Триває розпочата кілька років тому реформа психіатричної служби на Івано-Франківщині. Нагадаємо, що її суть – в об’єднанні під егідою Прикарпатського обласного клінічного центру психічного здоров’я всіх інших профільних медичних закладів області: обласних психіатричних лікарень №1 в Івано-Франківську та №2 у Підмихайлівцях на Рогатинщині (тепер це комунальні некомерційні підприємства (КНП) обласної ради – відповідно «Обласний заклад з надання психіатричної допомоги» та «Івано-Франківський спеціальний заклад з надання психіатричної допомоги») й обласного наркологічного диспансеру. А мета – оптимізація їхньої діяльності й підвищення ефективності послуг. Чи все вдалося зробити в тому ключі? Які, можливо, труднощі постали чи й далі виникають під час тієї трансформації? Про це та інше розповідає директор КНП «Прикарпатський обласний клінічний центр психічного здоров’я Івано-Франківської обласної ради» Мирон МУЛИК.

– Мироне Івановичу, що спонукало обласну раду ухвалити рішення про оптимізацію такого делікатного й дещо інформаційно табуйованого сегмента прикарпатської медицини, як психіатрія?

– Тому рішенню передувала відповідна постанова Кабміну, яка зокрема диктувала, що в регіоні не може бути чотирьох медичних закладів одного профілю. Якщо говорити про уніфікацію лікувально-діагностичного процесу у психіатрії, то ми впорядковуємо його згідно з відповідними міжнародними стандартами, за яких, наприклад, не розділяють наркологію і психіатрію. У всьому світі практикують такий підхід: спеціалізовані наркологічні відділення діють у психіатричних закладах, але там немає таких фахівців, як наркологи, – пацієнтів лікують психіатри, котрі спеціалізуються на подоланні у хворих наркологічної чи алкогольної залежності та практикують глибший підхід до такої справи. З цього погляду реформа спізнилася як мінімум на 15 років. І вона була потрібна, щоб хоч трохи наблизити процес надання послуг у наркології до європейських стандартів.

Якщо ж говорити про умови перебування пацієнтів, приміром, у лікарні №1 (вживатимемо старі назви цих закладів – так зручніше) чи наркодиспансері, то вони вже давно незадовільні. І не тому, що там нібито керівники не на своїх місцях, як може хтось подумати, а через те, що ресурс тамтешніх основних засобів, приміщень, по суті, нульовий. Робити реконструкцію тих корпусів, частина з яких колишні конюшні однієї з військових частин ще австрійської армії, – вельми невдячна річ. Там украй застаріло все, в тому числі й комунікації. Навіть з огляду на це потрібно було підтягувати обслуговування людей у тих медичних закладах до сучасного рівня.

– Що ж можна зробити в такій ситуації – переселити персонал і пацієнтів із будівель, які вичерпали свій експлуатаційний потенціал, у нові ошатні приміщення?

– Було б ідеально, звісно. Але наразі такої змоги – щоб усе й одразу – немає. Та можна й треба розв’язувати цю проблему поступово. Приміром, нині в нашому центрі реконструюємо ряд приміщень сукупно на 100 ліжко-місць. Частину коштів на це виділила обласна рада. А ще ми отримали істотну допомогу від наших німецьких друзів – із Бремена(фонд «Солідарна Україна», пастор Бременської євангельської церкви Андреас Гамбург і громадяни Ян Олівер Бульманн, Аліна Армердінг і Рональд Шпайдель) – в розмірі 25 тисяч євро. Точніше, вони закупили для нас в «Епіцентрі» Івано-Франківська необхідні будівельні матеріали згідно з поданим переліком, надали нам усі потрібні комплекти медичних ліжок, матраців, подушок та постільної білизни, а також меблів на облаштування оновлених приміщень.

Ми отримали це все завдяки завідувачеві кафедри психіатрії Івано-Франківського національного медичного університету, яка діє на базі нашого центру, професору Михайлові Пустовойтенку. Він працює в нас недавно, відколи перебрався на Прикарпаття з Одеси. А доти понад 10 років працював у Німеччині…

Гадаю, з Божою поміччю завершимо всі роботи там до нового року. Тоді, до речі, вже всі відділення в нашому центрі будуть сучасного типу – інші ми реставрували ще раніше власним коштом. Так-от, коли оновлені приміщення введемо в дію, то облаштуємо там 100 ліжко-місць. І зможемо цілком перевести до себе пацієнтів і медперсонал обласного наркодиспансеру, розрахованого на одночасне перебування 60 хворих.

Інакше кажучи, медзаклад на Млинарській в Івано-Франківську буде закрито, а його пацієнтів та медперсонал переведено на лікувальну базу нашої установи. А також у міру завершення тієї реконструкції переведемо до центру й пацієнтів та медперсонал одного відділення лікарні №1. Інші три відділення названої лікарні – на 120 ліжок – й далі функціонуватимуть у своїх старих корпусах.

Звичайно, як мовлять, на прикре могли б забрати звідти і всіх пацієнтів та співробітників, правда, довелося б нам істотно потіснитись. Але ми багато років працювали над облаштуванням у своїй установі належних умов для хворих, то вже не будемо доставляти в наші палати, де зазвичай по чотири ліжка, ще по стільки ж, бо то буде нелогічно.

Натомість запланували будівництво на території центру нового корпусу на 200 ліжок – обласна рада виділила кошти на виготовлення проєктно-кошторисної документації. Зі здачею в експлуатацію цієї новобудови зможемо ще більше розвантажити лікарню №1. Причому в новому корпусі буде облаштовано й сучасну поліклініку. Вона вкрай потрібна, бо вже маємо дуже велику кількість хворих, які перебувають на амбулаторному лікуванні, й прогнозуємо, що їхнє число надалі лише зростатиме.

Власне, розширення сегмента саме амбулаторного лікування – це майбутнє вітчизняної психіатрії. Перебування пацієнта у стаціонарі має бути короткочасним – на період гострого стану, надалі ж хворого слід переводити на амбулаторне лікування. І ця ланка, звісно, має працювати значно краще, ніж функціонує нині. Правда, тут ще є багато нюансів. І ми не готові остаточно до того, й наші пацієнти, а ще більше – їхні родичі. Бо останні нерідко думають, що психічні проблеми – це щось на кшталт пневмонії чи апендициту: вилікували чи вирізали – та й забули…

Але ж то не так. Бо це як діабет, якщо порівнювати: поки приймаєш ін’єкції інсуліну, доти живеш безтурботно. А щойно припинив, як починаються ускладнення. Так і в нашому разі: дотримуєшся рекомендацій лікуючого лікаря, вживаєш приписані ним пігулки й час від часу навідуєшся на прийом до нього – отже, функціонуєш більш-менш нормально. Якщо ж, навпаки, відкидаєш медичні настанови та призначення, то повертаєшся до нас на лікування. Не один такий приклад уже мали. Проте ламатимемо цю тенденцію й відповідне поліклінічне відділення посприяє нам у тому.

– А як буде з іншими медичними закладами, крім наркодиспансеру, що їх має бути приєднано до вашої установи?

– Лікарні №1 і 2 стануть структурними підрозділами з віддаленим доступом відповідно №1 і 2 Прикарпатського обласного клінічного центру психічного здоров’я. Вони переважно збережуть свої лікувальні відділення. Принаймні ні скорочення, ні збільшення ліжкового фонду не передбачаємо. Їхні нинішні директори зостануться на посадах керівників підрозділів, але не будуть матеріально відповідальними особами, а займатимуться суто організацією лікувально-діагностичного процесу. Бо там, звичайно, вже не буде ні бухгалтерій, ні відділів кадрів – їхні функції виконуватимуть для них відповідні підрозділи головної установи, яка, між іншим, має статус надкластерного медзакладу.

Тобто, ще раз підкреслюю, ми не ліквідовуємо ці медзаклади з погляду їхніх функцій, а лише зцентралізовуємо їх, якщо висловити суть реформи однією фразою. Причому не лише, так би мовити, фізично приєднуємо їх до нашого центру, а й переводимо на європейський режим організації лікувально-діагностичного процесу, який у себе давно відпрацювали. Перепон для того не бачу, і проблем з цим немає й не буде. Нині в тих закладах працюють спеціалісти Податкової служби, Пенсійного фонду з тим, аби на момент приєднання там не мали заборгованості ні з виплатою заробітку, ні в оплаті за спожиті комунальні послуги.

Разом із кадровиками тих установ уже склали загальний штатний розклад нашого центру з його віддаленими підрозділами, визначили, хто з їхніх співробітників де працюватиме надалі – на своїх нинішніх посадах чи після переведення на інших. Бачимо, що й скорочення персоналу не буде значним – воно сягне загалом семи-восьми, максимум до десяти відсотків, і то за рахунок технічних працівників бухгалтерій та кадрового обліку. З лікарів ніхто звільненню з роботи не підлягає. Хіба хтось сам не захоче працювати в нових умовах. Всі ж, хто бажатиме і зможе виконувати свої обов’язки, працюватимуть і надалі. А щодо медсестер уже маємо й вакансії. Надто ж у лікарні №2, звідки чимало таких фахівчинь пішли на медичну службу до ЗСУ. Зрештою, тут і лікарів бракує… Але якось виходитимемо з цього.

– До речі, чи все сказане Вами про реформування психіатричної служби стосується й лікарні №2?

– Так, безумовно. Ми ще раніше трохи привели її до ладу і створили на її базі так звані судові медичні відділення. Такі лікувальні заклади потрібні в суспільстві на той випадок, коли в судових інстанціях визнають осіб, які скоїли правопорушення внаслідок власних хворобливих проявів, неосудними й призначають їм примусові заходи медичного характеру, тобто примусове лікування з перебуванням під суворим, посиленим і звичайним/загальним наглядом. Втім, ще може бути й амбулаторний нагляд, який можуть призначати з продовженням чи зняттям через суд вердикту про примусове лікування.

Тобто завдяки таким трансформаціям у лікарні №2 маємо в області судову медицину. Раніше ми відправляли неосудних осіб в інші регіони – скажімо, під посилений нагляд до психіатричної лікарні в селищі Олиці на Волині, а під суворий – до Дніпра, й їхнє перебування там фінансували з обласного бюджету.

Власне, судова лікарня суворого нагляду в колишньому Дніпропетровську була єдиною в Україні. І то була своєрідна тюрма на 1000 ліжок із цілодобовою охороною, де панували ще порядки радянські, навіть, сказати б, «енкаведешні». Вона не підлягала реорганізації, але й ліквідувати її не випадало, бо такі заклади потрібні в усі часи. І вони є у всьому світі. Правда, функціонують, природно, в межах пенітенціарної системи, а не так, як у нас, – у сфері охорони здоров’я під юрисдикцією МОЗ. Зрештою, в Польщі відділення загального нагляду теж функціонують у сфері звичайної медицини...

Сумною особливістю тих медустанов, єдиних на всю країну, є те, що люди, котрі там просиділи-пролежали-пролікувалися кілька років, після виходу на волю вже, так би мовити, соціалізуються вельми складно. Менталітет тюремника, який у тамтешніх пацієнтів виробляється точнісінько так само, як у колонії, переважно залишається з ними назавше. І одна з причин цього – якраз її «монопольне» становище – родичі львів’ян, одеситів чи пацієнтів з інших віддалених від Дніпра регіонів, які там перебували, не надто часто провідували їх: далеко й затратно. Людина відривалася від родини і ставала бранцем системи навіки.

Отож коли стало зрозуміло, що ні реорганізувати, ні ліквідувати судову лікарню у Дніпрі не вдається, в МОЗ ухвалили рішення про її розосередження по регіонах. Ми подали відповідні документи, й під егідою міністерства створили в лікарні №2 спершу відділи загального й посиленого нагляду, а відтак і суворого. Це зробили, повторюю, трохи раніше, ніж почали реформу, про яку ведемо розмову, – ще 2017-го задекларували свою готовність до того. І бралися за ту справу й з огляду на те, що таких пацієнтів, на жаль, не бракує, і з часом їх і не меншатиме, попри весь нинішній поступ земної цивілізації.

Тепер нікого з неосудних нікуди не відвозимо. Натомість до нас уже привозять таких осіб з інших регіонів – наразі, приміром, із Буковини, й оплачують їхнє перебування коштом державної субвенції, отриманої на такі потреби… Звичайно, судову лікарню в Підмихайлівцях, розташовану, як і годиться, осторонь головних шляхів області, ми обладнали з дотриманням усіх правил: охорона, сигналізація, цілодобові пости поліціянтів, відеокамери. Адже, нагадаю, там утримують людей, які скоїли тяжкі злочини, – вбивство, згвалтування, розбої із завдаванням важких тілесних ушкоджень. Більшість із них чоловіки, але є й жінки.

Та головне – для наших краян з-поміж її пацієнтів збережено всі їхні соціальні зв’язки. Принаймні в тих, хто має рідних, бо є й такі, що не мають. Близькі можуть відвідувати їх хоч би й щотижня. З селом є автобусне сполучення, дорога туди у більш-менш задовільному стані. Тож можна передбачати, що пацієнти лікарні, які рано чи пізно опиняться в оточенні рідних, вийдуть з її стін без того згаданого вище в’язничного нальоту у психіці про право сили як абсолют.

– Отже, реформа триває. Я так розумію, що Ви вбачаєте в ній переважно позитивні моменти?

– Точніше кажучи, я не бачу в цих назрілих змінах нічого негативного, за винятком, звісно, тих моментів, що в колективах є окремі незадоволені такою новацією. Але то цілком нормальне явище. І справді, до жовтня цього року наша реформа формально завершиться. В листопаді вже подаватимемо документи на конкурси НСЗУ, як є щороку, на нові лікувальні пакети, й ми маємо вже позиціонуватися на тих торгах як новий заклад.

Якщо відверто, то складно сказати, яким загалом буде фінансування об’єднаного закладу. Заковика в тому, що наш центр і наркодиспансер наразі мають достатнє фінансування. А от для лікарень №1 і 2 його рівень дещо нижчий. Коли ж станемо однією установою, то й зарплата у всіх її співробітників – у центрі та його підрозділах – має бути однакова. Тож це може стати ситуативною проблемою. Адже знижувати заробіток до того нижчого рівня, який існує в названих КНП, не можемо, та й не збираємося… Втім, час покаже, як бути, як урівноважити цей дисбаланс.

– Ви сказали, що поступово переводитимете приєднані медзаклади на європейський рівень надання послуг. Що конкретно мали на увазі?

– Наш центр відповідає європейським вимогам – звичайно, ще не цілковито, але вже переважно. І за якістю лікування, і за тим зокрема, що нікого довго не тримаємо у стаціонарі. Майже всі наші співробітники, котрі трохи довше працюють, пройшли стажування в базових медзакладах Польщі й Німеччини. Я вже згадував, що в палатах не більше чотирьох ліжко-місць. Наші відділення не розділено за статевою ознакою: жіночі палати розташовано поряд із чоловічими. А також давно не утримуємо в одному й тому самому приміщенні порівняно спокійних пацієнтів і збуджених.

До речі, це істотний момент. Раніше таких хворих не розділяли, і через це нерідко виникали різні проблеми. Скажімо, коли в палаті на 16 осіб когось мали виписувати, а туди того дня прибував «буйний» і його клали біля нього, то той, хто мав покидати лікарню, як правило, теж уже зоставався в ній на невизначений час або ж залишав її майже таким самим збудженим чи готовим до того. Тепер же такого немає. Ми вже чітко відділяємо незбуджених від «буйних» згідно з тим досвідом, який світ відпрацював…

Або ще такий приклад. Починаючи з 2013 року ми поступово вивели з нічного чергування молодший медичний персонал (санітари й санітарки). Натомість збільшили число медсестер. Тобто тепер у нас цілодобово працюють з пацієнтами підготовлені фахівці. А молодший медперсонал займається лише прибиранням. У Польщі, наприклад, у штатних розкладах відділень є «сальова» – прибиральниця, а є й «санітаріуш» – проміжна ланка між прибиральницею й медсестрою: це та сама «сальова», за плечима котрої, проте, піврічна медична підготовка.

Ми були першим в області медзакладом, у якому повиводили з нічного чергування молодших медсестер. Тобто домоглись і в себе того, як є у світі. А там головною фігурою в медицині є медсестра. І – що дуже важливо, й не лише у психіатрії, – на ніч біля хворих залишається суто група професіоналів.

Отож роботу переведеного до нас медперсоналу переформатуємо вже за тими принципами, які діють у нас. Зокрема працюватиме більше медсестер. І менше санітарів, яких, скажімо, в лікарні №1 якраз дуже багато. «Зайвих» із них перекваліфікуємо на охоронців, які нам потрібні у приймальному відділенні центру: по два такі співробітники мають чергувати щодоби.

Зрештою, охоронці потрібні будуть і в самому нарковідділенні. Як показує нинішня практика облнаркодиспансеру, коли відкриємо в центрі такий підрозділ, то щодоби туди надходитиме до 20 осіб з алкогольною й наркотичною залежностями. До речі, така тенденція швидко наростає. Причому й через збільшення числа фронтовиків у тому потоці. Ніде правди діти, нерідко бійці, котрі приїжджають із передової в короткотермінові відпустки, шукають релаксу через спиртне. А відтак самі приходять до нас і прохають, аби ми їх вивели з того, бо їм пора знову на фронт, – душевно розриваються хлопці.

Втім, потрапляють до нас із кризовими станами й такі військовики, що самовільно покинули свої частини, службу «на нулі», знають, що їх розшукують… Звісно, ми їх проліковуємо, виводимо з того, але й повідомляємо про них відповідні органи. Трапляються й такі, що під слідством перебувають.

Інакше кажучи, кількість хворих у психіатрії зростає. І ми ще маємо час до закінчення війни, аби підготуватися до того, що нас очікує, коли до мирного, цивільного життя масово повернуться нинішні фронтовики. Неважко спрогнозувати, що тоді кількість пацієнтів нашого об’єднаного центру може зростати в геометричній прогресії. Про це свідчить досвід інших країн – зокрема учасників Першої та Другої світових воєн, бойових дій у В’єтнамі, Кореї, Іраку… Скажімо, найсумніший досвід у США – від в’єтнамської війни. Американці досі мають клопіт з її ветеранами. Хоча там ефективно функціонує Міністерство ветеранів, яке має свою мережу відповідних медичних закладів, у тому числі психіатричних.

Свого часу, ще до війни, в нас гостювали два американські психіатри українського походження. Вони оглянули лікарню, ознайомилися з тодішнім контингентом хворих і суголосно заявили, що психічне здоров’я в нашому суспільстві ще порівняно міцне. Але, мовляв, на такому рівні воно збережеться недовго, оскільки сучасні цивілізаційні тенденції щодо його погіршення обов’язково дістануться й України. Втім, нині на наших землях триває велика війна, і це лихо завше спричиняється до зростання в суспільстві числа душевнохворих людей.

Тобто, так чи інакше, а ті припущення чи запевнення вже поступово збуваються. Тож мусимо про це пам’ятати й бути готовими. Та наразі хотів би порушити питання, яке вже дошкуляє нам своєю фатальною безнадійністю з його вирішенням. Деякі наші пацієнти так адаптуються до проживання в умовах нашого лікувального закладу, що звикають і вже нікуди не хочуть іти звідси, бо як кажуть самі, їм тут добре, краще, ніж удома. А буває, щойно випишемо такого хворого, як невдовзі він знову повертається.

Називаю це явище «шпиталізмом». Звісно, чимало тут залежить від ставлення до таких хворих у їхніх родинах. Якщо воно незадовільне, то й не дивно, що душевно вразливі люди шукають середовище, сприятливіше для їхнього проживання.

Та це, як кажуть, лише квіточки, бо водночас маємо у своїй практиці й ягідки – таке явище, як соціальні пацієнти, значно гірше від звичайного «шпиталізму». Йдеться про категорію хворих, які не просто лікуються, а й живуть у психіатричних закладах роками, а то й десятиліттями. І річ не лише в тому, що їм нікуди податися, якщо їх витурити звідти, а й у тім, що чимало з них навіть не ідентифіковано – ні паспортів, ні якихось інших посвідчень особи вони при собі не мають. Особливо їх побільшало в нас, коли через війну на Івано-Франківщину евакуювали й пацієнтів психіатричних клінік зі сходу України, в тому числі й «постійних». Отож, користуючись нагодою, мушу порушити на обласному рівні цю болючу проблему…

– Скільки таких людей у Вашій об’єднаній установі? Чому так склалося, що психіатричні клініки виконують і роль соціальних притулків? І в чому, власне, сама проблема?

– Маємо більше сотні таких пацієнтів, які постійно проживають у стінах наших закладів. У самому центрі сьогодні їх небагато – всього п’ятеро. Найбільше ж у лікарні №2. Проблема в тому, що здебільшого наші соціальні пацієнти – це люди, які не потребують активного лікування, але вони через вікові й інші розлади психіки не здатні самостійно функціонувати, тобто за ними повсякчас має бути сторонній догляд. Згідно з чинним законодавством (Сімейний кодекс України) цей догляд мають здійснювати їхні родини. Тоді як одинокі люди похилого віку та інваліди із психічними розладами можуть проживати на постійній основі у геріатричних або психіатричних інтернатах Міністерства соціальної політики.

Правда, для їх оформлення туди необхідно виконати ряд правових вимог за наявності в них, звісно, паспорта, пенсійних виплат, у в людей працездатного віку – інвалідності і, звичайно, за їхньої згоди. Та з різних причин наших пацієнтів з означеної вище категорії переселити в інтернати наразі неможливо. Скажімо, в частини з них відсутні паспорти громадян України, як і будь-які інші документи, що посвідчували б особу. Отже, перед тим, як таких людей кудись переміщати, їх потрібно спершу ідентифікувати-легалізувати. І це здебільшого лягає на наші плечі, хоча для цього є визначені законодавством інші структури, які чомусь уникають виконання своїх обов’язків перед такими людьми.

Потрапили до нас пацієнти, яких ми називаємо «соціальними», різними шляхами. Чимало з них – місцеві, та багато – й зі сходу України. Приміром, з початком повномасштабної війни в Україні до нас перевели із профільної лікарні одного з міст на сході нашої держави кілька десятків таких осіб, які там доти проживали роками, не маючи на руках відповідних документів. Про одних у супровідних документах навіть занотовано, що вони родом з москви чи інших міст рф. Про інших сказано, що не відомі ні їхні імена, ні місця народження. Скажімо, такий собі «Андре» проживає з 2011-го. Втім, це ще не рекорд. У лікарні №2 мешкає чоловік, який проживає там уже 30 років.

Виписати таких осіб немає куди. Виселити теж не можемо, бо це не гуманно. Водночас проживання одного соціального пацієнта, якщо підрахувати всі витрати обходиться нам у пів тисячі гривень щодоби. Й оскільки таких пацієнтів у нас, як уже сказав, більше сотні, не складно порахувати витрати закладу на їхнє проживання на місяць, на рік.

Згідно з Законом України «Про соціальну послугу» передбачено надання соціальної послуги в медичному закладі з відповідним фінансуванням за рахунок власних коштів пацієнта, фінансів його родини, а для одиноких та неспроможних самостійно оплачувати, які для родин, не здатних на це, – за рахунок органів місцевого самоврядування. Інші шляхи фінансування соціального догляду в медичному стаціонарі не існує, оскільки Національна служба здоров’я України оплачує нашу роботу згідно з кількістю випадків госпіталізації. А пацієнти, які живуть у нас роками, під таке не підпадають. Коли, до глобальної реформи в медицині, ми були бюджетною установою, то так гостро, як тепер, це питання не поставало. Тепер же його конче треба вирішувати на відповідному рівні.

– Як видається, розв’язати проблему не складно. Причому зробити це можна навіть двома способами. Або справді оплачувати перебування таких людей у стінах об’єднаного центру психічного здоров’я – питання лише в тому, хто має це фінансувати. Або ж виробити цим пацієнтам відповідні документи й відселити їх до профільних пансіонатів.

– Так, теоретично це просто. Проте на практиці обертається неабиякими труднощами. В обох випадках необхідно залучати органи місцевого самоврядування й зокрема їхні соціальні служби, інші відповідні інстанції. А це не так легко, бо в нашому суспільстві, на жаль, не дуже поспішають займатися вирішенням таких питань. Навіть у тих структурах, які покликані до цього згідно з їхніми повноваженнями.

Наведу такий приклад, аби читачам було зрозуміліше, з чим доводиться нам стикатися. Торік у серпні лікарі екстреної допомоги спільно з патрульними поліціянтами привезли до нас жінку похилого віку, яка заблукала у Вовчинецьких горах і не пам’ятала, де вона перебуває й куди йде. Правда, назвала своє прізвище й заявила, що родом з Івано-Франківська. Спершу ми пробували самі знайти її родичів, як не раз у таких випадках бувало, адже при жінці не було ні паспорта, ні жодних інших документів. Та через тиждень безуспішних пошуків звернулися по допомогу до поліції.

Проте минуло два місяці, а результату з нашого звернення – жодного. Тоді дали запит до прокуратури, й аж після її відповідного реагування на бездіяльність поліції правоохоронці з’ясували, що та жінка спочатку назвала своє дівоче прізвище, під яким вона проживала в Коломиї, звідки родом, а коли вийшла заміж, то перебралася на постійне проживання до Івано-Франківська, й тут мешкала вже під іншим прізвищем.

Словом, навідалися ми до її оселі, до її сусідів – жінка відразу їх упізнала, а ті зраділи, що вона в нас проживає, ще не пропала чи десь поневіряється. Та заразом з’ясували, що в тому помешканні разом із нею проживає її син, хворий на психічний розлад, але в полі зору психіатрів не перебуває, – ні інвалідності не має, жодного разу в лікарні не побував. Але видно, що хворий, як мовлять і неозброєним оком. Квартира запущена…

Інакше кажучи, ми зрозуміли, що немає куди повертати нашу, сказати б, «мимовільну» пацієнтку, котра потерпає від деменції й потребує догляду. Тоді звернулися до міської ради по допомогу для вирішення соціальних питань. За період з жовтня 2022 р. й донині соціальні служби міста лише допомогли у виготовленні тій жінці паспорта, проте інші питання з нею й досі не вирішено. Пацієнтка продовжує проживати за рахунок лікарні, соціальні служби міста не погоджуються з її доглядом у нас і не квапляться оформляти її в інтернат.

Ми порушили питання про оплату її перебування. Та нам відповіли, що наразі, мовляв, таку процедуру не відпрацьовано. Тоді знову надсилаю до міськради листа, в якому роз’яснюю, посилаючись на відповідну нормативну базу, що медичний заклад може надавати таку соціальну послугу, як проживання в його стінах порівняно здорової людини, котра, однак, потребує догляду, але не за рахунок власних коштів, – хтось має те оплачувати.

– Тобто в цій ситуації платити за проживання тієї соціальної пацієнтки у стінах психіатричної клініки мало б місто?

– Безумовно. І могла б тоді вона й далі перебувати в нас. Однак опікунська рада при міськвиконкомі вирішила інакше. Взялися через суд за обмеження цивільної дієздатності особи, аби відтак оформити її на проживання в інтернаті. Звісно, пішли складнішим шляхом. Тоді як це можна було зробити значно простіше й теж цілком законно: фактично ж та жінка не усвідомлює, де мешкає, власне, їй усе одно, де перебувати: вона підписала б відповідні документи, і вже давно проживала би в інтернаті… А так, суд, перед тим, як виносити рішення, спершу призначив психіатричну експертизу пацієнтки, причому дату її проведення визначив аж на листопад. Отже, й доти жінка проживатиме за наш рахунок, і перебуватиме в нас і надалі, бо ще ж відтак невідь-скільки часу шукатимуть їй путівку в інтернат. Почувається вона добре, лікування не потребує. Але догляд за нею необхідний, тому на вулицю не виженеш, бо куди піде.

І це лише одна з багатьох історій. Але в ній, мов у краплі води, відбивається весь той нігілізм, який панує в суспільстві щодо таких осіб. А заодно й у ставленні до психіатричних закладів. Загалом це давно наболіла проблема. Адже, по суті, впродовж десятиліть психіатричні заклади, крім лікувальної функції, виконували й роль своєрідних притулків для тієї категорії осіб. І поки ми мали бюджетне фінансування, то були й соціальним закладом за сумісництвом. Від того і лікарям було добре, бо обслуговували одних і тих самих пацієнтів, і самим хворим, і їхнім родичам, котрі вже було звикли «здавати» до нас своїх близьких.

Може, й тому, до речі, з соціальними службами маємо тепер проблеми. Вони сьогодні, на жаль, ще не є такими, як належить бути, працюють не так, як в інших країнах. У нас вони переважно «кабінетні» й діють за принципом: якщо не маєш соціального пакета (пенсії чи допомоги), то тебе ніхто й не обслуговуватиме. Питань із цього приводу дуже багато. Та життя вже диктує, що як би кому не хотілося займатися тими людьми впритул, робити це все одно доведеться. Бо таких проблемних осіб з часом лише більшатиме

Мушу також додати, що лише окремі голови прикарпатських територіальних громад займаються немічними людьми, котрі зосталися без нікого. І мова не лише осіб літнього віку. Буває, що й навпаки. Приміром, чоловік і жінка зістарилися й повмирали, а їхній неадекватний син, який зостався без батьківського піклування, пішов блукати міськими вулицями: хтось подасть йому їсти, а його пенсію заберуть пияки, та ще й його напоять…

Такими особами мусить хтось займатися, брати їх під опіку. Для цього й функціонують у кожній ТГ соцслужби. А в обласному центрі діє цілий відділ.

І де є совісні керівники і працівники, то там до тих людей виявляють турботу. Бувало й не раз у нашій практиці, що голова громади привозить до нас такого нещасного і прохає надати йому тимчасовий притулок, поки він не оформить його на проживання в інтернат. І ми суто по-людськи йдемо йому назустріч, бо знаємо, що для того треба зібрати цілу папку документів, а на це потрібен час.

Якщо загалом, то соціальні служби пробуксовують із такими питаннями. А ми, ще раз кажу, вже не є ні бюджетною установою, ні соціальною структурою. Отже, не можемо миритися з тим, що й досі психіатричну службу сприймають як «сферу» соціальних послуг. Коли в Україні стартувала медична реформа, в нас ще проживало кілька десятків соціальних пацієнтів. Але ми відразу зайнялися цією проблемою, тому з часом їх безпосередньо в нашому центрі істотно поменшало. Натомість уже в об’єднаній установі їх побільшало, в тому числі, як уже сказав, через бойові дії на сході держави… Тож знову маємо той головний біль. І мусимо порушувати цю проблему на всіх рівнях життєдіяльності регіону.

Прохання в мене до самоврядних органів, соціальних служб тощо одне: або вирішуйте питання з оплатою перебування в наших закладах пацієнтів, які потребують не лікування, а лише догляду, або ж помагайте нам у поміщенні цих осіб до психіатричних інтернатів, виконуйте своє суспільне призначення.

– Чи достатньо на Івано-Франківщині профільних закладів для того?

– Наразі їх чимало – чоловічих і жіночих (у Делятині, Погоні на Тисмениччині, Снятині) – сукупно понад 1000 ліжок. Та вони постійно переповненні. Бо кількість соціальних пацієнтів, які потребують не так лікування, як елементарного догляду, просто величезна. І вона наростає. Власне, я тому й веду тут мову про це. Тим більше, що наше суспільство поступово наближається, так би мовити, до міжнародного «стандарту», коли скрізь у світі руйнуються сімейні зв’язки. Коли молоді люди намагаються не лише проживати окремо від своїх батьків, а й усіляко уникати такої справи, як опіка ними, коли вони зістаріються і стануть немічними, а то й набудуть ще внаслідок незворотних вікових змін тих чи інших психічних патологій.

Це, наголошую, складне й болюче соціальне питання. Повторюю, що згідно із законом про сім’ю догляд за непрацездатними, у тому числі й людьми похилого віку належить до функцій їхніх родичів. Тоді як одиноких членів суспільства, неспроможних самотужки себе обслуговувати, зобов’язані утримувати органи місцевого самоврядування, їхні соціальні служби. Відповідно до цього, скажімо, загальні геріатричні пансіонати в Івано-Франківську, Коломиї, Петрові на Тлумаччині чи в інших деяких населених пунктах, якраз і розраховані на самотніх людей похилого віку, котрі не мають нікого з родини.

Інших туди не приймають. Тому й норовлять наші краяни, які не хочуть самі опікуватися своїми нездатними до самостійного існування родичами, привозити їх до нас. Причому під будь-якими приводами намагаються скинути їх на наші голови і втекти геть. Звісно, ми не приймаємо тих, хто не потребує лікування. Але дуже багато таких випадків. Моторошно дивитися на таке.

У тому, що це явище – відмова дітей від утримування своїх батьків похилого віку, справді набуває масового характеру, можна пересвідчитись, якщо поцікавитися, скільки вже приватних пансіонатів, куди приймають немічних і хворих стареньких, від обслуговування яких відмовляються їхні діти чи інші родичі, є в обласному центрі та його околицях. Їх уже вдосталь, але ціни на тамтешні послуги, справді «кусаються», бо то дороге задоволення.

Догляд за просто старшими чоловіком чи жінкою – це одне. Та коли клієнт ще нерідко з деменцією чи іншим психічним розладом, то це вже набагато гірша справа. Пов’язані з доглядом за ним численні побутові дрібниці у своїй сукупності – то кропітка і виснажлива річ. Не кожен витримує таке випробування, тому й намагаються спекатись обузи. Перекинути її на нас, наприклад. Якщо бракує чи шкода коштів, аби найняти доглядальницю чи віддати такого родича до приватного пансіонату. І це найбільша проблема з тих, з якими ми зазвичай стикаємося. А тим паче, що то, образно кажучи, й не наша сфера зайнятості, та ми ніяк не можемо від того відкараскатись.

– Вище Ви заявили про нігілізм у ставленні в нашому суспільстві до окресленої Вами проблематики. Чи не занадто голосно?

– То ще м’яко сказано. Розповім і про такий кричущий випадок, аби ви побачили, як мовлять, усю глибину того соціального дна, про який веду мову. Я навіть написав голові міста про це, бо вже несила терпіти таке. Якось потрапив до нас із незагоєною гнійною раною на нозі безхатченко з ознаками інвалідності, родом, за його словами, з Маріуполя. Цей чоловік, без документів і грошей, поневіряється нашими соціальними маргінесами віддавна. Можна б довго розважати над тим, як він дійшов до такого жалюгідного існування, та це не має значення, бо в будь-якому разі насамперед – це людина. Не знаю, як він потрапив до «швидкої», але його спершу відтранспортували до однієї з міських лікарень, бо в нього ж рана на нозі. Але там, очевидно, почувши запах спиртного від пацієнта, переадресували його до нас.

Не знаю, чому лікарі екстреної допомоги погодилися на те, але проблема не в них, а в суспільстві, в якому вважають, що раз особа напідпитку чи у стані алкогольного сп’яніння, то це вже людина другого сорту. До речі, дуже часто привозять до нас осіб навіть із черепно-мозковими травмами, інсультами з огляду на те, що від них тхне спиртним. Слабенький сморід перегару – і відразу сюди. Насамперед сюди. А хто зробив тих людей вічно п’яними. Хто отримує прибутки від акцизних зборів із продажу алкогольних напоїв? Чи хоч копійку виділяють із тих акцизів для хворих на алкогольну залежність? Немає ніде в Україні такої графи. А у світі, до речі, є.

Отже, привезли того інваліда-маріупольця. В супровідних документах написали, звісно, що йому провели хірургічну обробку рани. Тут його спершу вклали під крапельницю, вивели з того стану і протверезили, помили, нагодували. Але рану на нозі довелося обробити по-новому, як належало. Та впоралися ми самотужки і з тією проблемою. Другого дня той чоловік уже не хотів нікуди йти. Дві доби в нас «гостював», але потім ми його таки виписали, нагодувавши на дорогу. А що ще можемо вдіяти?..

Та через кілька днів ця історія повторилася. Знову той чоловік потрапив до нас тим самим шляхом, що й попереднього разу. І з тією самою раною… І тільки після втручання голови міста, хворому була надана кваліфікована допомога в багатопрофільній лікарні. І прикладів таких і тотожних можна наводити ще багато, коли тільки публічне розголошення проблеми сприяє її розв’язанню. Тоді як доти відповідальні за її вирішення структури або нічого не роблять, або переадресовують виконання своїх обов’язків на інших. Що ж це тоді, як не нігілізм?!