парканна риторика не сприяє миру» ллє воду її авторка, читачі можуть легко самі визначити. Мені ж видається, що цією публікацією долинська мироносиця, співаючи адвокатські оди Трампу, мабуть, в якомусь своєму розрахунку, цілком забула про український національний інтерес.
