Далекого 1989-го цей колектив професіоналів та аматорів вже своєю першою виставою «Розрита могила» влив потужний струмінь нових віянь у тодішню радянську дійсність на Прикарпатті. Як починався театр, з якими труднощами стикалися його творці та учасники – читайте в цьому дописі.

Ми, учасники тієї спільноти, тоді були молодими, відчайдушними, спраглими змін. Але перше, що хочеться згадати, – це те, що за створенням 30 років тому в обласному центрі Прикарпаття Галицького молодого театру-студії стояли двоє талановитих акторів тодішнього обласного музично-драматичного театру ім. І. Франка – Ольга та Володимир Шлемки. Крім професійних акторів, у трупі театру були студенти, робітники, інтелігенти, старшокласники. Музичне оформлення вистав здійснювали А. Ремезов та Л. Дейчаківська-Литвинчук.

То були неспокійні, але цікаві часи. Люди хотіли почути слово правди, прагнули свободи, подих якої ніби вже витав у повітрі. Проте комуністична влада чинила шалений опір будь-якому вияву того прагнення. Народження театру відбувалося в нелегких умовах протистояння системі.

Спочатку це була драматична студія при педінституті: думалося, що до основного складу акторів увійдуть студенти. В. Шлемко мав на меті поставити сценічну композицію «Розрита могила» за творами Т. Шевченка, до якої сам і написав сценарій. В одній із аудиторій почав було навіть відбір на ролі з-поміж охочих. Однак поезії Кобзаря завжди викликали страх і ненависть серед представників радянської влади. Вони, очевидно, підсвідомо відчували силу Шевченкового слова і боялися його. Їм здавалося (і небезпідставно!), що воно будить у серцях українців щось таке для них небезпечне, що зможе зруйнувати систему, з якою вони зжилися і з якою їм добре. Очевидно, й тодішнього ректора педінституту налякала вже сама назва вистави, бо одного дня він прийшов на репетицію і заборонив нам надалі збиратися у ВНЗ. Причому знайшов доволі комічний привід, щоб позбутися надто сміливого режисера й акторів: «Розумієте, після занять парти й підлога мають відпочивати…».

Отак двері педінституту перед «Розритою могилою» зачинилися. Проте відступати не хотілося. Треба було шукати нове приміщення для репетицій. Більше того, потрібно було знайти і готових узяти участь у такій постановці, бо багато хто, почувши текст вистави, ішов геть і вже не повертався: в людях усе ще жив страх. На допомогу прийшли члени культурно-наукового товариства «Рух» та «Есперанто-клубу», який очолював Ярослав Захарія. Якось на зустрічі есперантистів, тоном, що не терпів заперечень, він заявив: «Треба рятувати ситуацію й допомогти Ользі й Володимиру поставити виставу. Йдемо всі». Оскільки есперантисти любили свого керівника, то без вагань пішли за ним.

Зібравши колектив відданих справі й ідеї людей, подолавши безліч перешкод, виставу все-таки підготували. 14 травня 1989 р. її подали на розгляд художньої ради, до якої входили письменники, викладачі вишів, представники муздрамтеатру, інші поважні керівні особи. Оцінку роботі дали високу, особливо підтримав театр покійний, на жаль, нині Степан Пушик. Це відбувалося в Будинку культури №1 на вулиці Т. Шевченка. Однак наступного дня, коли ми й ті, хто хотів побачити виставу, прийшли туди на запланований виступ, на дверях Будинку культури висів замок. На вулиці стояли міліцейські машини, між людьми сновигали атлетичної статури хлопці в цивільному, але з явно військовою виправкою. Сотні обурених глядачів уперто не розходилися, активісти вели переговори з директором Будинку культури, багато хто намагався сфотографувати все, що відбувалося, попросившись на балкон квартири навпроти. Побачивши, що це не жарти і люди так просто не розійдуться, нас урешті впустили досередини.

Цитую В. Шлемка з його допису до газети «Агро» (одна з найпрогресивніших газет того часу):

«Замок на дверях ми сприйняли як замок на Шевченковому слові, яке через біль і обурення акторів зазвучало зі сцени з такою силою, що, мабуть, могло розплавити замки на найчерствіших душах. Могло, але тільки не на душах тих, що стояли на сторожі системи. Завдяки їхнім старанням на другий день ми побачили перед Будинком культури і справді «розриту могилу» у вигляді довгої траншеї. Чи для того, щоб «полегшити» шлях Шевченковому слову до людей?».

І все ж таки Кобзар заговорив до людей, і слово його пролунало так, що багатьом навіть було страшно слухати. Вистава ламала стереотипне уявлення про поета і справді будила в душах приспану відвагу.

До 71-ї річниці Західно-Української Народної Республіки театр підготував нову виставу – «Стрільці Січовії». Старше покоління галичан пам’ятало про тих молодих героїв, серця яких горіли полум’ям любові до України, а молодь не знала нічого: адже про них не можна було згадувати, не можна було за давнім звичаєм прибирати їхні могили до Зелених свят, співати їхніх пісень. Важко навіть собі уявити реакцію глядачів, коли січові стрільці вийшли на сцену у військових одностроях із жовто-синім прапором і заспівали про червону калину, що похилилася в лузі. Тоді вперше за багато десятків років у нашому місті і в області залунали стрілецькі пісні. Люди не могли стримати сліз від зворушення і радості. А ми їздили по селах і будили пам’ять, повертали людям історію, якою вони могли гордитися. Бо де і коли у світі діяло військо, у лавах якого було так багато талановитих поетів і композиторів, де було чувано, щоб вояки, ввійшовши в село чи містечко, відкривали там школу?!

Понад 40 вистав ми тоді зіграли. Іноді по дві або й три на день. Бувало, що поверталися додому о другій-третій ночі, а то й пізніше, але ніхто не нарікав, ні в кого й думки не виникало про те, що така праця мала б оплачуватися. Навпаки, всі гроші, які глядачі вистав жертвували після виступу, ми віддавали у фонд місцевого Товариства української мови. Тоді це були значні суми.

Театр у його виступах, у тому числі й на гастролях, постійно супроводжував чоловічий хор «Червона калина» (керівники А. Ставничий, В. Зварун). Іноді треба було їхати і п’ять–шість годин, якщо, наприклад, ми мали виступати на Верховинщині. Отож упродовж усієї дороги туди й назад хористи співали народних пісень, і мене щоразу вражало те, що жодна пісня не повторювалася.

Галицький молодий театр-студія не мав свого постійного приміщення і змушений був перебиратися з місця на місце. Та попри шалену протидію комуністичного режиму згадані вистави змогли побачити десятки тисяч людей. Театр справді був передвісником незалежності, і виконавши свою місію, 1992 р. припинив свою діяльність. Ось що розповідають тепер учасники театру про його роль у їхньому житті:

«Галицький молодий театр-студія – це моє життя, моє становлення, утвердження в національному дусі. Це була така значна потуга, яка помагала зрозуміти, що ти не сам. Ми ішли тоді, як криголам, що торує дорогу тому національному духові. Це був вибух дуже потужної сили».

«Я довгий час не знала, що моя тітка Віра Гай брала участь у підпільній боротьбі і мала псевдо «Сурма». Галицький молодий театр-студія був для мене свідченням того, що справа, за яку боролася пані Віра, не пропала. Крім цього, театр зблизив мене з моїми учнями та їхніми родинами і допоміг знайти однодумців».

Любов Литвинчук:

«Для мене то був час відкриття геніальності стрілецької пісні, відкриття української історії. Приголомшувало зворушення простих людей, які плакали в залі, а ми – на сцені за лаштунками. Мої колеги дивувалися, чому я трачу час на якусь самодіяльність, однак саме Молодий театр дав мені такий поштовх до професійного зростання, як ніщо інше».

«Театр – це те, що підштовхнуло до активності (не «гнилою колодою по світу валятись», як писав Кобзар), що хвилює душу до сьогодні й дає відчуття немарно прожитого життя. Театр допоміг зрозуміти потребу піднесення духу народного, глибинного пізнання його героїчної історії та Шевченкових творів».

Для мене ж, авторки цих рядків, театр був як внутрішнє визволення, пробудження енергії, яка дрімала в генах мого роду і раптом вирвалася. Цей порив сам був водночас і силою, і її джерелом.

Довідка «Галичини» Володимир Шлемко, 1955 р. н., родом із Буковини. Юрист, державний службовець, громадсько-політичний діяч. Керівник Галицького молодого театру-студії протягом 1988–1990 рр. Народний депутат України (1990) і депутат обласної ради (1990, 1994). Був членом комісії Верховної Ради з питань культури та духовного відродження. Виступав за надання Україні статусу ядерної держави, зміцнення її національної безпеки. Автор монографії «Економічна безпека України: сутність і напрями забезпечення» (1997). Ольга Шлемко, 1957 р. н., родом із Буковини. Заслужена артистка України (1998), театрознавець, громадсько-культурна діячка. Керівник Галицького молодого театру-студії впродовж 1990–1992 рр. Викладач Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Крім уже згаданих учасників Молодого театру, до студії входили також Г. Боднарчук, Л. Василина, І. Витвицька, М. Гринишин, Р. Гринюк, В. Грицак, В. Дорошенко, С. Захарія, Н. Калініченко, Н. Квич, Л. Колеснікова, С. Кулява, Т. Кулява, О. Лобурак, Р. Минда, Ю. Мончак, О. Олійник, О. Ольшанська, М. Павлюк, Л. Порчук, А. Путько, М. Путько, Н. Русиняк, В. Середюк, В. Степанець, М. Степаняк, М. Стягар, В. Талайло, В. Фащук, Г. Литвин, В. Ясковець, І. Дудик, С. Думська, М. Завійський...