Пам’ять про предків - одне з головних багатств нашої душі і нашої культури. Це історія роду-народу, яку треба берегти. Давні традиції українців живуть у наших генах, і як би не перекручували їх, не приховували, не переробляли, вони все одно проявляються у своїй найкращій суті й існують донині. Одна із традицій - вшанування пам’яті пращурів - є важливою складовою української культурної та духовної спадщини. Адже для того, щоб ми нині жили й були такими, якими є, безліч поколінь людей будували нинішні життя, суспільство, країну такими, якими бачимо сьогодні. Та й у нас самих, в наших душах і крові, – пряме продовження моральних, культурних та історичних цінностей наших дідів і прадідів.

На початку листопада українці вшановували своїх померлих родичів та рідних. І хоча День усіх померлих зачисляють до християнських свят, у сучасній Європі й Америці його перетворили на чудернацьке дійство Хелловін, що більше нагадує парад демонічних сил. Та все ж історичні факти свідчать, що звичай шанувати упокоєних в інших світах сягає в глибину століть, а то й тисячоліть. Він існував ще в дохристиянські часи і має, як і більшість релігійних празників, язичницькі корені. Свідченням цьому є дослідження відомих істориків, етнографів і т. п. Деяких й досі хвилює, що наші традиції можуть відійти у небуття або ж їх намагатимуться замінити чужинськими.

Ось, до прикладу, фрагмент спогаду сучасної української письменниці, етнографа і фольклориста Дарії Корній: "Дні тоншають, межі між світами стираються, і дуже важливо в такі дні пам'ятати - хто ти, українцю, істота без роду та історії, дерево без коріння чи нащадок славного роду? Щорічно 30-31 жовтня і навіть 1 листопада доволі часто в стрічці новин перечіплююся через скептичні дописи щодо відсутності святкування нашими предками особливих днів, котрі припадають якраз на середину між осіннім рівноденням та зимовим сонцестоянням. У світі його тепер комерціалізовано називають геловін чи хелловін (скорочено від «All Hallows Even» — «Вечір усіх святих»). У давніх кельтів він називався Савань (Самайн). І це чарівно, що ми так добре з вами знаємо світову культурну спадщину, але прикро, що паскудно знаємо власну. Тому що наші предки ці дні також гучно відзначали, і в українській традиції вони називалися «Осінні діди».

"Осінніми дідами", або "Дідівським днем", називали суботу напередодні 8 листопада, і цього дня давні українці вшановували пам'ять померлих.

У наші часи, коли християнські та язичницькі традиції тісно переплелися і наклалися одні на одні, "Батьківську суботу" (а не "Дідівську...") відзначають не так колоритно, як раніше. Віряни відвідують могили родичів, запалюють свічки і ставлять квіти, священники відправляють поминальні панахиди. У сиву давнину цей звичай нагадував ціле обрядодійство, окутане саваном таємничості.

У перші віки християнства поминання покійників обмежувалося родинним колом. Особливими днями молитви за упокій були дні, безпосередньо близькі до похорону, а також річниці смерті. Тому якийсь один загальновстановлений день пам'яті всіх померлих християн був для античної Церкви невідомий і на початках християни відзначали «День народження до неба», тобто день мучеництва поодиноких християн, а не "День усіх померлих".

Народження певного поминального дня на заході пов'язане з іменем абата Одилона з Клюні (бенедектинського монастиря у Франції), котрий наказав в усіх підлеглих йому монастирях відзначати 2-го листопада як спомин усіх померлих вірних. У цей час, в Х столітті, в тодішній Церкві 1-го листопада вже відзначали свято "Усіх святих". Тому дата абата Одилона, призначена для спомину усіх померлих християн, має глибокий зв'язок із тим святом.

З монастиря Клюні цей звичай поширився в усій Західній Церкві, яка й донині поминає померлих 2 листопада, тобто на другий день після урочистого згадування всіх святих.

Проте не лише ця подія вплинула на з'яву "Дня усіх померлих" в давній Україні-Русі. З приходом християнства на Русі язичницьку "Дідівську суботу", коли поминали предків, почали називати ще й "Дмитрівською". І пов'язана ця назва з великомучеником Димитрієм Солунським, а за деякими версіями дослідників - з князем Дмитрієм Донським.

В часи князювання Дмитрія у XIV ст. хан ординський Мамай привів на Русь-Україну всю свою орду. Дмитрій Донський прийшов до Сергія Радонежського за порадою: чи йти на борню проти такого сильного ворога. І преподобний благословив князя словами: “Повинно тобі, государю, попіклуватися про ввірене тобі від Бога христоімените стадо, і з поміччю Його отримаєш перемогу”. При цьому дав йому двох монахів - Олександра Пересвіта та Андрія Ослабю. На Куликовім полі у 1380 році великий князь Дмитрій залишився переможцем. Ця блискуча перемога над татарами стала початком визволення Русі-України від ординського поневолення. Повернувшись із поля битви, князь знову прийшов до преподобного Сергія і тут, провівши поминання воїнів, що загинули, запропонував християнській Церкві проводити поминання вбитих воїнів.

У нас, в Україні, віддавна пам'ять предків вшановують щорічно у "Дмитрівську батьківську суботу". Присвячена вона дню пам'яті великомученика Димитрія Солунського, який припадає на 26 жовтня (8 листопада). Цей святий жив у IV столітті в Римській імперії і відомий усьому християнському світові як покровитель воїнів і активний борець за Христову віру.

Таємничих осінніх дідів, пращурів роду, колись шанували та задобрювали добрим словом, молитвою, ритуальними стравами, вогнями свічок, ритуальнними дійствами. Напередодні, в п'ятницю, в чистому одязі наші предки пекли багато хліба (пеклося в печі для всієї сім'ї і не на один день), а поміж тих хлібців особливо виділяли три ритуальні хлібини. Вони пеклися з благоговінням і обов'язково мали вдатися газдині гарними й смачними.

Перша хлібина призначалася для давно померлих пращурів роду, імена яких вже забулися. Але пам`ять роду про них має постійно жити й нащадки повинні дякувати їм за своє існування.

Друга хлібина була подякою покійним дідусям і бабусям роду, імена котрих ще не забуто і в поминальний день з особливою шаною згадуються.

Третя хлібина - це дань особливої шани, поваги та пам'яті про тих, хто загинув на війні, боронячи нашу землю від ворога, а також про тих, хто помер наглою смертю (утоплеників, самогубців, потерчат, усіх неупокоєних душ).

Ще однією стравою, яка обов'язково мала бути приготовленою до "Дідівського дня", - було ритуальне коливо. Та ж кутя, лише менш здобна, - її заправляли медом, без додавання горіхів та маку.

Суботній поминальний день починався з молитви. Усі домашні молилися за покійників свого роду, знаних і незнаних. В хаті біля кута, де висіли образи, та на підвіконні запалювали свічки, котрі мали горіти, поки не скінчиться служба Божа у церкві. А на чистий рушник клали хлібину та воду. Особливі три хлібини та миску з коливом несли до церкви.

У храмі відправляли загальну велику панахиду за "усіх споконвіку померлих" та за тих, хто був записаний у грамотці, котру від кожної родини давали священнику для поминання.

У давнину в церквах після такої служби обов'язковим був поминальний спільний обід з панахидою. Наші пращури вірили, що цього дня душі-духи приходять у храм і невидимо сідають споживати з живими обід-трапезу.

Пізніше вже цієї традиції не було, зате була урочиста таємнича вечеря з родиною при свічках у хаті.

Щойно смеркалося і, за віруваннями, "діди починали сновигати по кутах". Тож свічки горіли того вечора у хатах допізна - для того, щоб діди й баби, котрі живуть у темряві, знайшли дорогу до рідної оселі. При цьому газди промовляли: "Ідіть, рідні, до нас! Колива-хліба з'їсте".

Того дня нікому не відмовляли в допомозі, особливо жебракам - годували й обдаровували їх. Наші предки вірили, що в образі жебрака могли приходити в хату діди з різною метою - перевірити щедрість господарів чи попередити про лихо і т. п.

Вечірня поминальна трапеза починалася з молитви за покійників. За тим ласували коливом, а опісля й рештою страв. Розмови за вечерею велися тихі і погідні. Не можна було сваритися та співати, жартувати чи реготати, обмовляти будь-кого. Також згадували минувшину, дякували за сьогоднішні день та життя, просили предків й надалі сприяти нащадкам у всіх добрих справах.

З кожної поданої страви в окрему миску набирали їжі й ставили з дерев’яною ложкою на підвіконні, поруч з водою та чистим рушником. Це була їжа для "дідів". Казали тоді: «Коли діди-баби повечеряють, то зможуть водою вмитися та рушником втертися». Комусь від цього було трохи моторошно, бо приходило реальне усвідомлення, що цього вечора в хаті вечеряють та слухають неквапливу розмову нащадків не тільки живі домочадці.

Оскільки це був особливий день і особлива вечеря, час, коли душам покійників вільно заходити в оселі живих, то разом із ними в хату, за давнім повір'ям, могли припертися і ті нечисті покійники, котрі приносять із собою лихо та нещастя. То були непрошені гості, тому їх зупиняли ще перед порогом, поклавши біля порогу цибулю, часник, інколи під поріг сипали освячені сіль та мак.

Також цього вечора у давнину було заведено йти до святилищ і нести туди три калачі, страви, які любили покійники, та коливо. Біля вогнища відбувалось освячення і жертвоприношення їжі. Від кожного калача відламували шматок і вкидали у вогонь, промовляючи раз - «За душі давно померлих родичів», наступний – «За дідів і прадідів нашої родини», а третій раз – «За душі померлих наглою смертю». Вважалося, що духи покійників теж приходять до святилища поїсти. Також у вогонь вкидали по одній ложці страв, принесених із собою, а решту їли самі та пригощали тих, хто прийшов на поминання. Залишки калачів розкладали по колу навколо святого місця - як жертву богу неба Сварогу та богу сонця Дажбогу. Померлих поминали лише добрим словом, аби їм легше жилося-булося на тім світі.

В деяких регіонах Західної України у «Дідівську суботу» існував ще й звичай садити дерева в саду, оскільки духи предків допомагали в цьому, тоді дерева мали краще прижитися. Наші пращури, маючи анімістичні вірування, пошановували душі предків, які, на їх думку, допомагали у веденні господарства й особливо у досягненні доброго врожаю.

Пам’ять про рідних, близьких та родичів, можливо, навіть більш свята, аніж пам’ять про видатних діячів минулого. Як стверджував Г. Гейне: «Під кожною могильною плитою – світова історія». І справді, кожна людина є неповторною у своїй індивідуальності, кожна залишає свій слід у житті, пам’ять про свої справи, думки, життєві устремління... Іноді визнані усім світом, а іноді скромні, невідомі назагал, проте не менш величні. Про це ми повинні постійно пам’ятати й чітко усвідомлювати, щоб продовжувати добрі справи своїх предків, жити в мирі та злагоді, залишатися повноцінними людьми й достойними нащадками.

Саме минулі покоління створили нас, теперішніх, підняли наші думки й почуття до вершин людської мудрості. Тому маємо берегти у пам’яті слід тої людської краси, того вогню, які вони передали нам, а ми передамо нашим майбутнім поколінням. Бо кожна людина - як одна з ланок у міцному вічному ланцюзі, що з’єднує минуле й майбутнє. І, як казав В. А. Сухомлинский, "у кого немає в душі минулого, у того не може бути й майбутнього". Тож чим більше дорожить людина пам’яттю своїх батьків, дідів і прадідів, цим самим продовжуючи їхнє життя у своєму серці, тим краще вона усвідомлює й своє місце у світі, тим глибше відчуває власну відповідальність за майбутнє. У предках – корінь нашого нинішнього існування, джерело нашої честі, совісті та гідності...