У звістках із фронту починають лунати тривожні нотки. Правда, наразі з неофіційних, але компетентних джерел. І чи не першим таким дзвінком стало повідомлення, що українські підрозділи, які обороняють Донбас, відчувають нестачу боєприпасів до гармат та реактивних систем залпового вогню (РСЗВ). Що там, де така вогнева підтримка наших захисників слабка, або й відсутня, ворогові вдається прогинати їхню оборону.
Хоча українські воїни героїчно «тримають стрій» навіть у таких умовах, в яких будь-яке інше військо, в тому числі й росіяни, панічно відступає, все ж на самій стійкості бійців-піхотинців фронт не втримати. Надто ж якщо окупанти не скупляться на «гостинці» для них у вигляді ракет, мін і снарядів, яких у них удосталь. Але чому за два місяці війни ні командування ЗСУ, ні керівники профільного міністерства, як і самої держави, не передбачили таку нестачу й не подбали про поповнення боєзапасу? Хіба не можна було попросити про це там, де ще є зброя колишнього радянського виробництва? Адже снаряди дістати легше, ніж розжитися на бойові літаки, які уряди колишніх країн Варшавського договору нам обіцяють з кінця лютого, але які ще так і не злетіли з аеродромів свого базування... І це лише перше «Чому?», яке адресують нині керівникам держави й ЗСУ.
Власне, про потребу для української армії додаткового важкого озброєння (ВО) (закордонного виробництва, звичайно, оскільки Укроборонпром уже давно нічого такого не виготовляє), без якого їй не розпочати контратаки і визволення тимчасово захоплених територій, йдеться вже кілька тижнів поспіль. Але про те, що в наших артилерійських бригадах закінчуються снаряди й ракети відповідно до вітчизняних гармат та РСЗВ, довідуємося лише тепер.
Очевидно, що ті імпортні танки, самохідні гаубиці й інші види ВО нам потрібні вже не так для наступу, як усе ще для оборони. І наші західні партнери обіцяють їх надати. І вже надають. Наприклад, як ще кілька днів тому заявив президент США Джо Байден, американці передають Україні кілька батарей РСЗВ, а також понад 70 155-міліметрових гаубиць та 144 тисячі снарядів для них. Декларують таку саму допомогу у вигляді ВО й уряди інших країн. Але вся драма в тому, що те все було вкрай необхідне нам іще на вчора, а прибуде воно лише завтра-післязавтра. А на скільки за той упущений час просунуться загарбники углиб нашої території, зостається лише гадати.
Звісно, це не єдина драма нашого спротиву агресорам, що викликає побоювання за майбутнє Української держави. Скажімо, поряд із Бучею як символом нового геноциду українського народу, який розпочала московія, виростає і трагедія Маріуполя. Безумовно, стійкість його захисників, котрі вже два місяці героїчно обороняють місто в цілковитому ворожому оточенні, відразу, як і писала «Галичина» кілька номерів тому, стала символом незламності нашої нації в боротьбі супроти сучасних московитів-супостатів. Але, схоже, в цьому разі пора вже говорити не лише про подвиг Маріуполя, а й про його кривду.
Приміром, як пише головний редактор «Цензор.нет» Юрій Бутусов, Президент Володимир Зеленський багато критикував минулу владу за «Іловайський котел», багатомісячну кровопролитну оборону Донецького аеропорту та невдачі під Дебальцевим. Але нині саме на ньому – відповідальність за Маріуполь, трагедія якого набагато масштабніша й важча за перелічені вище.
Річ у тім, як вважає журналіст і військовий експерт, що «доля захисників Маріуполя залежала від наказів Верховного головнокомандувача, і вони виконували їх без вагань, попри всю складність оперативної обстановки навколо міста, що склалася вже в перші дні масштабного вторгнення рф в Україну, та розуміння, що з самого початку війни їм доведеться битися в оточенні».
Як же й чому Маріуполь опинився у ворожому кільці? Одна з причин того, що 24 лютого чомусь так і не було підірвано стратегічні мости через річку Чонгар, які ведуть із кримського півострова на материкову Україну, хоча свого часу їх заздалегідь замінували, і в разі руху військ рф із Криму мали висадити в повітря, що не дозволило б рашистам так швидко оточити Маріуполь. Але мости, повторимо, не підірвали… Знову ж таки, чому?
З цього приводу, до речі, теж в інформаційному просторі лунають закиди на адресу «зеленої» влади загалом і глави держави зокрема. Люди пишуть, що свого часу навпроти того перешийка обладнали було цілі оборонні смуги з мінними полями та протитанковими надовбнями, завдяки чому кордон із Кримом з його російським сухопутним «гарнізоном» був на надійному замку. Але в січні 2022-го та імпровізована стіна, яку роками всі, хто там бував, бачили наочно, геть щезла, стверджують одні очевидці. А десь за тиждень до 24 лютого завершила свою роботу й остання група саперів, які розміновували ті терени, переконують інші.
Тепер стає зрозуміло, чому вороги так легко пройшли через Перекоп. Але ж «хто дав команду розмінувати Чонгар, Чаплинку Каланчак? – резонно запитує на своїй сторінці у фейсбуці, приміром, Віктор Скрипник. – Як за кілька годин орки змогли пройти до Маріуполя, Каховки, Херсона? Пане Зеленський, Маріуполь – це ваш «Іловайськ»! І долі військових та цивільних там – це ваша вина і ваш хрест».
Тим-то на півдні нашої держави російське вторгнення майже не зустріло ніякого опору. Вийшовши без перешкод із Криму, колони московитів рухалися нашою територією, мов на параді. Вже 25 лютого війська «ерефії» зайняли Мелітополь, оборону якого тут так і не встигли розгорнути. А це ключове місто, від якого залежить контроль Приазов’я та півдня Запоріжжя. 26 ж лютого зайди ввійшли у Бердянськ без бою, а водночас підійшли до Токмаку, Пологів, Василівки, Оріхова, тобто перехопили чи взяли на приціл основні магістралі до Маріуполя – з півдня і заходу, вже на третій день війни.
Уже тоді стало очевидно, що місто опинився в оперативному оточенні. Керівництво полку «Азов», що дислокувався в ньому, розуміло критичне становище та загрозу оточення, небезпеку через відкриті тили. Тож спершу «азовці» намагалися самостійно прикрити Бердянськ та мелітопольский напрямок. Але отримали наказ залишатися й діяти суто в Маріуполі. І це третє «Чому?», яке нині адресують безпосередньо главі держави.
1 березня російські війська прорвали оборону 53-ї бригади ООС північніше Маріуполя та перетнули й там основні шляхи до міста. Одночасно звідти й почали штурм міста. На той момент ще була можливість у разі отримання наказу на прорив вийти з міста та зберегти основні сили та посилити південний фронт. Однак такого наказу не було. І це ще одне «Чому?» на ім’я В. Зеленського.
3 березня Маріуполь було цілковито оточено, й тоді ж його почали штурмувати і з заходу. В цій ситуації обстановка з обороною міста стала критичною, оскільки бої в цілковитому оточенні є найбільш небезпечними та невигідними за всіма статутами. бо кожен день значно зменшував кількість боєприпасів та додавав число поранених, і відповідно знижував боєздатність оточених.
Втім, іти на прорив із ворожого кільця означало зазнати ще більших втрат. Та все ж у перших числах березня близько 5,5 тисяч захисників Маріуполя зі складу 36-ї бригади морської піхоти, «Азову» й деяких інших підрозділів могли піти на прорив, оскільки ще була можливість допомогти їм прорватися й ззовні кільця. Але такий наказ про злагодженість дій з обох боків ворожого оточення Маріуполя так і не пролунав. І це нове «Чому?».
На жаль, на цьому відтинку фронту, хоч і тактичному, але який має й неабияке стратегічне значення, тоді вже «правили бал» росіяни. Після запеклих кількаденних боїв вони зокрема відкинули підрозділи 53-ї механізованої бригади аж до Волновахи. І хоча цей населений пункт розташований, нагадаємо, за 65 км від Маріуполя, все ж поки його оборонці тримались, існував шанс на прорив з оточеного портового міста. Тому рашисти поступово зосередили великі сили для штурму Волновахи і 12 березня таки здобули його, наглухо заблокувавши Мелітополь. А українські війська вимушено відійшли ще далі – до Вугледара й Великої Новосілки, збільшивши відстань між ними й обложеними до 100 кілометрів.
«З самого початку доля Маріуполя залежала від політичних рішень керівництва країни. Але не було навіть спроб деблокади міста з боку українських військ, оскільки й не існувало на те волі політичного керівництва держави, хоча час для підготовки такої операції був, – підсумував подвиг-кривду Маріуполя у фейсбуці той же Ю. Бутусов перед Великоднем. – З самого початку оборона в умовах оточення була свідомою самопожертвою тисяч героїв, які вмирали, не маючи змоги евакуювати більшість поранених, без можливості отримати боєприпаси. Вони розуміли, що оточення – це велика загроза, але вони виконували наказ, тому що були впевнені: держава зробить усе належне для допомоги їм...
Кілька героїчних рейдів українських гелікоптерів врятували чимало життів, але в умовах оточення повітряний міст встановити було неможливо, і ворог невдовзі перекрив цей маршрут. Захисники Маріуполя здійснили неможливе, коли протримались в неймовірно важких умовах 58 днів. Складно усвідомити, яких втрат вони зазнали самі і яких завдали ворогові, та через які страждання пройшли ті, хто досі залишається живим, сотні поранених, які потерпають без належної допомоги, й тисячі цивільних, які намагаються врятуватись.
Влада не може просто обмежитися закликами до світових лідерів. Це відповідальність Верховного головнокомандувача, й усі можливі способи зберегти життя тим, хто досі тримає останній рубіж Маріуполя, в руках тієї людини, чиї накази виконують наші воїни. Тому чекаємо політичних та дипломатичних дій, здатних забезпечити порятунок тих, хто здійснив неможливе заради України та кожного з нас».
На момент, коли ми готували до друку цей номер газети, останні захисники Маріуполя зайняли кругову оборону на металургійному заводі «Азовсталь». До речі, це підприємство з його адміністративними, виробничими й допоміжними корпусами займає майже таку саму площу, як, наприклад, наш Івано-Франківськ. Тобто це мовби ще одне велике місто, тому керівництво «ерефії» визнало за доцільне не штурмувати той укріпрайон, а лише оточити його так щільно, щоби й «муха не пролетіла» ні туди, ні звідти.
«Рішення Путіна блокувати «Азовсталь», ймовірно, свідчить про прагнення локалізувати опір українців у Маріуполі малими силами, а решту тих військ, які атакували місто, перекинути на інші оперативні напрями бойових дій», – таке припущення висловили в міноборони Великобританії з огляду на дані своєї розвідки.
Втім, хоч як, а морські піхотинці з числа захисників «Азовсталі» вкотре попрохали світову спільноту допомогти в організації «зелених коридорів» для виводу з ворожого кільця хоч би поранених бійців, а також цивільних, котрі переховуються у заводських тунелях. Адже кілька тижнів тому рф відкинула можливість того, щоб захисники Маріуполя здались у полон третім країнам. Тоді, нагадаємо, з ініціативою влаштування морського коридору виступав президент Туреччини Ердоган: у Маріуполь мали зайти іноземні кораблі й забезпечити евакуацію й оборонців, і цивільних громадян.
Тим часом бійці полку «Азов» відхилили чергову пропозицію рашистів здатися в полон… Як вважає зокрема співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова Олексій Мельник, рішення російського керівництва про скасування штурму «Азовсталі» насправді «мотивоване» неспроможністю московитів виконати поставлене Путіним завдання – цілковито взяти під контроль Маріуполь. Але то, за його словами, геть не означає, що в місті припиняться бойові дії: « Найімовірніше, що тепер на «Азовсталь» посиплеться все, що рашисти мають, – бомби, ракети, снаряди. Буде застосовано «успішно відпрацьовану» тактику у попередніх воєнних кампаніях рф, зокрема в Сирії».
Тобто спершу зрівняють на заводі все з землею, а потім таки візьмуться «зачищувати» територію з тим, аби відтак провести в місті 9 травня парад «перемоги», як про це вже заявили представники призначеної московитами місцевої влади.
Можливо, командування ЗСУ й має якийсь план із деблокації «Азовсталі». Але пообіцяти, що буде прорив і звільнення, а потім цього не зробити, значно гірше, ніж говорити неприємну правду, що на це немає військової спроможності. А днями В. Зеленський ще раз наголосив, що рішення про порятунок оточених захисників Маріуполя воєнним шляхом наразі немає.
