«Україна починається з тебе!». Саме за таким принципом, сформульованим ще незабутнім В’ячеславом Чорноволом, живе ветеран АТО Андрій Фармуга. Свого часу він працював у сфері IT-технологій. Але 2014-го, вже маючи за плечима досвід строкової служби, сам прийшов до військкомату бо, як каже, «була велика загроза, існував ризик не втримати державу. А як учасник двох революцій я розумів ці процеси». Воював у десантно-штурмових військах. А після демобілізації допомагає в реабілітації своїх побратимів, розвиває ветеранський рух в Україні й на Івано-Франківщині.

– Андрію, як змінився Ваш світогляд, психологічний стан після участі в бойових діях? Що відтоді цінуєте найбільше?

– Війна змінила мене дуже сильно. Я опинився в ситуації, яку навіть не міг уявити. Це далеко не те, що показують у кіно, реальність жорстокіша. У мене та моїх побратимів, які повернулися зі сходу, відбулася переоцінка людських цінностей. Я почав більше часу проводити зі своїми рідними, на другий план відійшли матеріальні речі, бо почав розуміти, що поки я, скажімо, женуся за грошима, мій час минає, виростають діти, старіють батьки…

– Якими були тоді контакти українських військових із мирним населенням Донеччини й Луганщини. Чи надавали нашим бійцям допомогу, крім волонтерів, і тамтешні жителі?

– Ми зустрічали людей з різними поглядами, більшість лише хотіла, щоб над їхніми головами не літали снаряди, але вони не розуміли, що цю війну частково й самі привели у свої домівки. Ті люди, які допомагали нам, чинили великий подвиг. Адже одна справа бути патріотом в Івано-Франківську, а цілком інша – демонструвати свою українськість у ворожому таборі. Мені навіть відомо, що далеко не всі з людей із «того боку», які нам допомагали, сьогодні живі…

– Як загалом Українська держава ставиться до ветеранів АТО/ООС?

– Є країни, у яких ветеранам різних воєн приділяють дуже велику увагу. Скажімо, як у США, демократичній наддержаві, так і в ісламістсько-авторитарному Ірані для їхньої підтримки виділяють великі кошти. В нас така допомога порівняно мізерна, хоч Україна – одна з небагатьох держав, у структурі виконавчої влади яких функціонує міністерство ветеранів. Але тут важлива вже не так роль держави, як самого суспільства. Треба, щоби ветерани відчували вдячність і повагу до них широкого загалу. Але все ж і в цьому моральному імперативі першу скрипку мали би грати відповідні соціальні служби та інші профільні державні інституції. Проте в нас іще, мабуть, за радянськими стандартами обмежуються лише матеріальною підтримкою.

– Оскільки Ви активний учасник ветеранського руху в Україні і світі, вивчаєте його історію, скажіть, які є спільності чи й відмінності в діяльності ветеранських організацій в Україні та інших державах?

– Багато спільного є у ветеранів світу й України, попри їхню участь у різних бойових діях – чи то американська війна у В’єтнамі, скажімо, чи афганська кампанія СРСР. Навіть читаючи спогади учасників Першої і Другої світових воєн, знаходжу там близькі мені думки, переживання і вкотре переконуюся, що солдат солдата розуміє з пів слова. Що ж до відмінностей… Ніхто не має такого досвіду з протистояння збройній та інформаційній агресії Росії, як українці. Ми накопичили унікальний як на XXI ст. багаж знань і навиків. І цим досвідом нині вельми цікавляться наші американські, британські партнери, також військовики інших країн. Тому останніми роками мілітарний світ саме на Україну скеровує фокус на вивчення новітніх військових технологій, методів і способів ведення сучасних різноаспектних воєн, причому – перевірених на полі бою.

У цьому ключі йдеться, до речі, і про посилення уваги до ветеранів, до роботи, спрямованої на їхню успішну реінтеграцію в суспільство. Така тематика дуже цікавить багатьох фахівців із різних країн – вони це ретельно вивчають, адже, повторюю, багато спільного є в солдатів, незалежно, хто й до якої армії належить. Їхнє спілкування між собою, обмін пережитими уроками на передовій збільшують довіру один до одного і допомагають їм дужче, ніж, скажімо, опіка над ними профільних цивільних організацій. Тому багато наших побратимів за участю в різних бойових діях з Америки, Ізраїлю, Хорватії, Грузії підтримують контакти з ветеранами та їхніми структурами в Україні. Сприяння ветеранському рухові в нашій державі з боку аналогічних спільнот з інших країн є дуже важливим. Уже й не кажу, що завдяки цьому ми теж маємо в кого почерпнути досвід співпраці з органами влади, громадськими та бізнесовими структурами.

– Ви є тренером реабілітаційного проєкту від ГО «Побратим». Яку психологічну допомогу надаєте його учасникам?

– Працюючи з ветеранами АТО/ООС, я розказую їм особисту воєнну історію, так виникає між нами довіра. Вони бачать, що перед ними такий же боєць, як вони самі, і дослухаються до моїх порад. Інакше кажучи, воюючи на сході, я тримав у руках зброю, а повернувшись додому, сказати б, до мирного, цивільного життя, й далі проваджу ту війну суто в особистісному вимірі, але вже іншими методами: допомагаю побратимам реабілітуватися та повернутися до нормального життя в соціумі. Адже, як нерідко буває і як свідчить досвід і США, й інших країн, якщо колишні бійці, які побували під обстрілами, які вбивали й захищалися, не проходять після звільнення в запас психологічної реабілітації, то можуть стати алкоголіками чи й наркоманами.

Втім, не лише в цьому користь од такої процедури. Адже той військовий досвід, з яким повертається додому кожен учасник бойових дій, має неоціненне значення не лише для воєнної справи. Його, а надто ж дисципліну й самоорганізованість, притаманні воїнам, можна відповідно скеровувати у досконале планування демобілізованими власного життя надалі, своїх дій в обраній сфері мирної діяльності задля досягнення успіху, здійснення планів і задумів тощо. Словом, є можливість трансформувати ті позитивні властивості на добро як для самого ветерана, так і для всього суспільства.

– Чи сподіваєтеся на мирне розв’язання нинішньої «окопної» війни між Росією й Україною?

– Я дуже хотів би, щоб у нашій державі ніхто ніколи не чув, як летить снаряд, як звучать кулеметні чи автоматні черги. Але розумію, якого маємо сусіда. Коли, скажімо, тобі не пощастило вдома з сусідами, то можна у крайньому разі переїхати в інший будинок, а тут нам нікуди діватися. Не впевнений, що той конфлікт закінчиться миром. Кремлю потрібна жива рана на нашому тілі, якою нині є схід України, через яку він може впливати на політику офіційного Києва зокрема й долю нашої держави загалом.