13 травня Івано-Франківська обласна газета «Галичина» відзначатиме свій 30-літній ювілей. До такої знаменної дати хочемо згадати тих працівників, котрі, на жаль, не дожили до цього дня, проте своєю відданою і наполегливою працею зробили вагомий внесок у розвиток першого демократичного часопису в Україні. Віддаємо шану світлої пам’яті першому головному редактору газети «Галичина» Богданові ГАЛЮКУ, заступнику головного редактора Оресту ОЛЕКСИШИНУ, заступнику головного редактора Емілії ТУРКОВСЬКІЙ, відповідальному секретарю Любові ТУРЕЛИК, редактору відділу агропромислового комплексу Оресту МАТВІЇВУ, редактору відділу спортивної інформації Богданові БІЛЕЦЬКОМУ, літредактору Анні ГОРДІЦІ, коломийському власкорові Василю ПОЖОДЖУКУ, коректору Ярославі ДУТКЕВИЧ, фотокореспонденту Василю МЕЛЬНИКУ, журналісту-фотокореспонденту Євгену ГОРДИЦІ, редакційному кур’єру Івану МАЙДАНСЬКОМУ, обліковцю Надії МОЖАК, вахтеру Ользі ПЕТРИК, водію Івану ЗЕЛЬМАНОВИЧУ. Світлі спогади про тих, хто залишив по собі добрі справи та чесно прожив своє життя, сильніші, ніж смерть. Тому пам’ять про них назавжди залишиться у серцях усіх, хто їх знав, любив та шанував. Вічна їм пам’ять і Царство Небесне. Про деяких наших колег згадуємо більш детальніше під рубрикою «Пам’яті колег».

«ДУША МІЖ ЗОРЯМИ ЛІТАЄ…»

…Востаннє ми бачилися з нею у вересні 2016 року на журналістських зборах. Завжди статна, з гордо піднесеною головою, Міля видалася мені тоді якоюсь маленькою, змарнілою і вперше – беззахисною. Емілія Турковська, в чиєму слові стільки людей свого часу знаходили розраду, підтримку, розуміння, віру, яка гідно витримала в своєму житті немало ударів долі, тепер, здавалося, сама потребувала допомоги.

Але це лише здавалося. Ми розговорилися і я впізнала колишню Мілю, нашу Мілюню – сильну, вольову, турботливу, теплу. Вона побіжно сказала, що в неї дуже болить спина і ноги, багато, як завше, про своїх ненаглядних дітей і вундеркіндів-онуків (у сина – п’ятеро дітей) і, нарешті, про найважливіше – її донька Лілечка чекає на довгожданого первістка – донечку. Вона щебетала, як ластівка, про це вистраждане щастя, яке скоро прийде в їхній дім, і ні слова – про смертельну хворобу, яка забрала її життя через півтора місяця…

Ми познайомилися давно, ще в серпні 1981-го року, коли наша журналістська сім’я переїхала до Івано-Франківська. Мій чоловік Василь Назарчук на той момент уже влаштувався на роботу у відділ промисловості обласної газети «Прикарпатська правда», а для мене знайшлося місце у відділі культури та освіти. Жінок-журналісток у газеті працювало мало. За межами нашого «жіночого» відділу – лише Емілія Турковська. Тож час від часу вона забігала до нас у гості. Молода, красива, усміхнена, завжди приязна, з почуттям гумору, талановита – вона була уособленням успішної жінки, щасливої матері, коханої дружини. Я з вдячністю згадую, як високо вона оцінила на летючці мій перший матеріал на шпальтах цієї газети. Це було моє «бойове хрещення», мій старт. А Міля була такою щедрою на похвалу! І так було завжди… І від цього виростали крила…

Взагалі це був один з її талантів – окрилювати, надихати, запалювати якоюсь ідеєю, темою, а її темперамент нагадував бурхливу ріку, яка зносить все і вся прямуючи до мети. Свою журналістську кар’єру вона починала з кур’єра в молодіжній газеті і, пройшовши всі щаблі, дійшла до посади заступника головного редактора обласної газети. Для цього треба було мати, крім таланту, великі працелюбність, волю, наполегливість, цілеспрямованість. Всього цього у неї було вдосталь. А з тих пір, як стала заступником головного редактора газети «Галичина» і отримала більше можливостей впливати на редакційну політику, всі свої зусилля й енергію спрямувала на те, щоб допомогти колективу, новому керівництву газети подолати кризу, в якій тоді опинилося видання. Вона їздила на зустрічі з читачами по містах і селах (здебільшого власним автомобілем). Пропагувала газету скрізь і всюди. Ніколи не поверталася з відряджень, щоб не мобілізувати нових читачів «Галичини». Її любов до газети була, я б сказала, фанатичною. Її енергія – невичерпною. Її слово – магічним.

У тому, що газета «Галичина» у ті роки була однією з найуспішніших і навіть визнавалася «Найкращою обласною газетою України», – говорить тодішній головний редактор газети Василь Назарчук, – є, безумовно, й заслуга Емілії Іванівни. Їй можна було довірити найскладніше завдання і бути певним, що вона з ним впорається.

Багато років ми йшли пліч-опліч. У «Галичину» перейшли майже одночасно з перших же місяців її існування. Це був період піднесення, свободи, азарту, кайфу від роботи. Тепер ми могли писати про що завгодно, розкопувати будь-які теми, ні на кого не озиратись. Ця ейфорія перших років незалежності країни була цілющою для журналістики. Скільки тоді появилося цікавих статей! Скільки журналістів стали для читачів відкриттями! Їхніх публікацій чекали, ними зачитувалися, їхньому слову вірили. Такою журналісткою була й Емілія Турковська. «Галичина» ніколи не була для неї рутинним місцем роботи. Це було її життя, її реалізація, її самоствердження. Мабуть, тому, коли змінилося керівництво і її мало не силоміць виштовхали на пенсію з газети, якій вірою й правдою служила багато років, вона якось швидко згасла, ніби з неї пішло життя…

«Дарино, я б не могла в житті займатися чимось іншим, крім журналістики», – не раз щиро зізнавалася вона. Свою роботу любила фанатично. Для неї вона ніколи не була тягарем чи обов’язком. Писала легко, свіжо, зачаровуючи читача стрімкою течією своєї думки. Мала свій неповторний стиль, свій почерк, тож її матеріали можна було впізнати і без підпису автора. Володіла даром найскладнішу тему подати легко, ясно і дохідливо. У редакції не раз експлуатували її здатність розговорити будь-яку людину і посилали брати інтерв’ю у «заскорузлих» чиновників. Лише вона могла їх «заземлити», оживити, продертися крізь словесні штампи і шаблони до їхнього людського єства. Це була справді журналістка від Бога.

Правду кажуть, що талановита людина талановита у всьому. Пригадую, як на весіллі моєї доньки вона виголошувала тост. Почала його з власного вірша про кохання – ніжного, щирого, неземного. А потім, якось особливо поглядаючи на свого чоловіка, перейшла до того, якою, на її думку, має бути справжня жінка. «Вона має бути такою, – сміючись казала вона, – як Емілія Іванівна». І стала перераховувати: вона вміє і шити, і вишивати, і варити, і пекти, і співати, і танцювати, і вірші писати, і малювати… Хтось сприйняв це як жарт. Але це була правда. Вона вміла писати не лише блискучі матеріали, а й пекти смачні львівські пляцки (родом була із Самбірщини), варити баняки голубців для онуків, писати вірші (у 2007 році вийшла її книга поезій «Озоріння»), гарно малювати… Втім, я не знаю, чого вона не вміла.

Тож громом з ясного неба для нас прозвучала звістка, що від неї – яскравої, неординарної особистості – пішов до іншої жінки її чоловік, з яким вони зналися з дитячих літ, з яким разом сиділи за партою десять років у школі, якого потім чекала з армії, якого самовіддано виходжувала, коли він потрапив у автокатастрофу, з яким у вже зрілому віці взяла шлюб… Щоб разом. Щоб у горі та радості. Щоб до кінця життя… Вона повідомила нам про це сама, зі сміхом, наче про якусь незначну річ. Була горда і, мабуть, не хотіла, щоб її жаліли чи співчували. І лише потім ми зрозуміли, яка це була для неї смертельна рана…

Про Мілю можна розповідати і розповідати. Про те, що вона була душею будь-якої компанії. Що вміла пожартувати й сипала дотепами. Що мала гарний голос і знала багато пісень. Що ніколи не заздрила чужим успіхам. Підтримувала молодих. Тягла на своїх плечах родину… Багато з колег йшли до неї за порадою, захистом, натхненням, недарма вона, сміючись, називала себе «великою мамою». Для неї ж найбільшою віддушиною в останні роки була тематична духовна «газета в газеті» «Собор», в якій навертала людей до віри, до Бога, бо була глибоко віруючою людиною. Додам, що праця її не була непомічена. Емілія Турковська здобула всі регіональні нагороди за журналістську майстерність – міську премію імені Івана Франка, обласну премію імені Богдана Бойка, найвищу професійну відзнаку – звання «Заслужена журналістка України». Її було визнано «Людиною року» на Івано-Франківщині в номінації «Преса» за 1997 р., а також нагороджено Золотою медаллю української журналістики.

Наша остання розмова по телефону відбулася за два тижні до її смерті. Я зателефонувала повідомити їй про смерть нашого знайомого. Вона якось спокійно сприйняла ту звістку: «Хай земля йому буде пухом», – тільки й мовила. Але згадала, як той чоловік радив деяким її колишнім співробітникам помолитися в церкві, аби вона програла в суді справу про незаконне звільнення з роботи. Але Бог і Феміда були не на їхньому боці. Турковська суд виграла. Редакцію зобов’язали виплатити їй заробітну плату за певний період. Декого душила жаба: це ж купу грошей отримає! Вони не розуміли: вона судилася не за гроші. Вона відстоювала свою честь і гідність. Щоб потім піти з гордо піднятою головою. Так, як жила все життя. Так, як вчила жити своїх дітей. Так, як допомагала жити іншим.

Про що ми ще говорили? Звичайно ж, про її покійного Ярослава, якого не пережила й на два роки. «Знаєш, Дарино, я все життя знала і любила тільки одного чоловіка», – зізналася вона. Сказала, що встигла зробити йому красивий надмогильний пам’ятник. А також, що у неї болить все тіло, але Лілечка так піклується про неї! Що дуже переживає за дочку, бо вона ось-ось має народити. Що їй так хочеться побачити внучку!

Та не судилося. Дитинка народилася через кілька тижнів після її смерті. Одна душа полетіла на небо, а інша спустилася з небес. А може, то одна і та ж душа? Хтозна…

Пізніше Ліля розповідала, що мама навідріз відмовилася лікуватися, коли дізналася про діагноз. «Не муч мене, Лілю, – попросила вона. – Я прожила гарне життя і хочу на небеса, до Діви Марії».

Це – рядки з її поезії.

Мілю, якщо твоя душа мене чує, помолись за нас і прости нам гріхи вільні й невільні. А мені прости за те, що не встигла сказати, як багато ти значила для мене і якою близькою була завжди...

ВОНА ВЧИЛА ЛЮБИТИ БОГА, ЛЮДЕЙ, ЖИТТЯ…

Про Емілію Іванівну завжди пам’ятатиму, як про чудову людину та вірного, щирого друга. Окрім того, що вона мала журналістський та письменницький хист, Бог наділив її талантом любити й розуміти людей, відчувати їхній біль та горе. І за будь­якої нагоди Турковська допомагала кожному, чим могла.

Пані Емілія ніколи не була байдужою до чужих проблем. Своїм материнським теплом та піклуванням огортала не лише своїх дітей та онуків, рідних та близьких, а й друзів, колег по роботі… Усі відчували цю турботу.

Світло і мудрість душі цієї непересічної особистості виливалися в поезії, на газетних шпальтах, торкалися кожного, хто коли­-небудь траплявся на її шляху.

Для мене особисто Емілія Іванівна була як редакційна мама. Вона і називала мене, і ставилась до мене, як до своєї дитини, адже у той час, коли я почала працювати в редакції (понад 20 років тому), я втратила рідну маму. Тож її підтримка для мене була дуже важливою.

З Турковською ми часто розмовляли на різні особисті та духовні теми. Як рідна й близька людина вона ділилася досвідом та знаннями, давала добрі поради, котрі згодом стали для мене опорою на життєвому шляху, за що я їй безмежно вдячна.

Вона вчила любити життя, людей, Бога, вчила радіти життю і бути сильними за будь­-яких обставин. В її особі світ і справді втратив доброго Янгола…