Недавно відбулася довгоочікувана всеукраїнська прем’єра художнього фільму Тараса Томенка «Будинок «Слово». Нескінчений роман». Це одна з найсильніших вітчизняних стрічок історичної тематики останніх років, яка розповідає про видатних українців доби «розстріляного відродження». Йдеться в ній про історію відомого будинку в Харкові, де жили й творили найвизначніші українські літератори й митці того часу. Згодом він перетворився на символ репресій, які здійснювала радянська влада проти української інтелігенції. Тому вихід цього фільму у прокат нині, коли росіяни активно атакують Харківщину й сам обласний центр і безжально знищують села в регіоні, надзвичайно символічний. Адже багатьом він може відкрити очі на те, що росіяни розпочали геноцид українців ще задовго до 24 лютого 2022 року.

Отже, Харків, 1927 рік... За наказом Сталіна для українських письменників збудували багатоповерхівку, своєрідний «літературний кооператив», щоб забезпечити їм комфортні умови для творчості. Він отримав символічну назву «Будинок «Слово». У ньому мешкали творчі інтелігенти тих часів – Остап Вишня, Лесь Курбас, Павло Тичина, Михайль Семенко, Наталя Ужвій, Володимир Сосюра, Микола Хвильовий, Григорій Епік, Іван Багряний та багато інших. Але цей будинок, який мав поліпшити їхнє життя й подарувати цивілізаційні блага, як-от солярій та стаціонарний телефон, став для них пасткою. Під виглядом турботи про культурну еліту радянська влада використала дім як зручний спосіб контролювати інтелігенцію.

Тих, хто не підкорився системі, стратили, а ті, що піддалися, змушені були оспівувати «комуністичний рай» і «тюрму народів». Доля митців «розстріляного відродження» відома багатьом. Досі у моїй голові звучить фраза, яку озвучив у фільмі Микола Хвильовий, що найкращий письменник сталінської епохи – це мертвий письменник. І власне кіно дуже добре показує те, як радянська система винищувала найяскравіших представників української культури: письменників, драматургів, художників та інших.

Художній стрічці Тараса Томенка передував документальний фільм «Будинок «Слово» його ж авторства 2017 року. За словами творчої групи, художнє кіно не є продовженням документального, а містить багато цікавого й має інші акценти. Я дивилася обидва фільми. І вони справді неоднакові, немов два погляди з різних ракурсів на одну тему.

«Роботу над створенням художньої кінокартини розпочали ще 2018-го, та коли зняли вже пів фільму, її припинили, й кілька років ми чекали на фінансування», – розповів актор Станіслав Сукненко під час спеціального показу фільму в івано-франківському кінотеатрі «Movielend». За його словами, кастинг стрічки був неймовірним, адже акторів підбирали за фізичною схожістю на реальних персонажів. Так завдяки своїй подібності до Леся Курбаса він став частиною цього кіно, без проб. Цікаво, що на знімальному майданчику акторів називали іменами реальних прототипів для максимального перевтілення у них.

Центральним героєм фільму став Микола Хвильовий, його майстерно зіграв В’ячеслав Довженко. Це надскладна роль, з якою актор упорався, як кажуть, на всі сто. Він зробив його живим і неймовірно магнетичним. Грати відомих постатей непросто, адже завжди є ті, хто знає, якою була насправді та чи інша особистість.

Головного антагоніста у фільмі Володимира Акімова зіграв Дмитро Олійник. Це вигаданий персонаж, такий собі збірний образ, на якому зав’язаний сюжет стрічки. Не випадково й те, що сексот з фільму зовні схожий на молодого путіна. Але повертаючись до акторської гри, зауважу, що Дмитрові вдалося показати деградацію свого героя, його падіння, дріб’язковість, заздрість до талановитих мешканців будинку «Слово». Не ненавидіти його персонажа неможливо. А це ознака чудового акторського перевтілення.

У «Будинку «Слово» 30 різних персонажів – і майже в кожного є свій реальний прототип. Не зупинятимуся на кожному. Згадаю тих, хто мені найбільше запам’ятався та зачарував своєю харизмою. Михайль Семенко у виконанні Геннадія Попенка був надзвичайно магнетичний і яскравий. Не думала, що коли-небудь побачу актора в такому амплуа. Така роль – це подарунок долі і він його круто реалізував на екрані.

Дуже складно не звернути увагу на Павла Тичину, якого зіграв Костянтин Темляк. Ніжний і поетичний, боязкий, той, хто не зміг піти проти системи, і вижив. Він зумів створити цілісного персонажа й передати трагізм його долі.

Схожість Станіслава Сукненка із Лесем Курбасом, якого він зіграв, вражає. У його виконанні режисер і теоретик театру вийшов інтелігентним, виваженим і цілісним. Я повірила. «На екрані це лічені секунди. Це майже непомітно. У цій ролі я не зробив усе, що хотів, – зауважив С. Сукненко. – Курбас не головний герой фільму, і він не був таким важливим для режисера, як для всіх нас, хто грав цих реальних людей. Ми хотіли, щоб вони були більш об’ємні, й у них було більш повне місце в цій галереї, мозаїці мешканців будинку «Слово».

Магнетична і спокуслива поетеса й журналістка Рая Троянкер закохує у себе з першої появи у фільмі. Її майстерно зіграла Валерія Ходос. Після кіно мені хотілося більше дізнатися про неї, прочитати її твори. А це означає, що фільм працює і знайомить глядача з неймовірно талановитими людьми.

Мені дуже подобається, якими у фільмі показали митців. Замість пласких копій хрестоматійних фотокарток, з яких хочеться здмухувати пилюку, постають справжні люди. Надзвичайно талановиті, але цей талант не робить їх забронзовілими геніями. Вони насамперед просто сусіди. Які кохають, фліртують, п’ють спиртне, курять, грають у волейбол, жартують, б’ються... Їхній талант – це не ознака святості чи пуританства. І це працює чи не найкраще, бо ти бачиш не скульптури з п’єдесталів, до яких складно доступитися, а реальних осіб.

Але є й мінуси. Як на мене, двогодинна тривалість фільму не дає можливості комплексніше розкрити всіх мешканців «Слова». І розповісти про кожного вичерпніше. Вже й не кажу про те, що деякі яскраві постаті лише згадуються побіжно, або й узагалі залишаються за кадром. А комусь виділили більше екранного часу та реплік. І це нормально. Проте видається, що поза кадром зосталося ще багато невикористаного матеріалу, достатнього за обсягом для продукування й мінісеріалу. Принаймні мені дуже хотілося б його подивитися.

Попри художню інтерпретацію тих чи інших подій, що цілком природно для ігрового кіно, все, що стосується історичної достовірності часу, – від інтер’єру, одягу і до звичок та реплік героїв – відтворено скрупульозно точно. Видно, що перед ігровим фільмом був документальний, який дав відповіді на багато запитань, що могли цікавити творчу команду.

Чорно-біла колористика кіно ще більше занурює глядача у той час, підсилює драматичність подій і, як на мене, є надзвичайно органічною. Лише єдиний раз у фільмі з’являється колір. Це надпотужна метафора і режисерське рішення однієї з найтрагічніших сцен стрічки.

Операторська робота у фільмі – це окремий вид мистецтва. Вона ще більше занурює глядача в історію, що відбувається на екрані. Це робота Михайла Любарського. Браво!

Також варто відзначити сценарій, над яким працювала Любов Якимчук. Він сильний, цікавий і цілісний. У ньому є все, щоб кіно було багатогранним і зачепило за живе різних глядачів.

Також хочу виокремити фінальні титри. Адже дуже символічно, що одразу після останньої сцени на екрані з’являються імена жителів «Слова», яких знищила чи зламала радянська тоталітарна система. А вже після них – всі, хто працював над фільмом. Це той випадок, коли акценти розставлено правильно.

«Будинок «Слово». Нескінчений роман» – це багатопланова стрічка. У ній чимало деталей, метафор і символів. Фільм захоплює не лише через постійну напругу, цікавість сюжету та харизматичність його героїв, а й через мимовільне бажання розгадувати його зашифровані послання. Це надзвичайно потужна стрічка. Не поверхнева чи прохідна, а цілісна, важлива і вчасна.

Дуже символічним є кадр, як на вантажівці «редагують» напис: був «Хліб», а став «Хлеб». І в цьому секундному епізоді так багато сказано. Ми й нині бачимо, як москалі в окупованих населених пунктах швидко знищують будь-який натяк на українську мову, навіть якщо це лише одна літера.

Дуже часто українські стрічки, які розповідають про реальних історичних постатей чи події, виходять доволі посередніми, пласкими і не такими захопливими й багатогранними, як їхні першоджерела. Але це точно не стосується «Будинка «Слово»... Фільм розповідає про складну й трагічну історію і надихає більше дізнаватися про митців доби «розстріляного відродження», читати їхні твори. А також спонукає глядачів до дискусій, захоплених відгуків і критичних зауваг.

Для мене стрічка – це вдала спроба переосмислити трагічну долю митців «розстріляного відродження». Режисеру вдалося створити захопливу історію з елементами трилера, детективу та драми. Моя оцінка 9 із 10 з приміткою: глибока та емоційна художня стрічка, яка з документальною точністю відтворює епоху 20-30-х років XX століття й популяризує українських митців, показує їх так, що вони легко можуть стати кумирами сучасних підлітків і молодих людей.