13 травня Івано-Франківська обласна газета «Галичина» відзначатиме свій 30-літній ювілей. До такої знаменної дати хочемо згадати тих працівників, котрі, на жаль, не дожили до цього дня, проте своєю відданою і наполегливою працею зробили вагомий внесок у розвиток першого демократичного часопису в Україні. Віддаємо шану світлої пам’яті першому головному редактору газети «Галичина» Богданові ГАЛЮКУ, заступнику головного редактора Оресту ОЛЕКСИШИНУ, заступнику головного редактора Емілії ТУРКОВСЬКІЙ, відповідальному секретарю Любові ТУРЕЛИК, редактору відділу агропромислового комплексу Оресту МАТВІЇВУ, редактору відділу спортивної інформації Богданові БІЛЕЦЬКОМУ, літредактору Анні ГОРДІЦІ, коломийському власкорові Василю ПОЖОДЖУКУ, коректору Ярославі ДУТКЕВИЧ, фотокореспонденту Василю МЕЛЬНИКУ, журналісту-фотокореспонденту Євгену ГОРДІЦІ, редакційному кур’єру Івану МАЙДАНСЬКОМУ, обліковцю Надії МОЖАК, вахтеру Ользі ПЕТРИК, водію Івану ЗЕЛЬМАНОВИЧУ. Світлі спогади про тих, хто залишив по собі добрі справи та чесно прожив своє життя, сильніші, ніж смерть. Тому пам’ять про них назавжди залишиться у серцях усіх, хто їх знав, любив та шанував. Вічна їм пам’ять і Царство Небесне. Про деяких наших колег згадуємо більш детальніше під рубрикою «Пам’яті колег».

Болем і скорботою відізвалася в серцях працівників газети «Галичина» сумна подія — 16 червня 2015 року від тяжкої хвороби передчасно пішла з життя відповідальний секретар редакції Любов Зіновіївна ТУРЕЛИК.

Народилася вона 1 червня 1956 року в селі Конюшках Рогатинського району. 1977 року закінчила Київський інститут культури за спеціальністю бібліотекар-­бібліограф вищої кваліфікації. Починала свій трудовий шлях старшим бібліотекарем, старшим методистом, завідувачем науково­-методичного відділу Івано­-Франківської обласної бібліотеки для дітей. Близько двох років перебувала у Монголії, за місцем роботи свого чоловіка. Повернувшись в Україну, Л. Турелик працювала завідувачем методично­-бібліографічного відділу Івано-­Франківської обласної міжспілкової бібліотеки, потім — перекладачем у редакції газети «Прикарпатська правда», кореспондентом багатотиражної газети заводу «Промприлад». Близько чотирьох років Любов Зіновіївна завідувала науково­-методичним відділом обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. Франка.

На роботу в редакцію газети «Галичина» Любов Турелик прийшла в серпні 2001 року. Починала в. о. заступника відповідального секретаря редакції, згодом була призначена заступником відповідального секретаря, відповідальним секретарем. Працюючи майже 14 років на одній із найвідповідальніших посад у редакції «Галичини», Любов Зіновіївна багато зробила для осучаснення обличчя нашої газети з погляду як її форми, так і змісту.

ЛЮБА ПАНІ

Редактор жартома називав Любов Зіновіївну моєю мамою… І ви нею були... Творчою мамою... Коли я лише після закінчення університету прийшла на роботу в «Галичину», ви допомагали мені стати справжнім журналістом. Я ніколи не забуду, як наприкінці робочого дня залишалися зі мною й «підтягували» мої перші тексти… Ніколи не забуду і наших розмов про все на світі, мудрих ваших порад і настанов. Ви були моєю наставницею… І я щиро дякую вам за це, Любове Зіновіївно, або Люба пані, як по-­доброму називала вас одна з наших колег. Для мене ви були дуже важливою людиною в житті, прикладом жіночої мудрості, правдолюбства та віри. Це найважчі рядки, які я коли-­небудь писала, адже складно уявити редакцію без вас, без вашого дзвінкого голосу, що лунав коридором, без вашої усмішки, без вашого: «Треба 40 рядків на другу сторінку», без вас… Любимо і пам’ятаємо!

ЛЮБІМ ЛЮДИНУ ДНЕШНІМ ДНЕМ…

Я знав Любу неповні десять років. Нас познайомила «Галичина» в такому віці, коли вже друзів не набувають, проте ми змогли стати друзями. Спочатку стосунки були непростими, ба навіть складними, але щорік ставали поважнішими і мудрішими, аж поки не стали справді дружніми. Бо попри все ми обоє любили свою роботу. Можливо, незрозуміло для інших — до вар’ятства чи нестями. Ми серцем тішилися і переймалися «Галичиною». З вдячністю згадую її розуміння і підтримку в ті перші роки, коли мені було дуже важко — водночас змінив і місце проживання, і місце роботи, і сімейний стан. Люба бачила далі, ніж бачать очі, і прийняла мене у свої друзі лише через те, що зуміла запримітити у мені не журналістське заробітчанство, а небайдужість і до роботи, і до долі газети загалом — те, чим і сама жила останні роки. Вона не навчилася фальші, крутійства, захланності, боягузтва, пристосуванства, «таланту» ходити поміж дощ і не змокнути, бо мала сама і цінувала гідність понад усе в тих, хто був поряд. Якось у часі моєї тілесної немочі Люба принесла мені прочитати книгу проповідей протоієрея Миколая Гелетюка «Боже Слово — живе і діяльне», бо вірила в силу Божого провидіння, де любов до ближнього — дороговказ для християнина, який прагне Царства Божого. Люба любила людей днем днешнім, не відкладаючи порухи свого серця на завтра. Дякую Богові, що перетнув наші з Любою стежки й упродовж десяти років провадив дорогами земної прощі.

Хай буде їй земля пером і вічна пам’ять!

ЛЮБИЛА ЖИТТЯ

Не віриться, що Люби вже немає серед нас... І навіть не можу уявити робочий процес у редакції без її енергійності і відданості улюбленій роботі, без її сміху і жартів, якими вона усім піднімала настрій, дарувала натхнення. Люба любила життя, намагалась відстоювати справедливість, змінити себе і світ на краще, пізнати вищі духовні істини. Всім серцем прагнула до Бога...

Мені дуже її не вистачає і як подруги...

МУЖНІЙ ХАРАКТЕР

Три тижні тому, коли Люба Турелик зайшла до мого кабінету і зовсім не сентиментально сказала, що після двотижневої відпустки вона навряд чи вже повернеться до роботи в редакції, бо її справи зовсім кепські, я ніяк не сподівався аж на такий стрімкий фінал.

Люба покидала редакцію фактично в зворотному порядку до того, як прийшла до неї в 2001 році. Річ у тім, що тоді на прохання близьких до неї людей я був для неї своєрідним протеже. Їхніх «гарантійних» характеристик Люби було цілком достатньо, щоб рекомендувати її на роботу в секретаріат «Галичини». Пригадую, однією з рис її характеру називали і те, що вона ніколи не підставить. У принципі, так і сталося.

Але назвати наші стосунки цілком безхмарними теж не можна. Було так, як це буває на кожному виробництві: і жорсткі, а часом і досить гарячі слова, далі з її боку була нетривала пауза «офіційного» спілкування, ще через якийсь час попереднє тертя забувалося і Люба знову ставала тією ж Любою, яка робила свою секретарську справу без особливого галасу, яка, незважаючи на субординацію, могла часом мені казати в очі малоприємні, але справедливі слова стосовно окремих моментів редакційного життя.

І попри це вона в той же час сама, бувало, тихенько притримувала ті матеріали, автори яких їй не подобалися, і за це бувала сварена. Але такі малозначущі дрібнички є ніщо порівняно з її доброю і щирою душею. Це вона компенсувала своєю небайдужістю до «Галичини», до того, що вона несе своїм читачам.

Люба була за фахом не журналісткою і не дизайнером і, звісно, не все вміла. Хвороба її підтяла десь у той момент, коли вона почала себе виявляти не так відповідальним секретарем (а це, як відомо, більше організаційно­-технічна робота), як власне журналістом. Вона вміла добре писати актуальні образки з реального життя під псевдо Пані Станіславська. Про них не раз добре відгукувалися на редакційних оглядах журналістських здобутків.

А потім вона почала війну з раком четвертої стадії.

Свій суто людський обов’язок стосовно Люби, яка на той час уже була пенсіонеркою, я бачив у тому, щоб дати їй можливість і далі працювати в нашому колективі, бути серед людей. Те, що це протривало ще неповні п’ять років, є, мабуть, і заслугою багатьох працівників редакції, які підтримували Любу кожен у свій спосіб. В останні роки вона, як справжній воїн, показала приклад людської мужности і стійко, з високою силою духу протистояла фатальній недузі. Ці роки вона присвятила вдосконаленню своєї недосконалої людської природи.

Земне життя було для Люби непростим випробуванням, і попри це воно стало для неї ще й таким коротким. Тепер вона там, де немає ні болю, ні печалі… Спочивай, Любо, з Богом. Ти Його шукала в людях і в собі…

ЛЮДИНА СВІТЛА

Любов Турелик була дуже активною і життєрадісною людиною, яка підживлювала всіх, хто її оточував, своєю енергією. Незважаючи на немолодий вік, вона освоїла сучасні інформаційні технології і легко користувалася комп’ютером та Інтернетом. Прогресивність цієї жінки відчувалась в усьому: вона першою пропонувала новації в газеті і намагалась їх запровадити. Любов Зіновіївна радувала читачів рубрикою «День», а також іншими цікавими інформаціями. Любов Турелик була неконфліктною людиною, яка завжди шукала компроміс, навіть у критичних обставинах. А ще вона дивовижно вміла об’єднувати людей навколо позитивних ідей. Ця жінка випромінювала внутрішнє світло і тепло, якого нам дуже не вистачатиме. Спочивайте з миром, пані Любо!

І «БЕЗСЛІДНО НЕ ЗНИКНУТИ»...

Є втрати, які розпанахують серця рідних і близьких людей болісним відчуттям того, що відійшла у вічність не просто людина, земний шлях якої закономірно добіг свого кінця, а та, зі смертю якої на один промінчик у нашому житті стало менше. Саме на той, що був одним із визначальних серед промінчиків, які в буднях і святах творять сонячність світу для кожного із нас — і довколишнього реально зримого, і внутрішнього, духовного.

Любу Турелик колеги­«галичани» знали передовсім як чільницю редакційного «штабу» — секретаріату, талановиту журналістку оригінального творчого почерку. Особливий резонанс серед читачів мали її актуальні замітки із влучними спостереженнями й ненав’язливими роздумами про недоладності нашого життя­буття, які Люба підписувала Пані Станіславська. Ні, то не була нищівна критика — авторка давала шанс винуватцям тих недоладностей усунути їх, а отже, і самим бодай на дещицю вдосконалитись морально і духовно. Та й не могла чинити інакше навіть у своїх справедливих заувагах щодо інших ця жінка з тонкою, ліричною душею. На газетних шпальтах виявляла її, зокрема, в коротеньких рецензіях на нові поетичні й прозові збірки прикарпатців, що публікувалися під рубрикою «Галицький книжник». Неодмінно перечитавши всю збірку (а вона дуже любила книжки, що, власне, й визначило здобутий нею у ВНЗ фах — вивчилась на бібліотекаря вищої кваліфікації). Як рідко хто Люба вміла побачити і донести до читачів «Галичини» квінтесенцію нової книжки, а в разі нерівноцінності змістового і стильового наповнення її автором делікатно відокремити зерно від полови…

Сама вона теж пробувала — і, як на думку досвідчених людей, небезуспішно — писати новели, образки, вірші, які, однак, майже не публікувала в пресі. Писала їх просто для себе, тобто для шухляди, бо була аж занадто вимогливою до цієї грані свого творчого «я», можливо, й через те, що мимоволі почувалась у «тіні» своєї старшої сестри — відомої української поетеси Галини Турелик. Але і Люба просто не могла не вихлюпувати на папір найсокровенніше, коли через вінця її вразливої душі переливалися розмисли й емоції від пережитого. Можна сказати, що в такий спосіб вона рятувалась від ударів долі, стійко «тримати» які привчила себе ще з молодих літ: «Перебігаю дорогу на світло трагедій життєвих, струшуючи від ударів сірість буденну…». Це рядки з Любиного верлібра. А ось її філософський висновок, написаний уже прозою: «За течією легше, але є особлива радість перемоги над обставинами, радість вибору, вчинку».

Люба до останнього подиху мужньо боролася з тяжкою хворобою і водночас, відчуваючи невідворотність швидкого фізичного згасання, вона у щирому християнському смиренні перед Господньою волею кріпила свій дух неустанними молитвами, готувала свою душу до зустрічі з Небесним Отцем. Про те, що вона ще задовго до свого відходу у вічність обґрунтувала для себе (і не тільки) цю життєву й духовну необхідність (і, звичайно, не тільки в останній період життя), свідчать рядки іншого Любиного вірша: «…Готуватись до вирію, щоб безслідно не зникнути…»

Царство їй Небесне, вічная пам’ять.

"Галичина", 18 червня 2015 р.