13 травня Івано-Франківська обласна газета «Галичина» відзначатиме свій 30-літній ювілей. До такої знаменної дати хочемо згадати тих працівників, котрі, на жаль, не дожили до цього дня, проте своєю відданою і наполегливою працею зробили вагомий внесок у розвиток першого демократичного часопису в Україні. Віддаємо шану світлої пам’яті першому головному редактору газети «Галичина» Богданові ГАЛЮКУ, заступнику головного редактора Оресту ОЛЕКСИШИНУ, заступнику головного редактора Емілії ТУРКОВСЬКІЙ, відповідальному секретарю Любові ТУРЕЛИК, редактору відділу агропромислового комплексу Оресту МАТВІЇВУ, редактору відділу спортивної інформації Богданові БІЛЕЦЬКОМУ, літредактору Анні ГОРДІЦІ, коломийському власкорові Василю ПОЖОДЖУКУ, коректору Ярославі ДУТКЕВИЧ, фотокореспонденту Василю МЕЛЬНИКУ, журналісту-фотокореспонденту Євгену ГОРДИЦІ, редакційному кур’єру Івану МАЙДАНСЬКОМУ, обліковцю Надії МОЖАК, вахтеру Ользі ПЕТРИК, водію Івану ЗЕЛЬМАНОВИЧУ. Світлі спогади про тих, хто залишив по собі добрі справи та чесно прожив своє життя, сильніші, ніж смерть. Тому пам’ять про них назавжди залишиться у серцях усіх, хто їх знав, любив та шанував. Вічна їм пам’ять і Царство Небесне. Про деяких наших колег згадуємо більш детальніше під рубрикою «Пам’яті колег».

Наче й тепер бачу його в кабінеті заступника головного редактора газети «Галичина», до якого щойно зайшов. Він – господар цього кабінету, Орест Олексійович ОЛЕКСИШИН (три «О»), я – власний кореспондент газети, а ще – колега по праці в попередній обласній газеті та університетський однокурсник, оскільки вчилися разом на факультеті журналістики. Отже, були на «ти».

– Що привіз? – подає руку. Мав право питати саме отак, з приходу, тому що курирував роботу власкорів.

Виймаю привезене, кладу перед ним.

– Як онук? – цікавиться, переглядаючи написане мною. А у нас, слід сказати, в один час (початок 90­-х років) появилися онуки-­первістки. Тема приємна для розмови: я йому, він – мені солодко розповідаємо, яке то щастя доторкнутися бодай до щічки отого рідненького створіння…

Поговорити далі з Орестом ми мали про що… Згадували. Обговорювали події етапу, що плинно минав… Жартували (він любив гумор), після чого в кабінеті дзвеніло його незрівнянне «ги­ги­ги».

Якщо вже згадано про Львівський університет, в якому «гризли граніт науки» (насправді не дуже й «гризли», тому що мали перевагу над іншими студентами­заочниками, які ще не практикували в газетах). Отож знали, що таке газетярський хліб і з чим його їдять не з чиїхось розповідей. В університеті відповідно й ставилися до студентів, які вже працювали у редакціях.

Але ми вчилися… Скільки тієї сесії?! А екзамени майже через день. Теорії, теорії, історії, історії… Цілі ночі з конспектами… на ліжках. Так-­так, на ліжках, але не десь на львівських квартирах, а в кімнатах будинку відпочинку «Львів», що в Брюховичах, куди дістати путівку працюючому в редакції студенту-­заочнику було вельми нескладно.

Це про нас, студентів-­заочників того періоду, говорили: «Вчаться у Брюховицькій філії факультету журналістики Львівського держуніверситету імені Івана Франка». Когось із наших запитали, чи вчать у нашій альма­матер китайську мову. Студент, кліпнувши кілька разів очима, запитав: «А в якій аудиторії іспит здавати?» Йому, як і нам, до біса було що здавати – ось до чого й довів отой потік екзаменів та заліків!

Про університет разом з Олексишиним можна розповідати й розповідати. А разом із ним (і зі мною) на одному курсі вчилося ще немало журналістів нашого краю. Назву лишень кілька прізвищ: Степан Дем’янчук (працював разом з Орестом заступником відповідального секретаря обласної газети), Микола Трач, працівник редакції калуської газети, Богдан Білецький, здається, кореспондент газети приміського району, що межує з Івано­-Франківськом. На жаль, усі троє вже в інших світах. Останнім, не так давно, відійшов Богдан Білецький, багатолітній кореспондент «Галичини»…

Щоб багато не згадувати про період нашого навчання (а це захоплює), наведу лишень такий штрих: перестріваючи Ореста Олексишина в коридорі факультету, добре відомі журналісти завжди розмовляли з ним про значимі речі. А все це тому, що на той час (йдеться про початок 70-­х років минулого століття) він уже був знаним журналістом, який висвітлював спортивні події краю.

На останньому курсі навчання Олексишин, Дем’янчук і я вже були працівниками однієї обласної газети. Це не додавало нам, як тоді казали, «фори», але відчувалося, що немало хто із студіюючих нам заздрить…

Промайнули часи… Відбулися великі зміни в суспільстві. Народилася нова обласна газета «Галичина», про яку, власне, зараз і наша мова, бо настав її ювілей – 30 років… Для когось було дивиною, а для когось – не дуже, що Орест Олексишин, журналіст, який з юності спеціалізувався на висвітленні спортивного життя краю, став заступником головного редактора «Галичина». А став… Зі мною, сподіваюсь, більшість «галичан» тих часів і тепер погодяться, що головний редактор Богдан Галюк зробив правильний вибір: Орест Олексишин сповна виправдав його.

Далі буду міркувати зі своєї «дзвіниці». Про Ореста Олексишина. І не лишень як про заступника головного редактора, а й як про людину та колегу. Він недарма ще з порога запитував: що привіз? Він хотів отримати від власкора щось цікаве, захоплююче… «Галичина» тих часів рясніла матеріалами – творчими знахідками журналістів. Я, зокрема, любив підмітити, знайти в буденному житті земляків-­галичан щось таке, від чого, взявши в руки газету, читач розтягне вуста в усмішці… Орест таке схвалював. Похвалюся, що багато чого з надрукованого тих часів у «Галичині» увійшло до моїх книжок, виданих пізніше.

Але газеті потрібні були матеріали­-«цвяхи»! Щось серйозне… Він зателефонує і не примушує, а натискає: «Шукай!..» Записник у кишеню – і гайда поміж люди…

Подія: калушани (ініціатор – тодішній міський голова Роман Сушко) вирішили подарувати Сімферополю пам’ятник Тарасові Шевченку. Інформую Олексишина: «У Сімферополі постане перший у Криму пам’ятник Кобзареві, подарований жителям півострова Калушем». «То би було добре мати про це репортаж», – сказав він. З цих слів я зробив для себе висновок: треба їхати. І поїхав. «Галичина» присвятила цій події сторінку, навіть я там засвітився на одній зі світлин з диктофоном у руці…

А оце одного разу (під кінець робочого тижня) – черговий телефонний дзвінок від Олексишина. Був, якщо не зраджує пам’ять, 1997 рік. Про се, те запитав… А далі рубає: «Збирайся, завтра треба їхати до Києва. Виїзд зранку…» І пояснює: нашу область слухають у Кабміні. Групу очолює голова ОДА Михайло Вишиванюк. З кореспондентів-­апаратників зараз нікого немає, поїдеш ти, власкор…».

Поїхати я поїхав… Але часи були такі, що за душею – ні гроша, а редакція хоч і могла би дати, та в бухгалтерії були вже вихідні. Мені допоміг працівник обласного радіо Володимир Безгачнюк – навіть вечерю за свій рахунок організував (ми приїхали на День Незалежності). Олексишин знайшов мене в Києві телефоном: «Вибачай, що так сталося. За всяку ціну знайди бланки відряджувальні і постав у Кабміні печатку». Я так і зробив, від чого навіть зріс мій місячний сімейний бюджет.

Мені завжди було цікаво спостерігати, як спілкується мій шеф, колега, однокурсник (нині би сказали «три в одному») з відомими прикарпатцями. На бігових доріжках стадіонів, майданчиках, у спортзалах я бачив його, а ось у кабінеті… Зі світилом у краєзнавстві професором Володимиром Грабовецьким, наприклад… Та вони розмовляли на рівних!.. Орест ще й піджартовував, видаючи своє неповторне «ги­ги­ги».

А коли на визначні події, чим славився тодішній «велетень хімічної індустрії Прикарпаття», до Калуша приїжджала група журналістів, Олексишин із мікрофоном у руках серед них вирізнявся… Був тоді (за прізвищами) з Копильцівим, Гретчухом, Фабрикою, Курищуком, Безгачнюком. Підійде до співбесідника з мікрофоном, привітається… А потім на екрані – розповідь одного з учасників того, що відбулося в Калуші.

Я не помилився, вживши замість «на сторінці» – «на екрані». Так склалися обставини, що наприкінці 2000-­го Орест Олексишин перейшов працювати з «Галичини»-­газети в «Галичину»-­телебачення. У парі з оператором Михайлом Яремчуком відвідував Калуш нерідко. Звичайно, я і тоді не минав можливості зустрітися з ним, рівно ж як і з оператором Михайлом, який любив жарти. А я до них небайдужий…

Пам’ятаю, пригадали незабутню для Калуша подію: неподалік міста, де річка Чечва впадає в Лімницю, відкривалася нова для міста водозабірна станція. Лю­ю­юдей!.. Музика, пісні, столи. На радощах (а може, так було задумано) мера міста Романа Сушка вкинули у воду… в чому був одягнений, в парадному костюмі. Решта ж, аби освіжитися, зняли з себе штани, сорочки і пірнули з берега. Зробили це і ми з Орестом… Хтось із крупніших тілом тандем плавців «Олексишин­-Шевчук», пхикнувши, назвав: «Хлюпики…» Зате за столом!... Так, за столом ми з Орестом були на рівних з хлопцями в тілі.

Але я продовжу про редакцію «Галичини»­-газети. Колектив був дружний, особливо це проявлялося під час відзначення якогось свята за межами редакційних кабінетів (у День преси, річниці газети). Я недавно перегортав альбоми свого архіву і знайшов старі – 25–27­-літньої давності світлини. Заміська відпочинкова зона. Ліс. Багаття. Виступи із жестами. Обнімання з поцілунками. Жарти. Щасливі люди, що й казати… А ось біля мангалу з накладеними в довгий ряд шашликами він, Орест Олексишин. Як світиться його обличчя!.. То тезка Орест Матвіїв щось таке йому сказав, на що «кухар на день» аж отак зреагував.

Незадовго до того, як Ореста не стало, я, перебуваючи в справах у Івано­-Франківську, як завжди, зайшов до нього в «Галичину»-­телебачення (він був директором програм). Полишив справи, вийшли в місто, зайшли в кафе. Небагато, аби лишень пригубити, взяли коньяку. Смачна кава. Та попробуй ними посмакувати, якщо до столика, за яким сидимо, то один, то другий, то ­надцятий підходять і підходять відомі спортсмени!.. А Орест видався мені тоді змарнілим на лиці…

І ось як грім з неба (в усякому разі для мене): Ореста не стало… Це було в травні 2011­-го. На похороні в Микитинцях (людей – море) підходить Михайло Яремчук і з таким сумом у голосі: «Не приїдемо більше, Петре, до тебе на калуське пиво…».

…Орест Олексишин. Це ім’я – яскрава сторінка в історії журналістики краю. Усвідомлення того, що я його знав, що я з ним учився, працював, додає душі спокою…