13 травня Івано-Франківська обласна газета «Галичина» відзначатиме свій 30-літній ювілей. До такої знаменної дати хочемо згадати тих працівників, котрі, на жаль, не дожили до цього дня, проте своєю відданою і наполегливою працею зробили вагомий внесок у розвиток першого демократичного часопису в Україні. Віддаємо шану світлої пам’яті першому головному редактору газети «Галичина» Богданові ГАЛЮКУ, заступнику головного редактора Оресту ОЛЕКСИШИНУ, заступнику головного редактора Емілії ТУРКОВСЬКІЙ, відповідальному секретарю Любові ТУРЕЛИК, редактору відділу агропромислового комплексу Оресту МАТВІЇВУ, редактору відділу спортивної інформації Богданові БІЛЕЦЬКОМУ, літредактору Анні ГОРДІЦІ, коломийському власкорові Василю ПОЖОДЖУКУ, коректору Ярославі ДУТКЕВИЧ, фотокореспонденту Василю МЕЛЬНИКУ, журналісту-фотокореспонденту Євгену ГОРДИЦІ, редакційному кур’єру Івану МАЙДАНСЬКОМУ, обліковцю Надії МОЖАК, вахтеру Ользі ПЕТРИК, водію Івану ЗЕЛЬМАНОВИЧУ. Світлі спогади про тих, хто залишив по собі добрі справи та чесно прожив своє життя, сильніші, ніж смерть. Тому пам’ять про них назавжди залишиться у серцях усіх, хто їх знав, любив та шанував. Вічна їм пам’ять і Царство Небесне. Про деяких наших колег згадуємо більш детальніше під рубрикою «Пам’яті колег».

На 73­-му році не стало нашого колеги МЕЛЬНИКА Василя Олексійовича – відомого на Прикарпатті журналіста і фотомитця із більш як 30-­річним стажем. Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка. Ще студентом був фотокореспондентом багатотиражки вишу, в якому навчався. Працював кореспондентом, згодом — редактором газети «Калуський хімік», фотокореспондентом «Прикарпатської правди», відповідальним секретарем калуської міської газети «Дзвони Підгір’я», фотокореспондентом обласної газети «Галичина». Організовував виставки своїх фоторобіт у рідному Калуші та Івано-­Франківську, випустив фотоальбом про Калущину і книгу мудрих висловів «Рінь». Тема книги – молитви у поетичній і прозовій творчості українських авторів. Матеріали до неї Василь Мельник розпочав збирати ще зі студентських років, а серйозно зайнявся їх упорядкуванням ще в 2014-­му. Для цього опрацював твори 486 авторів (66 з них – зарубіжні) та Біблію. Василь Мельник був уродженим інтелігентом, чуйним і товариським, добрим наставником та порадником для молодих журналістів. Й просто надзвичайно талановитою людиною...

ВІН БАЧИВ НЕБО НА ЗЕМЛІ…

Час немилосердно збігає. Ще ніби вчора на калуському цвинтарі ми прощалися зі своїм колегою фотокореспондентом Василем Мельником, який завершив земне буття на 73-­му році – 7 жовтня, а сьогодні його душа вже у засвітах. Гірко, дуже гірко навіть думати про Василя у минулому часі. Та найбільше болить, що за життя я так мало написав про свого побратима. Очевидно, лише коли втрачаєш, то починаєш згадувати оте істинне і вічне: талант потрібно любити днешнім днем, не відкладаючи на завтра. А Василь аж паленів талантами, але був надзвичайно скромним працелюбом і цурався життєвого марнослав’я.

Завдяки «Галичині» ми були знайомі десь півтора десятка літ. А ще, образно кажучи, сусідили городами: Василь мешкав у Калуші, а я – у Брошневі-­Осаді. Часто над матеріалом до газети працювали разом: я – над текстом, а він – над світлинами. Як фотокореспондент Василь Мельник умів бачити красу і вмів ділитися нею з іншими. Пригадую наш виїзд на міський сміттєвий полігон біля села Рибного. Як тільки я глянув на гори відходів, то заголовок до статті народився миттєво: «Генерали сміттєвих кар’єрів», та й вигляд світлини вже собі прикинув: на купах сміття стоять керівники чи відповідальні особи полігона. Поки ми розмовляли з директором, Василь (я так собі думав) шукав якнайкращий ракурс для знімків. Але, як з’ясувалося, він тим часом займався іншим, на його думку, важливішим.

Знаходжу його неподалік і бачу, що мій колега стоїть на колінах і уважно щось фотографує. Підходжу ближче й розумію, в чому річ: серед гір сміттєвого непотребу він угледів маленьку чудову квіточку, яка пробилася крізь товщу сміття, розцвіла і своїм виглядом дарує добру надію. Саме ця світлина з глибоким змістом згодом посіла центральне місце в газетній публікації.

Так, я дивився і бачив те, що було переді мною, а Василь бачив і поза тим – далі і глибше, ніж бачать очі. Бо споглядав світ і людей – своє Небо на землі – спалахами серця.

Господи, пом’яни у царстві Своїм усопшого раба Твого Василя і милостиво помилуй…

Я знаю, що Василь чує наші молитви – своїх колег-­«галичан» і душа його радіє. І гадаю, щоразу й він молиться разом з нами і за нас.

ПОКЛИКАНИЙ КРАСОЮ І ДОБРОМ

Мабуть, так можна назвати фотомайстра Василя Мельника, з яким мені випало щастя працювати понад десять років. Будь-яке редакційне завдання, яке він отримував, Василь намагався виконати творчо, з індивідуальним поглядом. Не раз спостерігала: він працював з людиною, яку хотів зазнимкувати, довго й без поспіху. Шукав у ній індивідуальні й неповторні риси. Шукав красу, подаровану Господом. І фото завжди виходили живі й свіжі.

У мене на стіні висять два фотопортрети – мій і мого чоловіка. Мені здається, вони найкращі з тих численних світлин, які ми маємо в сім’ї. Василь міг несподівано поглянути на тебе й попросити: «Отак сидіть. Одну хвилиночку. Не рухайтесь». І його очі загоралися.

Колись давно, на світанку Незалежності, Василь з’явився у вирі Великоднього святкування біля катедри. І поставив всю нашу родину на тлі храму, зазнимкував. Це фото до цих пір зберігається в нашому родинному альбомі.

Його в колективі любили й поважали. Не пам’ятаю жодного випадку, коли б ми посперечалися. Він світився добром. І йому люди відповідали тим же.

Не можу не розповісти про один дивний випадок, що стався в мене на роботі. Невідомо з якою метою хтось засунув у вимикач жилетку. Я потягнулася увімкнути світло. Він побачив сторонній предмет і вдарив мене по руці. Вчасно, бо я могла порізатися або дістати удар струмом. Можливо, Василь тоді врятував мені життя. Цей випадок мені так врізався в пам’ять, що до цих пір забути не можу...

І чую його голос. І бачу його добрий усміх...

«Я ПОСЛУХАВ ЙОГО ПОРАДИ…»

У моєму армійському альбомі фотографія Василя Мельника вклеєна неспроста. Саме під час служби в армії я з ним уперше зустрівся, і саме тоді він дав дружню настанову­-пораду, як далі мені жити.

Перед військом я вступав на факультет журналістики. Останній іспит треба було обов’язково скласти на «п’ять». Я його й склав на «відмінно», адже це була німецька мова, а я ж – після «спецшколи» з цього предмета. Та раптом неприємний тип із приймальної комісії зазирнув у якийсь свій список і тут же опротестував оцінку: мовляв, треба ще кілька додаткових запитань поставити. Коротше, штучно знизивши на пів бала оцінку, мене завалили. Студентом я не став.

Знайомство ж із Василем відбулося на другому році служби в Ізяславі (1976). В той час сюди на військові збори прибули студенти­-четвертокурсники з Львівського університету, майбутні журналісти, серед яких був і Василь. Одразу в ньому відчув «свою» людину, з якою можна було поговорити відверто, щиросердечно. Розповів йому про свою історію із загадковим провальним вступом до вишу. Василь відразу спитав: чи був хтось із родини репресований, висланий? А почувши ствердну відповідь, сказав категорично: «Навіть не мрій! Єдиний спосіб вступити на журналістику у твоїй ситуації — вступити спочатку в партію»... Я й послухався його поради, після чого таки вступив на факультет журналістики.

Пізніше життя знову звело нас разом: працювали то в одній редакції, то в другій, ходили в один фотоклуб, організовували фотовиставки. Василь Мельник став другом нашої сім’ї.

Востаннє бачився з Василем у січні цього року (2019-го). Зустрілися на вулиці Франка. Він, як завжди, поспішав на свій автобус до Калуша. Радів, що видав перший томик афоризмів, розповідав, що шукає кошти на видання наступного, ділився планами, прагнув творити, жити...

Та, на жаль, цього не сталося. Він пішов у засвіти. Туди, де вічні добро і краса, яких він шукав на нашій грішній землі...