Одразу уточню, що в цьому разі в ролі шефа виступає сам автор цих рядків. Оскільки зневажлива фраза якогось рибалки, сказана своєму колезі, яка донеслася до моїх вух: мовляв, приїхав якийсь начальник, ходить собі, «бамбук» покурює, а хлопці для нього рибу тягають, стосувалася саме мене.

Адже в той час я справді проходжувався дамбою, милуючись краєвидами. Бо перед тим сім власноруч спійманих окуньків та три жирні карасики трохи задовольнили мої рибацькі інстинкти, тим більше, що Юрій, редакційний водій, зламав вудку і я віддав йому свою.

В його руках, тобто в руках значно вправнішого рибалки, від неї більше користі. А через те, що зі всього рибальського спорядження на мені були лише своєрідні «бахали», в які Юра, критично глянувши на мої черевики, запропонував перевзутися, та й, очевидно, тому, що він та його брат Роман зверталися до мене на ім’я й по батькові, мене справді можна було прийняти за якесь цабе. Що ж, як «шеф» – то «шеф».

У пошуках спецій

Ідея зробити репортаж із зимової риболовлі зародилася давно. Це ж не те, що влітку, коли тепло, і весь день, а то й ніч можна просидіти з вудочкою чи спінінгом. Риболовлю сітями не визнаю. Вважаю це хижацтвом. З вудкою відчувається якийсь змагальний процес, особливо якщо зважати, що риба взимку менш активна. В успіху задуманого не сумнівався з огляду на те, що в редакції працює такий затятий рибалка, як Юрій Сковрінок.

Кілька років тому я зробив доволі вдалий репортаж з його братом Ярославом, котрий захоплюється підводним рибальством, але не б’є рибу гарпуном, а ловить руками. Той матеріал протягом доби передрукували 23 сайти, зокрема й з-за меж України. От і подумав, може, й тепер вдасться те повторити. Але задум задумом, а на риболовлю вирушили спонтанно, що в підсумку коштувало Юрі нервів, певних зусиль і часу...

Власне, вийшло так, що зайшовши до його кабінету, я з подивом побачив на підвіконнику пластмасові тарілочки, в яких повзали опариші. Виявляється, Юра їх сам вирощує, експериментуючи з різними кормами, які тримає в секреті. Я одразу згадав про ідею зимової риболовлі, і колега з радістю підтримав пропозицію.

Можливо, дещо пізніше і пошкодував про це, бо саме на нього припав підготовчий процес, від якого значною мірою залежить, чи матимеш добрий улов: зварити перловку, кулешу, приготувати мастирку (в основі її горох) та все інше, потрібне для підгодівлі та безпосередньої ловлі. Добре, якщо в тому чи іншому населеному пункті неподалік місця риболовлі є спеціалізований магазин, де можна придбати все необхідне.

У нашому ж випадку було не так. Окрім того, серйозні рибалки не задовольняються покупним, а мають свої рецепти, зокрема для підкормки, якими ділитися не поспішають. Скажімо, Юрі довелося побігати по продуктових магазинах в пошуках ним визначених інгредієнтів, втім, не зовсім успішно, і це йому настрою не додало. А ще ж потрібно було перевірити снасті, начепити відповідні гачки… І однаково всього не передбачиш. Наприклад, уже на місці з’ясувалося, що затупився гачок, а напильника не взяли…

Хто рано встає, тому Бог дає

Це безпосередньо стосується риболовлі. Шоста година ранку, а Юра вже в трансі, бо на його думку, всі найкращі місця будуть зайняті. «Якщо вчора був кльов, то нині все буде забито», – аргументував він. А тут ще з нами одна пригода сталася. Хлопці сказали, що потрібно накопати глини… для риби. «На місці дізнаєтеся», – усміхнулися вони у відповідь на моє щире здивування. Та спершу нам потрібно було зупинитися, і Юра з’їхав на узбіччя. Але то виявився засипаний снігом глибокий кювет, в якому ми застрягли.

Пробуємо виштовхати машину. Раптом біля нас зупиняється круте «Пежо». Та хлопці відмовляються від допомоги. Проте самотужки вийти з біди не можемо. На дорозі з’являється автобус. Зупиняється на моє відчайдушне махання руками, але допомогти не може. Мовляв, у нього графік, везе людей на роботу. Ще дві машини, котрі намагаюся зупинити, байдуже проїжджають повз нас. Юра тим часом щось там притоптує біля нашого «Ланоса», а потім наказує своєму братові Роману впертися в праве крило, а я підштовхую ззаду. Мить – і ми на дорозі. «Ну, Юра, вкотре довів, що як водій ти ас», – кажу.

Укотре, бо то не перша наша пригода. Якось ми об’їжджали найбільш потерпілі від снігопадів райони. Навіть не можу пригадати, чому нас занесло на якусь польову дорогу на кордоні з Тернопіллям. Їхали колією, очевидно, пробитій трактором, яка невідомо куди вела, і застрягли. Жодного населеного пункту поряд. Дістав телефон, щоби зв’язатися з рятувальниками, але з’ясувалося, що там немає мережі. До того ж вечоріло. Коротко кажучи, було від чого запанікувати. Проте Юра пограв педалями як на велосипеді, крутнув кермо вправо-вліво і ми виїхали з пастки.

Коли нагадав про цей випадок, він зізнався, що й сам тоді неабияк перелякався. А іншого разу тільки завдяки його професіоналізму ми обидва уникнули смерті. Їхали до Надвірної, де мав робити репортаж з Прикарпатського військово-спортивного ліцею. Заглиблений у свої думки я навіть не зорієнтувався, чому Юра раптом кинув машину вправо. Ще мить і ми гепнулися би в кювет, але водій встиг вивернути кермо. І тут же мимо на шаленій швидкості промчав великий сірий джип, котрий виїхав на нашу смугу і просто летів на нас.

Втім, і ця поїздка не обійшлася без екстріму, особливо коли Юра попередив мене, що над тим місцем, де ми зібралися порибалити, проходить лінія електропередач – щоби не дуже розмахував вудкою. Мовляв, сам бачив, як у якогось рибалки горіли підошви. Якби ж то тільки підошви…

За родом тематики, котру веду в газеті, стикався з випадками і загибелі рибалок, які мали необережність торкнутися вудкою дротів. Якщо не помиляюся, останній стався в Коломийському районі на Пруті. Тож мені ніяк не хотілося потрапити в оперативні зведення управління з питань цивільного захисту населення ОДА – в рубрику «нещасні випадки». Тим більше, що востаннє я сповідався місяців три тому і за цей час встиг такого накоїти, що перед Творцем краще не з’являтися. Та на місці з’ясувалося, що та небезпека не така вже й серйозна. Натомість спіткало інше лихо, менше і дрібніше

Гачок у долоні

Побоювання хлопців, що найкращі місця вже зайняті, виявилися небезпідставні. Численні вогники ліхтариків свідчили: берег забитий рибалками. Чую в темряві голос одного з них, що, мовляв, встав ще о другій годині ночі, запарив перловку з ваніллю і тепер тягає карасів. Простуємо дамбою під легкий хлюпіт води. В одному місці берег доволі пологий, то чому б не розташуватися тут. Та Роман заперечує: тут нічого не спіймаємо, бо мілко і вода холодна. А взимку риба скупчується в ямах, де тепліше. Тож йдемо далі. З кожним новим вогником ліхтаря, який трапляється на шляху, настрій у хлопців падає. На їхню думку, навряд чи знайдемо, де вдало порибалити. Та все ж того дня рибацьке щастя було на нашому боці.

– Акція! – раптом радісно вигукує Роман і кидається вниз. Справді, берег дуже зручний, головне – місця вистачить на усіх трьох. Щоправда, є одна незручність, котра, врешті-решт, коштувала нам зламаної вудки та двох втрачених поплавків і гачка, та описувати її не буду, бо по ній можна виказати наше місце. А це, на думку затятих рибалок, те саме, що зрадити Батьківщину. Хоч, як потім з’ясував, так вважають не всі.

– Тут мають ловитися карасі, – запевняє Роман.

Хлопці починають робити підкормку. В глину сиплять варену перловку і ще щось. Повітря наповнюється запахом часнику та якихось спецій, які Юра виказувати наміру не має, адже цей рецепт розробив він сам. Далі те все перемішують, змочують водою, ліплять кулі розміром з ядро для штовхання і закидують їх у воду десь метрів на три від берега.

Цікавлюся, чому просто не розсипати підкормку по поверхні. Вона приманить всіляку дрібноту, яка заважатиме більшій рибі, пояснюють. Потім починається маніпуляція з поплавками та грузилами, які потрібно виставити на відповідну глибину. Юра ділиться з Романом секретом, як він удосконалив гачок, щоби риба не зривалася. Та у його брата гачок міцніший і це «ноу-хау» там застосувати неможливо.

Словом, Юра наживляє на гачок два опариші, закидає вудку у воду. Не минуло й хвилини, як витягує гарного карасика. Романа як вітром здуває від мене, і за мить вже на його гачку б’ється гарний, грамів на 150 чи, може, й більше, карасик. Я тим часом намагаюся знайти порозуміння з шестиметровою вудкою, яку мені, забракувавши мій спінінг, дав Юра. Він показує, як закидати. Через якийсь час з його схвального «о…» усвідомлюю, що опанував це мистецтво. Проте доти гачок разів шість вп’явся мені в пальці та долоню. На щастя, він невеличкий – 16-й номер, і вибирати його було не тяжко і не дуже боляче.

Нарешті витягую свого першого окунька, за ним – ще одного і ще. Розпирає від гордощів, та Юра охолоджує мій запал. Мовляв, цю дрібноту можна використати хіба що на корм для курей. Стою між хлопцями. Роман – за два метри від мене, а Юра – майже поруч. У них – карасі, котрі витягують раз у раз, а в мене в кращому випадку – окуньці. Магнетизую очима поплавок. Не можу зрозуміти, чи він колишеться від легеньких майже непомітних хвиль, чи це риба добирається до наживки. «Риба, – запевняє Роман. – Тільки дуже обережно. Даремно думати, що риба дурна. Тут її ловлять роками і масово, тож вона навчилася виживати».

Та попри все Роман тягне на свою п’ятиметрову вудку одного карася за другим. Звісно, чималу роль відіграє його досвід, але й від поплавка дещо залежить. Хоча вони ніби у нас однакові – двограмові, та у мене центр тяжіння посередині, а у нього внизу, і таким чином поплавок більш чутливий, особливо коли риба обережна і менш активна взимку. До речі, мій знайомий і теж затятий рибалка Михайло взагалі обходиться без поплавка на зимовій риболовлі. Він з бляхи від звичайної рулетки зробив якийсь «кивок», котрий з’єднує кінець вудилища з волосінню і одразу сигналізує на дотик риби.

Юра розділяє свою увагу між своїм поплавком та моїм. «Богданович, клює, підсікайте, тягніть! – раз у раз вигукує він. – Ну що так повільно, швидше треба», – в його голосі чую роздратування.

Але, думаю, мої невдачі не від того, що не встигаю підсікти рибу, і не тільки від браку досвіду. Все ж таки не вперше на рибалці. Одяг тут також має значення. Два светри і зимова куртка сковують рухи. Тоді як на Юрі зручний бушлат, а Роман одягнутий ніби не по сезону, але, виявляється, його на перший вигляд легенька куртка з непродувної тканини. На протилежному березі чоловік взагалі постійно стоїть у воді. Хоча здалеку видно не дуже добре, але, здається, він одягнений в комбінезон від загальновійськового захисного комплекту. Він не пропускає повітря і в ньому радше можна упріти, ніж замерзнути. Звісно, потрібно мати під низом теплі спідні. Найкраще, звичайно, тут підходить термобілизна. Але вона коштує дорого – 600-700 гривень.

Та крім одягу, маю іншу проблему. Хоч ніби вже вудку навчився закидати, але важко даю раду з поплавком, котрий час від часу демонструє свої танцювальні здібності, від чого волосінь обкручується навколо вудилища. Ось і знову після чергового його «брейку» доводиться витягувати вудку на берег, все розплутувати. І враз – чомусь тяжко тягнеться волосінь.

Не дай Боже, гачок за щось зачепився. Обережно витягую його з води, а на мене дивиться виряченими від подиву очима, мовляв, як він влип у таку халепу, окуньок. Таким чином я ще рибу не ловив. А потім настала вже моя черга дивуватися. Коли Юра з Романом одночасно витягнули вудки з карасями. Тільки один спіймав рибину за хвоста, а другий – за черево. Очевидно, риба перепливала на інше місце і просто наразилася на гачки.

Верхоплавка на шпроти

Нарешті і я спіймав свого першого карасика. Непоганий, навіть дещо більший за долоню. Юри поруч нема, тож ділюся радістю з Романом. «Правда, приємно таку рибу тягнути», – він щиро тішиться моїй удачі. Власне це вже не перший мій знайомий з Юриної родини і я не вперше відчуваю, які вони дружелюбні люди.

Зауважую, що Роман спіймав якусь невідому мені рибину. Це верхоплавка. «На юшку годиться?» – запитую. «Не тільки, – відповідає Роман. – Вона жирна і з неї добре оселедець виходить. Сіль, перець, коріандр», – ділиться рецептом приготування. «А які смачні шпроти з верхоплавки! В магазині таких не купиш», – додає Юра.

Все ж таки класне захоплення – рибалка. Не настільки витратне, як полювання, та зиску чимало. Взяти, наприклад, Романа. Він наразі безробітний, і добрий улов для нього – поповнення чи радше економія сімейного бюджету. «Ще й мамі дам», – каже він. А ось Михайло, про якого згадував, робить з карасів консерви, рецепт яких знайшов в Інтернеті.

Чимало людей, особливо пенсійного віку, які були того дня разом з нами, ловлять рибу на продаж. Хоча є й такі, котрі просто займаються цим для розваги. Як, скажімо, компанія, котра розташувалася недалечко від нас і смажить шашлики. Порожня пляшка з-під горілки, котра через якийсь час пливе мимо течією, підтверджує моє припущення. Звичайно, таке хамство обурює, але загального враження від тієї краси, серед якої перебуваємо, не дуже псує.

«Господи, Боже наш…»

Як уже писав, «поїдаю» очима поплавок, аж раптом біля нього, ніби за помахом чарівної палички, з’являється невеличке темно-коричневе каченя. За мить воно зникає, як я помітив, під водою, і виринає десь за метр, а потім знову зникає. Юра пояснює, що це нирок. Знаю, що він є об’єктом полювання, та як таке миле створіння можна стріляти?!

…Поряд з нами через занурені у воді гілки дерев, котрі затримували там очерет та, на жаль, продукти «життєдіяльності» людини у вигляді пластикових пляшок, утворився своєрідний острівець, по якому походжає, щось подзьобуючи, лиска. А тут знову попри мене повільно пропливає красень селезень. Час від часу він повертає у мій бік голівку і здається, ніби очікує на щось.

Потім розумію: мабуть, він звик, що рибалки кидають йому щось їстівне, скажімо, шматки хліба чи такий непотріб, як виловлені мною окуньки. Тим часом селезень виходить на берег саме в тому місці, де стояв Роман, котрий на той час піднявся на дамбу. А селезень, перебираючи своїм світло-рожевими лапками, тупцює на місці навіть менше, ніж за два метри від мене, не переймаючись, що я втупився в нього і милуюсь його забарвленням. Та раптом помічаю, який він вгодований, і вже виникає зовсім не естетичний інтерес до цього птаха. Чи він виявився телепатом і вгадав мої думки, чи його налякав вигук Романа з дамби: «Яка краса!», але селезень вирішив повернутися у воду.

Теж виходжу на дамбу і застигаю, зачарований видовищем чорних бакланів та білосніжних чайок, які вишикувалися шеренгою (кожен вид птахів на своєму місці) на трубах якогось недіючого продуктопроводу, що пролягав поверх Бурштинського водосховища. Таке враження, ніби якесь військо виструнчилося перед командувачем в очікуванні наказу.

Переконаний у вірогідності цього припущення, бо поки Юру вдалося відірвати від вудки, аби він сфотографував це дійство, більшість птахів розлетілася для виконання команди. Одна з чайок пролітає фактично над головою з якимось жалібним криком. А у воді, котра тихо парує, плавають численні качки. Легенький вітерець, ліс по берегах водойми, тиша – все це створює враження первозданної природи. І мимоволі на згадку спадає початок восьмого псалма Давида: «Господи, Боже наш, яке предивне Твоє їм’я по всій землі!» Та, як відомо, на цій землі все добре швидко закінчується і настає повернення до реальності.

«Кода»

З трудом відриваю хлопців від рибалки. Саме почався черговий кльов і Роман, поки Юра змотує вудочки, за якусь хвилину витягує трьох карасів. Та йому гріх жалітися. Ми почали рибалити приблизно о пів на восьму ранку, і вже до третьої години дня він наловив понад шість кілограмів риби. У нас з Юрою результат скромніший. Хоча, переконаний, якби йому не довелося возитися зі мною, хтозна чи поступився б він братові. До того ж рибацьке щастя було того дня на нашій стороні. Далеко не всі рибалки, яких опитували повертаючись до машини, а це десь з добрий кілометр, могли похвалитися таким уловом. Але ще не кінець історії.

Як уже справжній рибалка, я навіть не думаю допускати дружину до такого відповідального дійства, як чищення риби. Висипаю рибу на церету на кухні. На мій подив, вона ще ворушить зябрами і навіть б’є хвостами.

Тільки потім довідався, що карась може прожити без води шість годин. Але, страшно стомлений від того, що перемерз, бо умудрився набрати повний чобіт води і встав ще о п’ятій годині ранку, не маю наміру чекати. Тому добиваю рибу по голові молотком для відбивання м’яса. Через якийсь час у дверях кухні «намальовується» дружина, котра на момент мого повернення не могла відірватися від улюбленої телепередачі про ремонти помешкань (досі не можу зрозуміти, чому вона обрала таку романтичну, але не прибуткову професію астронома-геодезиста, а не стала дизайнером).

У каструлі вже з десяток випатраних і почищених від луски карасів, ще приблизно стільки ж – на цереті. А чудові мигдалевидні очі дружини стають ще більшими від побаченого. «А ти чому нічого не сказав?...» – «Я ж попередив вчора, що їду у відрядження в Бурштин», – відказую, хоча, справді, про мету поїздки й не обмовився. Будучи від природи скромним, не зізнався, що в цьому улові моя лепта, м’яко кажучи, невеличка. Рішуче відкидаю її пропозицію допомоги саме тому, що риба, по суті, напівжива. Навряд чи її чищення додасть дружині позитивних емоцій. Власне, й вона, почувши таку інформацію, одразу зникає з кухні.

Зате позитив з’явився наступного дня у мене. Річ у тім, що її австрійський лікар рекомендував жінці їсти якомога більше риби, котру вона терпіти не може. Тож карасями, котрі дружина власноруч засмажила у сметані, можна сказати, вона ласувала і запевняла, що принаймні таку рибу, а не морожену, готова споживати. Ось так і вирішилося питання. А згадавши знову ж таки рекомендації лікаря, що дружині потрібно їсти також побільше свіжого, а не начиненого різною хімією м’яса, я почав вже розробляти план, як би то з початком мисливського сезону зробити репортаж і з полювання.

Світлини Юрія Сковрінка.