Наближаються роковини відтоді, як відійшов у вічність відомий на Прикарпатті і далеко за його межами, харизматичний священик УГКЦ, за порадами до якого приїжджали люди з усіх куточків України, парох с. Фитькова Надвірнянського району, отець-косилівець Іван КАЧАНЮК. Український патріот, що на початку 1990-х спричинився до національного відродження України, дослідник історії населених пунктів і церков Надвірнянщини, автор ідей документальних фільмів «Евакуйовані назавжди» про депортованих у 1945-1946 рр. українців із Закерзоння, які поселилися в с. Пільна Тарновиця Івано-Франківської обл. та були активними вірянами тоді переслідуваної УГКЦ, та «Учитель людяності» про священномученика Симеона Лукача, засновник двох музеїв у священичій резиденції – Етнографічного музею Бойківщини та Історії підпільної УГКЦ, жартівник і порадник, аскет у побуті і бібліофіл – це штрихи до портрета о. Івана Качанюка. Чимало священників, монахів і монахинь вважають його своїм духовним наставником, гідним прикладом для наслідування. Про цікаві деталі з життя о. Івана Качанюка розповів для «Галичини» його учень – о. Микола Григорук, якого він готував від малого хлопця до священичого служіння.

Моєму знайомству з о. Іваном Качанюком завдячую Божому Провидінню, а також п. Марії Щербан, у будинку котрої отець в часи переслідування УГКЦ часто служив Святі Літургії, і п. Парасці Баланюк – моїй сусідці, яка теж була підпільною греко-католичкою. З дитинства я до неї майже щодня приходив на молитву перед престолом, який вона зберегла ще з часів підпілля. Там неодноразово я бачився з п. Марією, вона питала чи я хочу бути священиком і казала, що відвезе мене до дуже гарного священика у Фитьків. На жаль, вона померла, і на її похороні я вперше побачив о. Івана.

Отець переказав, щоб мене привезли до нього. Теплого, сонячного дня 27 березня 2000 р. привезли мене мама Олеся, дідо Василь і бабуся Марія, яка дуже хотіла, щоб я був священиком, до о. Івана. Мені йшов 10-й рік. Нині закриваю очі, і бачу в найменших деталях моє знайомство з отцем. Якраз у церкві відбувався чин похорону. Вийшовши з церкви отець взяв мене за руку і з того моменту я залишився в отця.

Діти, молодь часто хочуть бути подібними на когось, копіюють відомих людей. Для мене таким прикладом був о. Іван! З дитинства я вже знав, що якщо буду священиком – то неодруженим, так як о. Іван. Я придивлявся до поведінки отця під час молитви, служіння Літургії чи інших богослужінь, у побутовому житті і копіював його. Отець Іван вчив мене яким має бути священик, якими якостями має володіти, розповідав багато історій з життя духовенства. Знаємо, що слова навчають, а приклади – надихають! Ось таким живим прикладом на ціле моє життя став о. Іван!

Отець жив для Бога, молитви, церкви, України і людей! За 20 років, котрі я був з отцем, його життєві цінності не змінювалися. Навпаки, він ще більше удосконалювався, присвячував більше часу молитві і людям.

Від природи о. Іван був веселою людиною, завжди усміхненим. Іноді, коли сварив, то з посмішкою. Багато людей тепер згадують його щиру посмішку і веселі жарти. Він дуже любив жартувати. Знав багато різних прислів’їв, котрі вдало застосовував при розмові. Мав підхід до людей різного віку, а особливо до дітей та молоді, які горнулися до нього, він їх дуже любив і багато присвячував їм часу, бо казав, що це наше майбутнє. З приємністю згадую поїздки з нашою парафіяльною спільнотою по цілій Україні, як ми вечорами, біля вогню співали, а отець для кожного знаходив якийсь дотепний жарт. Як жартувати – то жартувати, але як молитися – то маєш бути зосереджений і уважний на молитві, інакше, пильний і строгий погляд отця зразу приводив до тями. Згадую також багаторічні піші прощі до Гошева, Зарваниці, Погоні, котрі о. Іван перший почав організовувати на теренах Надвірнянщини. Два дні ходьби давалися майже кожному взнаки, особливо мозолями, які не минали і ніг отця. Але отець спершу спішив з допомогою іншим, а за себе не думав. Пригадую, як старші жінки залишися в кінці групи – вже не мали сили йти, отець вернувся до них, взяв під руки, зажартував, і розпочав співану вервицю. І сталося чудо: ті, що були позаду, тепер вели перед.

До о. Івана люди горнулися. Приїжджали з усіх куточків України за порадою, підтримкою, на молитву. Отець мав такий дар від Бога, що відчував внутрішній і духовний стан людини. Ми жартома казали, що треба йти до отця на рентген і він без слів все зрозуміє і побачить. Часто я був свідком, як людина, що прийшла в розпачі до нього, після кількагодинної розмови, сповіді і молитви виходила з сяючим обличчям. Люди навіть зверталися за простими порадами до отця: у справі саду, господарки, лікування. Отець завжди наголошував мені: «Дитино, всього вчися, бо до священника приходять за різними порадами».

Отець Іван ніколи не був прив’язаний до якихось матеріальних речей, не шукав слави, не любив вишуканості, пишноти, але мав чудовий смак. У нього не було улюблених особистих речей, хіба що книга Молитвослов, з якої декілька разів щодня молився. Від частого користування деякі сторінки вже знищилися, і я запропонував отцю, що подарую йому новий, на що він відповів: «Я звик до цього, нехай він мені буде». Для церкви, для Божої слави все мало бути найкраще. Як вдягався у священичі ризи, все мало бути рівненько. Казав мені, що «священик має бути коло престолу, як писанка». Дуже пильнував чистоту на престолі і мене цього вчив. Завжди мали бути у церкві живі квіти і гармонійно викладені, що отець Іван і сам часто робив. Дуже любив природу, плекав сад, виноград. З ранньої весни і до пізньої осені наша резиденція потопала у різноманітних квітах, вазонах, кущах.

Матеріальних цінностей не накопичував і ніколи їх не прагнув. Казав: «Скільки тій людині треба? Бог не опустить». Цінність для отця становили книги. На них ніколи не жалів грошей. Зібрав велику бібліотеку богословських, історичних та художніх книг. Його знали у всіх книгарнях Івано-Франківська. Часто дарував книги людям. Сам змалку дуже багато читав, через це і мав проблеми із зором. Пізніше, як був на парафії вже не мав так багато часу на читання, бо мав багато обов’язків. Як тільки я прийшов до отця, зразу давав мені читати книжки, що я не дуже охоче робив (цікавіше було дивитися мультфільми), отця це дратувало, він казав: «Дитино, як станеш священиком не будеш мати часу так багато читати», і я тепер переконався у цьому. Отець був різносторонньо розвиненою особистістю, міг спілкуватися з людьми на різні теми. Улюблена книга – Святе Письмо, котре читав кожного дня і дуже добре знав.

Отець Іван Качанюк був великим патріотом своєї землі, переживав за її долю. У молитвах приватних чи в церкві завжди додавав прохання за Україну, її розвиток та добрих провідників. Перед початком піших прощ отець виголошував намірення, одне з перших було за Україну. Коли розпочалася російсько-українська війна, дуже переживав, ще більше молився і заохочував вірних до ревнішої молитви. Організовував цілодобові молитви з постом за мир, займався волонтерською діяльністю. Казав, що якби не проблеми із здоров’ям, то був би цілий час на майдані, а пізніше на передовій.

«Святими не народжуються, святими стають»! Гідний приклад справжнього священика о. Іван отримав від свого вчителя і духовного батька о. Михайла Косила. До нього молодий Іван прийшов у 1980 р. і розпочав навчання у підпільній духовній семінарії, ректором і викладачем якої був сам о. Михайло. Отець дуже часто розповідав про ці роки страхів, переслідування, обшуків зі сторони органів радянської влади. Любив казати, що підпілля було страшне, але святе. Крім о. Івана у підпільній семінарії навчалося ще кільканадцять хлопців, згодом їх почали називати «косилівцями». Серед учнів о. Косила був і Блаженніший Святослав Шевчук, який приятелював з о. Іваном, а в час хвороби підтримував його молитовно і морально. «Косилівці» стали для о. Івана, а відтак і для мене найближчою родиною, друзями, порадниками. На жаль, четверо з них уже відійшли до вічності… Але є молода генерація «косилівців», і ми стараємося бути гідними наслідниками наших вчителів, попередників!

У 2001 році о. Іван Качанюк закінчив навчання у Прикарпатському університеті ім. В. Стефаника за спеціальністю історія. Він був вродженим істориком! Любив історію, читав багато історичної літератури, виголошував патріотичні проповіді, в яких згадував історичні події. Завжди любив питати дітей, що вони вивчають з історії і тоді влаштовував для них «екзамени». Наголошував, що хто знає своє минуле у нього є і майбутнє.

Дуже любив українські народні пісні. З кінця 1980-х рр. записував фольклор на аудіокасети. Чимало записів провів у с. Фитькові, а також селах Камінне, Парище, Середній Майдан, Лісна Тарновиця, Пільна Тарновиця та ін. Вечорами ми прослуховували ці пісні і разом з виконавцями співали, іноді наші співи затягалися і за північ.

Разом з о. Іваном ми зібрали експонати для створення двох музеїв – Етнографічного Бойківщини та Історії підпільної УГКЦ, які розташували у нашій резиденції. Тоді вони були єдиними в Україні музеями в оселі священника. Захоплююче проводив екскурсії та розповідав різні історії для відвідувачів. Найбільше любив старовинні сорочки «повтикові з бінькєтами». Під час зустрічей з людьми нерідко запитував, чи не мають експонатів для музею. Мав до цього особливий хист. Навіть під час проходження хіміотерапії, казав що хотів би ще сорочок для музею. Разом ми планували видання альбому із зразками вишивок, пісенник старовинних пісень і будівництво музейно-культурного центру.

Крім цього, отець став ініціатором та ідейним натхненником зйомок документально-художнього фільму «Евакуйовані назавжди» про депортованих українців із Закерзоння, які поселилися в с. Пільна Тарновиця Івано-Франківської обл. та були активними вірянами переслідуваної УГКЦ.

Коли ми розпочинали якусь роботу, отець завжди наголошував мені: «Дитино, робімо все на Божу славу, а не на свою. Господь тоді благословить нашу працю і допоможе». Ціле життя о. Івана було життям для Бога, людей і України! Дякуємо Боже за Твого вірного слугу о. Івана, який був нашим духовним батьком, пастирем, вчителем, порадником, провідником до неба. Він назавжди залишиться у наших серцях!