І знову знана українська письменниця, членкиня НСПУ й водночас літературознавчиня, професорка кафедри української літератури Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Ольга Слоньовська втішила читачів вагомим поповненням свого великого й різнопланового творчого доробку – в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І. Франка представила роман «Чупакабра, або Слухайся Єви, Адаме» назва якого інтригує, та монографію «Василь Стефаник: маестро української новели». Модерував презентацію цих книжок Володимир Шовкошитний, письменник, директор столичного видавництва «Український пріоритет», у якому, власне, й побачило світ перше з названих видань, і він був його редактором. Гість із Києва так лаконічно окреслив ідею «Чупакабри…»:
– Коли хтось задля досягнення своїх амбітних цілей переступає «червону лінію», то він перестає бути людиною. Для головної героїні презентованої книжки, яка стала повією-сексоткою, махровою користолюбкою, вже немає шляху назад: вона в буквальному сенсі іде по трупах. З вини чупакабри в людській подобі гинуть і непересічні особистості – талановиті поети. Ніна зі своїм хворобливим самолюбством і своєкорисливістю, вміло створюючи для оточення імідж красуні-моралістки, домагається в житті різними обманними способами здійснення своїх амбітних цілей. Вона зокрема присвоює і друкує як власні чужі вірші з тим, щоби здобути відомість у тому середовищі, де живе і працює, й тим самим піднестися у власних очах. Але Кицька, як вона на початку роману відрекомендувалась одному зі своїх численних коханців, котрих змінювала, як рукавички, наприкінці твору отримує те, що заслужила. Це бачимо у новому романі письменниці, як і в попередніх, над героями яких мовби висить якась карма – і втілюється, зрештою, в неминучу кару, зіслану такому персонажеві небесними силами за скоєні у житті неправедні вчинки.
У романах Слоньовської є певною мірою і містика. Втім, «Чупакабра…», на відміну від презентованого торік мною тут же, в обласній бібліотеці, «Тетраедру», написана від третьої особи. А ту тетралогію авторки, нагадаю, становлять романи «Загублені в часі», «Інстинкт саранчі», «Знехтувані Ноєм» та «Медуза- Ґорґона» і розповідь у них ведеться від першої особи (у двох творах – жінки, у двох – чоловіка) – від так званого образу-маски… Ширше про героїню нового роману, який присвятила своєму колишньому деканові тодішнього педінституту, нині професору Прикарпатського національного університету імені В.Стефаника, відомому мовознавцю Миколі Лесюку, розповіла сама пані Ольга:
– Ніна, або Кицька, хоча вона перед матір'ю щоразу виправдовує свою поведінку новим «коханням», є за своєю внутрішньою суттю жінкою найдавнішої професії. А повія – це не лише тілесна пристрасть, це вже і в голові. Героїня мого роману неадекватно поводиться в житті, не дбає про рідних, а живе тільки для себе. Як та чупакабра, яка робить шкоду селянам у курниках і кролятниках, проте для них вона невловима, людям ніяк не вдається зупинити її діяння. Таких жінок-хижачок, які з суто корисливих мотивів, а зовсім не з любовних почуттів, «закручують» романи з чоловіками, без огляду на те, чи одружені вони, чи ні, нині є немало. І це, на мою думку, яка багатьом може видатися парадоксальною, пов'язано з гіпертрофованими уявленнями деяких представниць слабкої статі про емансипацію. Нині окремі наші співвітчизниці продають своє тіло і за кордоном, декотрі вже мають дітей, залишених під опіку бабусь і дідусів. Чула про випадок, коли діти, почувши від когось із дорослих, що мама їхньої однокласниці займається саме такого роду «заробітчанством», ледь не до самогубства довели дівчинку словесним тероризуванням: мовляв, і дочка вже готується стати повією… Мама, яка з того приводу приїхала на кілька днів в Україну, заспокоїла школярку черговим «матеріальним стимулом»: «Ось тобі, доню, сто євро. Щось собі купиш…». Але ж грішми материнську любов не заміниш.
Роки описаного в романі активного «полювання» Ніною на чоловіків припадають на часи «розвиненого соціалізму» в СРСР. Авторка твору торкається і деяких замовчуваних або ж тенденційно інтерпретованих тодішніми науковцями й ідеологами моментів історії підрадянської України, трактування яких в дусі історичної правди Ніниним знайомим стало для неї приводом донести в КДБ. Цілком ще недосвідчений щодо жінок студент останнього курсу Московського літінституту Юрчик Зайчатко, якого вона заманила в тенета своєї хворобливої пристрасті, якось прочитав їй свої чудові україномовні вірші, чим вельми подивував насправді не достойну і його мізинця Кицьку.
Зокрема читаємо в романі такі цікаві подробиці: «Як Нісеньці вже було відомо, Зайчатко походив родом із Росії, а цьому вже апріорі можна було тільки позаздрити, що особисто Кицька давно для себе самої усвідомила прекрасно. Та на її прагматичні закиди Юрчик несподівано заявив, що він за національністю українець, а його рідне село – споконвічна українська територія. Нісенька оторопіла: «Что это за географические новости?», – цитуючи Маяковського. І тоді дурний Юрчик попер на рожен, зопалу заявивши, що взамін за приєднаний до України Кримський півострів від Сумської, Харківської і Луганської областей владою було майже негайно грубо відчикрижено і штучно притулено до Росії як новостворену Бєлгородську область – таку територію, яка, мабуть, ще й перевищувала площу Криму, що просто задихався в агонії нещадної посухи, маючи всі шанси за рік-два перетворитися на безлюдну пустелю.
– Але ж і раніше Крим процвітав, і зараз є найкращою радянською здравницею! – заперечила Кицька.
– Ніночко, до війни Крим перетворювали на райське місце працелюбні татари, а після приєднання півострова до України – ясна річ, українці, якщо сказати гранично точно, бо кримських татар після війни було за одну ніч виселено в якісь узагалі гиблі місця.
А ще Юрчик, чиїм місцем народження записали у паспорті вже Росію, ошелешив Ніну своєю «конфіденційною» (лише аж ніяк не для неї) інформацією про те, що від України ще раніше Сталін відкраяв і приєднав до Молдови Придністров’я: «Дід казав, що тоді при Дністрі жило 90% українців, а 10% – молдован, а настане слушний час – і Расєя кричатиме, що там лише цих 10% молдовани, а про решту – ані слова! Нехай вважають, що всі інші, звичайно, «русские», і вже з цієї причини також під себе матушка-Расєя і цю територію підгорне!».
Виявляється, прадід юнака був родом із Галичини, в роки Першої світової війни воював у лавах січових стрільців, тож своїх нащадків виховував в українському дусі, прагнув, поки жив на білому світі, розкрити очі на радянську дійсність і Юрчику.
Нашорошила вуха Кицька також тоді, коли почула від хлопця, що у відомому романі Олександра Фадєєва «Молода гвардія» і в знятому за ним кінорежисером Сергієм Герасимовим фільмі «набагато рясніше натикано де треба й де не треба махрової брехні, аніж правди й документальних фактів». Про це Зайчатко довідався від того ж таки свого прадіда, котрий достеменно знав правду про цю підпільну молодіжну організацію, до діяльності якої у Краснодоні під час німецької окупації Фадєєв після війни штучно приплів комуністичну партію.
Закоханий в Кицьку по вуха Юрчик навіть припустити не міг, що безпечне викладення ним усієї цієї інформації тій, котру вважав оповитим німбом ангелом з небес, невдовзі, після її доносу в «контору глибокого буріння», як називали в народі КГБ, фактично стане причиною його смерті.
Стиль авторської мови у романі далекий від якогось моралізаторства – до висновків морального характеру письменниця підводить читача самими вчинками персонажів, розвитком сюжетних ліній у творі. Під час представлення книжки в обласній бібліотеці Ольга Слоньовська сказала:
– Те, що кожен із нас чинить у житті, нікуди не дівається. Бог усе бачить із неба. І якщо ми заподіюємо іншим зло, то людину цілком несподівано, але закономірно спіткає момент, коли вона, як кажуть у народі, так дістає по чолі, що їй уже нічого не треба. Якщо ж робимо ближнім добро, то на це довгий час може не бути позитивної реакції з боку небесних сил, але в разі якоїсь біди для нас раптом знаходиться вихід навіть із, здавалось би, безвихідної ситуації…
Художній стиль роману відзначається письмом образним, метафоричним. У цьому читач може переконатися хоч би з такої цитати: «…Ніна пізніми вечорами часто артистично перехилялася через балконні перила й підносила сірник до кінчика цигарки «Marlboro» у своїх темно-вишневих, густо наквацяних губах. Місто дивилося на Ніну тисячами очей-вогнів, як велетенська комаха богомол, і глибокодумно мовчало. Отруйна Квітка також прискіпливо вглядалася в місто своїми двома блискучими зіницями, випускала пахучу хмаринку диму з рота й час від часу не то гидливо, не то презирливо спльовувала вниз, на клумбу чомусь лише із одних високих мальв, які цвіли всіма кольорами веселки».
А у представленій того дня аудиторії в бібліотечній залі книжці «Василь Стефаник: маестро української новели», яка побачила світ в івано-франківському видавництві «Місто НВ», О. Слоньовська старається показати письменника зовсім іншою людиною, ніж дотепер традиційно зображали літературознавці у своїх дослідженнях життєвого і творчого шляху геніального прозаїка. Пишучи про походження роду Стефаників, професорка і письменниця схиляється до версії, запропонованої автором розвідки «Володар дум селянських» Василем Костащуком, котрий особисто знав і роками приятелював з Василем Стефаником, що найдавніший у Русові рід письменника започаткував приблизно в 70-х роках XVIII ст. козак Запорозької Січі Стефаник, який після зруйнування її Катериною II примандрував на Покуття зі Східної України.
У церковній метричній книзі одружень за 1793 р. зафіксований перший чоловік із цим прізвищем. Прямий прадід Василя Стефаника – Теодор (Тодор) мав у селі прізвисько Басараб, себто його предок був визнаний громадою села не корінним покутянином, а прийшлим з боку Молдови (Басарабії). Теодор Стефаник, будуючи хату, орієнтувався не на місцеві, русівські, взірці архітектури, а несподівано для всього села звів за всіма ознаками типовий козацький зимівник, який був настільки міцним, добротно збудованим, що простояв майже сто років, поки цю оселю на чотири кімнати Страсної п’ятниці перед Великоднем 1898 р. не підпалив ображений її новим господарем – Семеном Стефаником – наймит. Саме в тій хаті-зимівнику й народився ще задовго до її підпалу майбутній письменник Василь Стефаник. До речі, під час пожежі його мама Оксана не розгубилася, а таки зуміла винести з палаючої оселі подушку, в якій були зашиті всі десятиліттями заощаджувані сім’єю гроші (після того вже до смерті мала астму). Це була досить велика сума, тож до злиденного існування в родини русівського багача не дійшло, а на місці згорілого житла Семен побудував – на зло всім своїм сільським ворогам і заздрісникам – нову, ще набагато більшу і кращу хату.
– У школі нам казали, що Василь Стефаник був сином простого селянина, – продовжила Ольга Слоньовська розповідь про другу свою книжку, видану цього року. – Але ж чи син простого селянина мав би змогу, як Василь, навчатися за кошти свого батька на медичному факультеті Ягеллонського університету в Кракові? На тодішніх світлинах бачимо, що одягнутий він у костюм, як європейський франт. Це в часи, коли від багатьох чоловіків у покутських селах можна було почути: «Я неграмотний, бо у війську не служив». (В австро-угорському війську неграмотних солдатів-новобранців учили читати й писати).
Як довідуємося з монографії дослідниці, Семен Стефаник і сам не знав найменшого перепочинку, і змушував до тяжкої праці як наймитів, так і членів своєї сім’ї, в тому числі й сина Василя, ще хлопчака, поки якимсь чуттям не вловив, що той вирізняється серед його дітей не по літах жвавим розумом, яскравою уявою, неабиякими здібностями до науки, а отже, має усі вроджені задатки для того, щоб у житті не гарувати від ранку до ночі, як батько, а стати паном. Але й за непосильної для себе й рідних хліборобської праці ґазда на всю округу Семен Стефаник не зміг би розбагатіти, якби не продовжував успішно започаткований своїм батьком Лукою, а дідом Василя вельми прибутковий на ті часи, кажучи сучасною лексемою, бізнес: купував для відгодівлі велику рогату худобу й потім поїздом поставляв її закупівельникам у Відень, де яловичина, порівняно з цінами в Галичині, коштувала дуже дорого.
– Дехто з літературознавців писав, що син-письменник не міг знайти порозуміння з батьком. Насправді, – каже Ольга Слоньовська, – хоча стосунки з ним Василя, особливо після смерті матері, були дуже напруженими, через якийсь час вони з татом порозумілися. Письменник відчув у своїй душі справжню синівську любов і повагу до батька, свідченням чого є і те, що до самої смерті Василя Стефаника над його ліжком висів татів портрет.
Наприкінці презентованої книжки, яка, на нашу думку, зацікавить широкий читацький загал, а особливо пригодиться вчителям української літератури, О. Слоньовська доповнила своє дослідження публікацією трьох маловідомих творів письменника – «Сама-саміська», «Марія», який він присвятив пам’яті Івана Франка, та новели «Багач (Багатир)», прототипом головного героя якої Івана сміливо можна вважати Семена Стефаника. Іван тут розповідає про свій найбільший життєвий подвиг – небезпечну пішу десятиденну подорож аж до розташованого за більш як 180 кілометрів від Снятина румунського міста Кимполунг, де придбав у великого пана за сховану в халяві чобота чималу суму грошей 24 волів, і про таке ж довге своє повернення з уже цілим стадом додому (кмітливий селянин мав із собою і документи про законну купівлю худоби, які передбачливо посвідчив на місці її здійснення). Мусив, аби не зазнати втрат від падежу, ретельно дбати не лише про годівлю і водопій волів, а ще й прикладав їм до ратиць, змочивши купленою дорогою горілкою, клапті власної сорочки, яку з цією метою всю порвав, та ще й вберігав худобу від крадіїв і вовків, адже йти пішки доводилося і через ліси й гори...
Заступник голови НСПУ Ярослав Ткачівський, директорка ОУНБ ім. І. Франка Людмила Бабій та інші поділилися своїми міркуваннями про творчість Ольги Слоньовської й адресували їй свої запитання, на які авторка презентованих роману і науково-популярної книжки вичерпно й аргументовано, почасти і з притаманною їй емоційністю, відповідала. Загалом ця зустріч у бібліотеці пройшла у невимушеному спілкуванні читацької аудиторії з івано-франківською письменницею і київським поетом, прозаїком, громадсько-політичним діячем Володимиром Шовкошитним.
