У День української писемності та мови українці в різних куточках нашої держави і за її межами традиційно пишуть Диктант національної єдності, який започаткувало Українське радіо. Вже впродовж дев’яти років у Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника діє традиція долучатися до цього всеукраїнського флешмобу. Окрім студентів та викладачів вишу, до акції доєднуються відомі прикарпатці, представники влади та пересічні іванофранківці. Зокрема, цього року разом зі студентською родиною ПНУ диктант писали народна депутатка Оксана Савчук та міський голова Івано-Франківська Руслан Марцінків.

Радіодиктант національної єдності започаткували 2000-го. Він став одним із наймасовіших заходів, культурною акцією, котра об’єднує українців та іноземців різного віку і статусу. І як наголошують організатори, головна мета заходу – не тотальна перевірка грамотності, а об’єднання українців навколо української мови, сприяння її розвитку та популяризації вивчення. Дуже влучно зазначив громадський діяч і військовий Віталій Перевізник на початку акції, що в «Диктанті національної єдності головне не диктант, а єдність».

Авторкою тексту для диктанту під назвою «Магія голосу» стала Оксана Забужко. Зачитав його поет та військовослужбовець Павло Вишебаба. Раніше О. Забужко зазначала, що її текст буде своєрідним подарунком до ювілею Українського радіо, яке цього року відзначає свій сторічний ювілей. Правда, й зауважила, що це було для неї непростим завданням, «немов бігти стометрівку із гирями на ногах».

25-та аудиторія вишу щороку з 2016-го року приймає всіх охочих долучитися до написання диктанту. «Найважливіше не написати диктант без помилок, а – пам'ятати про те, що ми є українцями, що у нас є наша рідна українська мова і мова об'єднує, – коментує професорка ПНУ ім. В. Стефаника, ініціаторка заходу Ольга Деркачова. – Диктант єдності – це про те, щоб продемонструвати і свої знання української мови, і свою любов до неї. І люди просто хочуть писати диктант не вдома, а гуртом, тому що спільність об’єднує і споріднює. Це свідчення того, що для української мови немає значення ні статус, ні освіта, ні вік, ні переконання. Важливо, що ти є її носієм, що ти її любиш, шануєш і знаєш».

Традиція написання диктанту у ПНУ ім. В. Стефаника жодного року не переривалася, навіть під час пандемії ковіду, щоправда тоді це робили онлайн. Цього року вже під час повномасштабної російсько-української війни скасувати написання диктанту не змогла навіть повітряна тривога, яка пролунала під час заходу. Тож усі присутні дописували текст уже в укритті. «Для того, хто йшов не перевіряти грамотність, а відчути єдність та ідентифікаційну складову цього диктанту, то повітряна тривога лише підсилила їх, – коментує поет і освітянин Богдан Томенчук. – Я відчув гордість від того, що люди не розбіглися, а спустилися в укриття, щоб дописати диктант».

Бібліотекарка, дитяча письменниця та фотографиня Тетяна Нємцева писала диктант удруге. До цього готувалася ретельно, придбала колоритну різьблену ручку, видрукувала розграфлений аркуш паперу з українським орнаментом, одягнула свій улюблений ґердан з янголом. А коли пролунав сигнал повітряної тривоги, інтуїтивно залишила місце на три речення, щоб дописати їх уже вдома і таки відправити свій текст на перевірку. «Цьогоріч мені буде 30 років, і я хочу, аби це стало традицією спершу особистою, а згодом моєї сім'ї і всіх моїх рідних, – каже Тетяна Нємцева. – Я родом з Болехова і сьогодні писала цей диктант, згадуючи хлопців, з якими навчалася в школі, в лісогосподарському коледжі, героїв, які загинули, віддали своє життя за Україну. Серед них Святослав Кондрат, Володимир Головатий і Володимир Савчин. Як на мене, такий диктант демонструє єдність між поколіннями. Сьогодні зі мною була книга Віктора Янкевича, письменника, який захищає Україну. Коли прозвучав сигнал тривоги, згадувала про жінок, зв’язкових УПА. Саме енергія єдності – це те, що тримає нас навіть у ці часи, допомагає єднатися, знаходити опору в собі і ближніх. Мені сподобався текст, він, як червона ниточка, яка пройшла крізь різні покоління українців. Сподобалося те, що в ньому згадали таку трохи забуту сучасниками співачку як Оксану Петрусенко».

Журналістка Вікторія Біла зазначає, що її очікування про надзвичайну атмосферу єдності, котра пануватиме під час написання диктанту, справдилася. «Текст, безумовно, був складний, але попри це ще й чарівний, – каже вона. – Назва «Магія голосу» поширилася на всі слова, які були у цьому диктанті. Відчувалася присутність Забужко в кожному слові, її магічна передача думки. Текст був про радіо, але я для себе вловила зовсім інші інтонації, зовсім інші меседжі, які хотіла передати авторка. Для мене він був про нашу українську ідентичність, яку ми ловили для себе через радіо, яку ми передавали один одному через радіо, тому що не завжди була можливість ділитися українською мовою».