28 червня минуло 15 років від часу заснування в Івано-Франківську першого і єдиного тоді в Україні згромадження колишніх заробітчан Італії – спільноти «Пієта». Сьогодні, після значного періоду своєї праці у контексті проблем української трудової міграції, співзасновники спільноти Оксана Пронюк-Кузьма, Ольга Шкляр та автор цих рядків повідомляють про її саморозпуск...

Оксана Пронюк-Кузьма – педагог Клубовецької ЗШ І-ІІІ ст., Ольга Шкляр – бухгалтер 63-го Котельно-зварювального заводу в Івано-Франківську, Ігор Лазоришин – журналіст «Галичини»... Їх поєднали трудові стежки в італійському місті Болоньї під час «четвертої хвилі» української міграції, а також духовна наука пасторального координатора українців греко-католиків Апостольської візитатури УГКЦ в Італії світлої пам’яті о. Василя Поточняка і велике бажання після повернення в Україну не загубитися, а допомогти таким, як вони, адаптуватися до нових суспільних реалій.

Отже, створення «Пієти» 2006 року з благословення отця В. Поточняка, тоді екзекутативного секретаря Пасторально-місійного відділу УГКЦ при Молодіжному християнському центрі імені Івана Боска УГКЦ у м. Івано-Франківську, який очолює о. Ігор Пелехатий, а відтак і її праця на розв’язання численних проблем українських заробітчан в Україні й Італії були зумовлені вимогою часу, зокрема піком «четвертої хвилі» трудової міграції та її гіркими соціальними наслідками для родин українців.

Поштовхом до суспільного спалаху нової хвилі заробітчанства стало складне соціально-економічне становище в Україні, доведення її громадян до безробіття, зубожіння, безвиході. Це ґрунтовно дослідили науковці Олена Ґінда – доктореса наук Львівського національного університету ім. І. Франка, Петро Гаврилишин – кандидат наук Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника та інші. Виїжджали тими роками за кордон головно інтелігенти – представники середнього суспільного класу, освічені і свідомі люди, причому здебільшого нелегально (вартість перевезення до Італії становила тоді 2,5 тис. євро за особу) і без будь-якого захисту держави. Інакше кажучи, покидали свої родини з квитками в один бік – без жодного визначення часу повернення додому.

Між означеннями «італійське заробітчанство» і «жіноче заробітчанство» у часі «четвертої хвилі» трудової міграції можна майже стовідсотково ставити знак рівності. І дороги у чужі світи, нерідко із трагічними трапунками, невідомість і праця на теренах Італії, яку ще порівнювали з роботою в ув’язненні, для українських заробітчан були дуже важкими. Більше того – нашим жінкам за їхнє подвижництво, сміливість і нелегкі кроки заради розв’язання матеріальних проблем своїх родин ще «віддячили» кучмівським тавром «женщін льогкого повєдєнія»…

У своїй роботі в Івано-Франківську представники «Пієти» мали перше і головне опертя – УГКЦ та її духовний провід, адже практики провадження роботи з колишніми українськими заробітчанами та їхніми родинами, згодом означеної як «реінтеграція», а простіше – «суспільна адаптація», в Україні не було. Не було також і апробованої методики у цій сфері. Значну частину форм і засобів діалогу з тими, хто вже побував на чужині в Італії, а також з українцями, які мали намір поповнити ряди заробітчан, доводилося запроваджувати інтуїтивно, через наші особисті переживання, відчуття і спостереження після повернення з далеких світів.

Однією із дієвих, на наш погляд, форм урухомлення діяльності громадянського суспільства і тиску на державні органи влади для привернення уваги до причин і наслідків «четвертої хвилі» української трудової міграції стало об’єктивне інформування прикарпатців про заробітчанське життя та його ризики в часописах «Галичина» (головні редактори Василь Назарчук, Петро Парипа та Василь Мороз) і «Нова Зоря» (головний редактор о. Ігор Пелехатий, який запровадив щотижневу сторінку «Заробітчанська хвиля»), під час ефірів представників спільноти на обласному телебаченні та радіо. Як наслідок – інформаційне поле на Прикарпатті упродовж багатьох років було насичене правдою про життя наших земляків в Італії, і не було й немає там ні фальші, ні нісенітниць.

Серед інших ефективних форм діалогу задля реінтеграції заробітчан можна назвати і запровадження щорічної Міжнародної десятиденної пішої прощі родин мігрантів та всіх охочих «Самбір – Зарваниця» під патронатом Пасторально-місійного відділу УГКЦ (у різні роки його очолювали владики Ярослав Приріз, Йосиф Мілян, а тепер – єпископ-помічник Київської архиєпархії УГКЦ владика Степан Сус) і духовним провідництвом світлої пам’яті о. В. Поточняка. Нині опікується організацією і провадженням паломництва о. Антон Борис. У прощі брали і традиційно беруть участь колишні чи сучасні трудові мігранти та їхні родини з різних країн близького і далекого закордоння.

Спільнота «Пієта» була упродовж багатьох років надійним форпостом в організації не лише міжнародної прощі родин заробітчан «Самбір – Зарваниця» і її перебігу прикарпатськими теренами, зокрема парохіями Болехівщини, Долинщини, Рожнятівщини, Богородчанщини, Калущини, Рогатинщини тощо. Завдяки праці представників «Пієти» на Івано-Франківщині відбувалися й періодичні регіональні зустрічі та піші паломництва молільників і з участю представників сусідніх областей до святих місць нашого краю. А відкриття музейної експозиції з життя трудових мігрантів «Наші в Італії» з благословення єпарха Івано-Франківського УГКЦ владики Володимира Війтишина (сьогодні – архієпископ і митрополит Івано-Франківський) в Івано-Франківському обласному краєзнавчому музеї і відтак використання експонатів її мандрівного формату у часі духовного прочанського походу чи виїзних презентацій виставки представниками спільноти у селах і містах Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської областей, в освітніх закладах Івано-Франківська, під час наукових конференцій у вишах, слухання курсів місійності у духовних семінаріях УГКЦ міст Дрогобича, Львова, Івано-Франківська і Тернополя, синодів єпископів УГКЦ стали взірцем живої правди про українське заробітчанство і його проблеми. Упродовж багатьох років «Пієта» була доброю і щирою пораднею для тих, кого торкнулися суспільні чи родинні жорна наслідків трудової міграції, і водночас оскоминою для тієї частини суспільства, яка вважала проблеми заробітчанства надуманими і не вартими державної уваги, а його причини – суто меркантильними, що нібито не мали економічного підґрунтя. Завдяки ініціативі і старанням спільноти «Пієта» і Пасторально-місійного відділу УГКЦ на чолі з владикою Йосифом Міляном вперше в Україні звели пам’ятники трудовим мігрантам «четвертої хвилі» у Духовному марійському центрі «Зарваниця» на Тернопіллі та біля церкви Пресвятого Серця Христа Чоловіколюбця і блаженних священномучеників єпископів Івано-Франківських Григорія Хомишина, Симеона Лукача та Івана Слезюка УГКЦ в Івано-Франківську, де парохом о. Ігор Пелехатий.

Перелік добрих справ «Пієти» за півтора десятка років можна продовжувати і продовжувати. Та її створення 2006 року було актуальним, а щонайперше – допомогло повернутися у суспільство самим засновникам спільноти, адже, на наш погляд, ніщо так не додає сили і відваги, як бажання допомогти своєму ближньому, що йде від самого серця.

Отже, «Пієта» оголошує про саморозпуск. Сьогоднішнє українське заробітчанство – «п’ятої хвилі» – принципово інше, ніж тодішнє, і його проблеми та суспільні наслідки інакші. Попри те, що їхні причини однакові – хронічне зубожіння та розчарування в очікуваннях після зміни керівництва держави й переконання в голослівності президентських обіцянок. Якщо гаслом «четвертої хвилі» трудової міграції українців можна назвати «Рятуймо українську родину!», то «п’ятої» – «Без родини нема України!». Адже нинішні міграційні процеси відбуваються на тлі семирічної окупації Москвою українських територій і російсько-української війни. Звісно, що й у сучасного заробітчанства проблеми не менші. Тож «п’ята хвиля» української міграції, яка вже набрала відчутних обертів, також потребує значної державної уваги і небайдужості суспільства, а передусім – дослідження тими, хто мав би перейматися турботою про трудових мігрантів.