На Прикарпатті відомо чимало традиційних центрів розвитку давніх народних ремесел і промислів, які образно ще називають «столицями» – килимарства, писанкарства, гончарства, ліжникарства, різьбярства, кушнірства, ткацтва, чоботарства, лозоплетіння, соломкоплетіння, бісероплетіння, ковальства, бджолярства, вівчарства, гончарства, бляхарства, олійництва, ягідництва, сироваріння тощо. До таких «столиць» належить і бойківське село Петранка, якому недавно минуло 420 років. Воно належить до складу Рожнятівської селищної територіальної громади і розкинулося по обидва боки ріки Бережниці за понад десяток кілометрів від адмінцентру ТГ. Через поєднання у назві чоловічого і жіночого імен його ще називають «селом закоханих». Але водночас воно здавна славилося своїм тваринництвом і має заслужений статус «столиці свинарства». І сьогодні петранецькі господарі у свинарстві неперевершені і можуть будь-кого, образно кажучи, за пояс заткнути.

Разом з відомою калуською журналісткою і краєзнавицею Дарією Ониськів (Мельник) ми вирішили дослідити сучасний стан петранецького свинарства. Адже у краєзнавчій літературі з історії села Петранка, як і загалом Рожнятівщини, господарську тематику в житті бойківських громад висвітлено недостатньо й вона потребує ще кропіткої праці дослідників. Для місцевих свинарів ця тема делікатна, а особливо чутлива для молодих ґаздів. Хтось соромиться такого бізнесу, хтось не сміє вивищуватися своїм ґаздівством, а дехто й боїться розповідати прийшлякам про свою домашню господарку. Тож велику роль у написанні цієї статті відіграла підготовча праця моєї колеги й провідниці петранецькими дорогами Д. Ониськів, уродженки Петранки, а нині жительки Калуша.

...Вранішніми петранецькими росами прямуємо до обійстя відомої свинарки Марії МЕРДУХ, яка вже розміняла дев’ятий десяток, але не покидає свинарства, тож про розведення свиней у селі знає все і навіть, образно кажучи, трохи більше. Вмощуємося на лавиці у затінку біля криниці і під щебіт невгамовних соловейків провадимо розмову.

– І сьогодні у нашому селі ще розводять свиней, – каже пані Марія. – Але вже менше, бо комбікорми дуже дорогі. Якби не такі ціни, то можна б годувати. Колись також бракувало грошей. Я робила на фермі, то заробляла мало. Але у ті роки, наприклад, за один рубель можна було семеро хліба купити. Роздробила, скажімо, один-другий зачерствілий буханець – і було що свиням дати. А сьогодні навіть пустий грис чи, як у селі його називають, «голодомор» дуже подорожчав. Годі й докупитисі.

– Але знаю, що й нині тримаєте свиноматку на господарстві.

– Так, маємо. Колись тримали й по дві, а кожна приносила по десять чи дванадцять поросят. Таким чином бідняки виходили з біди. А у ще давніші часи свинарством мали змогу займатися тільки ґазди при грошах. Бідніші не могли собі дозволити. Свинарством у нашому селі займалися чи не всі сусіди навколо, образно кажучи, хата в хату. І вирощені свині себе окуповували. А сьогодні маю пенсію майже чотири тисячі гривень, але все рівно мені бракує. Хоч я живу із сином та невісткою, та вони мають восьмеро дітей, так що все ґаздівство на мені. Маємо понад гектар землі, годуємо корову. Більше половини поля засаджуємо бульбою, а на решті – трава. Я вже й цибулі багато насадила, і огірків. Все обробила по-ґаздівськи. Маю у господарстві троє свиней і кнура. Стару свиноматку ми зарізали, бо була велика і дуже прилігала поросят. А молоду тепер годі привернути до кнура, хоч маємо свого пацюка. Та вона не хоче його. Кнура чи пацюка, як кажут у Петранці, ми завжди тримали і також по дві-три свиноматки.

– А чому так добре цінилися і ціняться у наш час петранецькі свині?

– Бо добрі і до їди, і до поправляння. А ще всі навколо знают, що петранецькі ґазди не годують окремо свині на продаж «хімією», а для себе – домашніми продуктами з городів, як практикують деінде. Недавно ми мали дванадцятеро поросят, то всіх розібрали сусіди. І згодом дуже нам не могли надякуватисі. Бо відразу ті поросята взялисі їсти. Поки були поросята маленькі, то ми їх годували перловкою і молоком. Тепер даємо своїм свиням їсти по два рази на день – вранці й увечері. Даємо варену бульбу і комбікорм. А крупний комбікорм ми свиням варимо. А на полудне накидуємо багато сирої трави. Дуже хотєт.

А кнурі наші також їдять і бульбу, й комбікорм. То наші свині мают і сало грубе, і добре м’єсо. Якось ми хотіли продати пацюка чи кнурє, бо був старий і дуже великий, а також був агресивний, до людей обертавсі. Купили його на м’ясо у Грабівку. Але перед тим, як різати кнурє, треба спочату звалашєти – каструвати і ще потім зо три місяці підгодовувати, то й м’ясо буде добре – не розпізнаєте, що то з пацюк. Кнур на свині йде вже у пів року, а тримаємо його до двох років. Були випадки, коли кнур запліднював по шість свиноматок на день. То був добрий прибуток. А тепер до кнура приводять хіба що одну свиню на два тижні.

Хати у нашому селі порожніють – нема кому свиней розводити. Свині на м’ясо і сало тримаємо переважно до року. Виростають до двох центнерів ваги. Мої батьки – Іван і Марія – колись важко працювали у колгоспі і вдень, і вночі. А я їздила по заробітках у східні області і привозила зерно, тож так і годували свині чи бики. Різали отаву на січку і парили, додавали бульби і комбікорму. Мама казали, що січка все мусіла бути, аби свині наїдалисі. Свиней відтак продавали на базарі у Калуші. У той час із села везли по дві великі колгоспні вантажівки поросят – по чотири, п’ять чи шість тижнів. Везли у вантажівках і великі сачі (клітки – Ред.) на десять поросят, і малі – на п’єть. Переважно поросят не кастрували. Мій брат Микола Данів також займається свинарством – привернув дві свиноматки. Звик багато робити. Люди колись важко працювали на земли і так віживали. Та й нині аби щось мати, треба тєжко робити.

– А як тепер роблять – привозять свиню до пацюка чи навпаки?

– Колись привозили чи приганяли до пацюка, а тепер пацюків забирають і гонять до свиноматок. Якщо пацюка самотужки приганяють до свині, то ціна майже вдвоє більша – пів тисячі гривень за парування. Але пацюка, аби мав силу, треба добре годувати – найкраще годиться перловка, добре і кукурудзяна мука, даємо і молока, бо є корова. Як було багато свиней, то ми пацюка годували і три рази на день. Розводимо добру породу свиней з довгими рилами. Під свиней у кучах стелимо трачину. Годувати їх у наш час, ще раз кажу, дуже дорого. А починати ж годувати пацєта треба вже з двох чи трьох неділь. Даємо найперше молока з перловков, аби навчилосі чамкати. Давати цукор недобре, бо пацє може дістати глисти.

– Чи може сьогодні родина у селі вижити, займаючись свинарством?

– А чо нє? Віжила би. Поросята нині дуже купуют. Хоч і дорогі – по дві з половиною тисячі гривень за чотиритижневе чи п’ятитижневе. Були і по три чи чотири тисячі. Петранецькі свині у всі часи часто скуповували хитрі перекупники з інших сіл і навіть із найближчих, а відтак на базарах перепродували вже дорожче. Свинарством у Петранці займалисі найбільше.

У своєму дослідженні ми намагалися передовсім з’ясувати, чи має традиційне петранецьке свинарство майбутнє, тобто переконатися, що цей бойківський промисел живе – провадять його не лише господарі старшого покоління, за давньою родинною звичкою, а й сучасні та значно молодші й обізнані у тваринницькому підприємництві ґазди та ґаздині.

– Я свинарством займаюся вже не один рік. Маю у ґаздівстві дві свиноматки. Одна недавно народила одинадцятеро поросят, а дванадцяте не вижило. Свиноматка пороситься двічі на рік. Виношує свинчат сто дванадцять днів, а ще може переношувати відтак пару днів. Недоношені поросята можуть і поздихати. Привертати свиноматку найкраще, коли має сім чи вісім місяців. Я часто привертаю у травні. Колись ми мали свині-скороспілки, а тепер розводимо з довгими рилами – змішаної породи. Такі свині краще годяться на м’ясо. Але ще залежить, як свиню годувати. Поросят найкраще купують навесні. Тепло, та й зарізати свиню можна вже до Різдва чи Великодня.

– Як Ви годуєте свиноматку, щоб добре виглядала і гарно поросилася?

– Треба варити чир з кукурудзяних, пшеничних або ячмінних круп. Тепер практикуємо мішанку – кукурудзяні і пшеничні крупи. Добре давати до їди молока, бо від нього свиня гарно поправляється. Маємо корову, то є чим їду свині заправити. Проте свиноматку загодовувати не варто. Буде важкою і може прилягати поросят. Якщо льоха має малих, то годуємо двічі на день – зранку і увечері. Є ґазди, чиї родини свинарство годує, то мусять дбати добре про тварин. Бо гроші добрі, коли в кишені. Так завжди колись наша баба Ганна казали. Люди на базар сачі зі свинями на фірі возили. Важко було продати, хоч ціни петранчани й опускали. Мій дідо любив казати, що ґаздувати – як камінь глодати.

– Чи багато петранецьких ґаздів нині у селі провадять свинарство?

– Стало набагато менше. Бо й великої рогатої худоби відчутно поменшало у людей. За рік череда в нашому керунку, наприклад, зменшилася майже на десять корів. Колись на кожній вулиці в селі було майже по вісімдесят голів, а тепер і половини нема. Хоч дехто й самотужки свою худобу пасе, а до череди не пускає.

Моя мама завжди тримала свині. Були і кнурі. Мали з батьком трьох доньок, то треба було добре наробитися, щоб і виростити, і повіддавати, і освіту дати. А що у колгоспі заробляли? Самі знаєте. Я вчилася ґаздувати зі свинями у мами. Пригадую, що колись завжди свиню водили до кнура, то тепер, як і сказала Марія, вже «по-панськи»: кнур іде до свині. Коли я вперше побачила, що наша з чоловіком Іваном свиня має родити, то й не знала, що робити. А тепер ніколи й ветеринара не кличемо – все робимо самотужки. Поросят від свині колись забирали на два тижні. То «коломийка» – кожні дві години забирати поросят від свиноматки – пускати і годувати, знову забирати і відтак знову пускати. Я собі згодом так постановила: породилися поросята – а далі на Бога надія. Відразу пускаю до свині. Але моя тета Ольга й досі забирає поросят від льохи. Бо має час на те. Свиноматку тримаємо, поки вже не почне родити по троє чи менше поросят. Свині можуть мати по дванадцять, чотирнадцять чи більше цицьок – як у якої. Що більше, то краще. Свиноматку, яка народила поросят, треба добре годувати. Є свиноматки агресивні, які можуть кусати своїх поросят. Добра свиноматка – то спокійна, яка не прилягає своїх поросят. Якщо народжує десять і більше свинчат, то дуже добре. Були випадки, що свиня народжувала і понад двадцять пацят. Деякі були такі маленькі, як долоні. Стару свиню ріжемо або продаємо. Попри відчутні ціни попит на поросят добрий, але й перекупники з інших районів не дрімають – скуповують.

– Яка, пані Оксано, сьогодні, на Вашу думку, найбільша проблема у сільських свинарів?

– Дуже зросли ціни на корми, як уже йшлося вище, порівняно з минулими роками. Але годувати свиней для себе вигідно, бо й ціни на м’ясо дуже зросли. Та молоді ґазди не хочуть тримати свиней, бо то велика щоденна праця.

– Але я знаю, що знайти на базарі м’ясо домашньої свині не так уже й легко – дуже бракує?

– Так, коли сьогодні хочуть, наприклад, купити свиню на весілля чи з іншої важливої життєвої причини, то часто купують її не на базарі у продавців, а безпосередньо у ґаздів удома. І випитують усе – і що їли тварини, і чи преміксами свиней не годували тощо. Та й для свинарів то відповідальність – їхнє лице. Ми не дуже добагаємо свиням – що даємо, те й споживають, але все з города. А мої мама, навпаки, старалися догоджати. Мамині свині були «панські»…