Промиваючи ваші останки,
ми відмивали нашу історію…
Зіновій Дума.
Щороку напередодні Дня Незалежності подумки повертаюсь у часи нашої молодості наприкінці 80-х років минулого століття, коли на наших очах з допомогою багатьох нині сущих творилась історія – відроджувалась Українська держава. Апогеєм цієї боротьби стали розкопки на околиці села Пасічна у передмісті Івано-Франківська, де, як образно висловився нині, на жаль, покійний професор Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Володимир Полєк у своїй передмові до першого видання книжки судово-медичного експерта-криміналіста Омеляна Левицького «Не покараний злочин», «розлогі поля Дем’янового Лазу зрошені кров’ю українських мучеників за волю і щастя України, які з наказу страшного Сталіна були по-садистськи закатовані і тут поховані».
І ось сьогодні розмовляю з колишнім судово-медичним експертом-криміналістом Івано-Франківського обласного бюро судово-медичних експертиз Омеляном Левицьким, який брав участь у цих розкопках і проводив медико-криміналістичні експертизи жертв сталінських катів у Дем’яновому Лазі, на Меморіальному кладовищі Івано-Франківська та в усіх без винятку населених пунктах нашої області. Крім того, він проводив розкопки і медико-криміналістичні експертизи в Бучачі (1990) на Тернопіллі та в Ходорові (1993) Львівської області.
А ще Омелян Романович був та залишається активним членом обласного історико-просвітницького товариства «Меморіал». За цю свою подвижницьку працю його нагороджено Грамотою Правлячого Архієрея Івано-Франківської єпархії УГКЦ владики кир Софрона Мудрого та Грамотою Верховного Архієпископа Києво-Галицького УГКЦ Святослава.
– Чому ж Українська держава, Омеляне Романовичу, не оцінила Ваших заслуг перед українським народом?
– Це справді так. Владні мужі мене чомусь вперто не помічають. Але це мене аж ніяк не хвилює. Бо є свідомим того, хто стоїть біля керма нашої держави.
Здається, у Юрія Липи в його книжці «Призначення України» йдеться про те, що в 1075 році Папа Римський коронував на королівський престол у Києві Ізяслава й Ірину. А 1253 р. – Галицького князя Данила. Отож недаремно так полювали московіти 1915-го, під час окупації ними Галичини, за короною Данила Галицького. Вони ж то добре розуміли, що ця корона – невмирущий символ нашої державності, яка єднає українців у боротьбі за незалежність. Це добре розуміли і їхні наступники – беріївсько-єжовські покидьки, які лиховісного вересня 1939 р. принесли нам, галичанам, на своїх багнетах «освобождєніє». Тому з таким ентузіазмом вони знищували на наших галицьких землях всіх, хто, на їхнє переконання, не вписувався в канони «соціалістічєского отєчєства».
На підтвердження Ваших слів наведу лише сухі, так би мовити, статистичні дані. За 30 років діяльності нашого «Меморіалу» ми провели 100 розкопок жертв сталінізму та виявили 3 386 людських тіл. Із них чоловіків – 1 861, жінок – 682 та дітей – 295. Вдумайтесь у цю страшну цифру: 295 замордованих у нелюдський спосіб дітей! Нині ж путінські глашатаї у Кремлі патякають на весь світ про принади «русского міра». Насправді ж вони, як і їхні батьки і діди, – серійні вбивці. Тепер уже не в Галичині, але на Донбасі та в Сирії.
Окрім офіційних розкопок, проводили на наших теренах і самовільні розкопки жертв сталінських репресій, де було знайдено 369 людських останків. Загальна ж кількість жертв сталіністів, виявлених мною, становить 3 455 погублених життів.
– Як усе починалося?
– У далекі 60-ті роки західні радіостанції, які вели передачі на Україну, розповідали своїм слухачам про те, що на околицях Івано-Франківська є поховання жертв сталінізму. Налякані цієї інформацією, брежнєвські холуї розпорядилися замаскувати ці місця масовим похованням, змінивши ландшафт та проклавши нові дороги тощо.
Та все ж розпочати пошук жертв комуно-московських упирів стало можливо лише за часів «горбачовської перебудови». Було створено спеціальну комісію, до якої ввійшли після тиску громадськості краю також «рухівці» та «меморіалівці» Зіновій Дума, Петро Арсенич, Роман Круцик та Ігор Андрухів. Доклалися до благородної місії встановлення осіб жертв сталінізму в нашому краї й політв’язень Богдан Ребик та художник Степан Каспрук.
Розкопки у Дем’яновому Лазі розпочалися 21 вересня 1989 року. Наступного дня я прибув на місце розкопок для проведення судово-медичної експертизи. Місце розкопок огородили, а скелетовані останки людей перенесли на обійстя жителя Пасічної Мирона Веретки для зберігання.
Не вникатиму тут в усі подробиці розкопок – їх детально описано в моїй книжці «Непокараний злочин» (Івано-Франківськ, «Місто НВ», 2016). Принагідно лише зазначу, що вони тривали до 14 жовтня 1989-го. В результаті було виявлено 359 чоловічих скелетів, 151 – жіночий та 14 останків осіб, стать яких визначити не вдалося. Всього – 524 скелети.
Деякі з закатованих, знайдених там, мали кляпи в роті. На більшості черепів було виявлено вхідні вогнепальні пошкодження в ділянці потиличної кістки. На одному із них я зафіксував трепанаційний отвір. Завдяки цьому вдалось ідентифікувати сотника УГА Григорія Голинського. На його черепі я ще знайшов два вхідні вогнепальні пошкодження... Про всі особливості розкопок ми інформували наших громадян через засоби масової інформації, що не раз допомагало нам через відгуки небайдужих людей розпізнавати вбитих.
До речі, сотник Григорій Голинський був знаною в нашому краї людиною. Походив він з боярського, шляхетного роду, що мав свій герб та прапор. Був близьким приятелем письменника Богдана Лепкого і політика Євгена Коновальця та брав активну участь під час української революції 1917–1920 рр., а 30 липня 1920-го став одним із перших членів Української Військової Організації (УВО).
Протягом багатьох років вважалося, що там, у Дем’яновому Лазі, всіх ув’язнених стратили. Та насправді це не так. 2002-го в Івано-Франківському видавництві «Сіверсія» вийшла книжка Василя Ніньовського «Відлуння ленінського пекла», який був в’язнем станиславівської тюрми НКВД і дивом врятувався під час розстрілу. Разом з ним врятувалися ще двоє в’язнів – Іван Кузенюк та Микола Антонюк. До речі, після своєї «страти» у Дем’яновому Лазі 30 червня 1940 р. Василь Ніньовський прожив ще 61 рік та помер у Едмонтоні (Канада) 30 квітня 2002-го.
Що ж до розкопок на Меморіальному кладовищі в Івано-Франківську, то почалися вони через два тижні після перепоховання жертв у Дем’яновому Лазу. Ці розкопки тривали два тижні. Останки жертв сталінізму було поховано за нашим християнським звичаєм 3 грудня 1989 року в безпосередній близькості до місця виявлення поховання. Панахиду за невинно убієнними відправив владика Павло Василик за величезного здвигу людей.
– У який спосіб вбивали московські кати наших краян?
– Ув’язнених у тюрмах або районних відділеннях НКВД страчували по-різному. Скажімо, у Станиславівській, Єзупільській, Бучацькій, Замарстинівській в’язницях їх розстрілювали у камерах або підвалах, а трупи вивозили за їхні межі. У такий спосіб ліквідовували в’язнів у тюрмах із товстими стінами, аби не було чути звуків пострілів. Натомість у Більшівцях, Бурштині, Войнилові, Яблунові та Яремчі ув’язнених страчували тупими твердими предметами, якими їм розбивали голови. Під час експертного дослідження я констатував, що більшість черепів закатованих там мали значні механічні пошкодження. У Посічі Тисменицького району жертв прив’язували ногами до дерева, на шию накидали петлю і підв’язували її до буфера машини. Машина давала задній хід і відривала голову жертві. Потім тулуби жертв та відокремлені від них голови замотували в одежу та скидали в яму…
– Отож гестапівці мали чого повчитися у своїх колег із НКВД?
– Очевидно, що так.
– Варто низько вклонитися Вам, Омеляне Романовичу, Романові Круцику, Іванові Павликівському, Зіновію Думі, Степанові Каспруку, Ігореві Андрухіву, Анні Гоголь та багатьом іншим відчайдухам, що 31 рік тому побороли свій страх перед «совітами» і почали демонтаж «імперії зла», яка невдовзі розпалася.
– 29 жовтня 1989 під час панахиди за жертвами сталінізму в Дем’яновому Лазі я усвідомив, що СРСР настає кінець. І гине ця велетенська, створена Леніним та Сталіним «імперія зла» від крові, пролитої катами. Тоді сумні звуки гуцульських трембіт сповістили світові про початок її кінця.
– Окрім Дем’янового Лазу, Меморіального кладовища в Івано-Франківську, Ви проводили розкопки жертв і в інших місцях. І не лише на території нашої області…
– Працювали ми у Пшеничниках неподалік обласного центру, Посічі, Войнилові, Єзуполі, на вулиці Ленкавського в Івано-Франківську, а також у Бучачі на Тернопіллі та на території Замарстинівської тюрми у Львові. Там, як і скрізь, більшовики розстрілювали своїх жертв з револьверів типу наган, сконструйованого ще 1895 року, кулями із тупим кінцем. Такі кулі більше ніде не виготовляли, крім колишнього СРСР.
– Близька родичка блаженного мученика кир Івана Слезюка, з якою я торік зустрічався у Вроцлаві (Польща), розповідала мені про те, що 2001-го Ви проводили ексгумацію тлінних останків брата її дідуся, похованого на Івано-Франківському цвинтарі, для перепоховання його в крипті катедрального собору Святого Воскресіння в обласному центрі.
– Це справді так. Ексгумацію тлінних останків цієї людини я провів 29 жовтня 2001 р. Попри те, що тіло блаженного мученика кир Івана Слезюка перебувало в землі 28 років, стан трупних змін покійного з невідомих причин не відповідав загальним закономірностям розкладання та руйнування тіла.
18 липня 2003-го я провів ексгумацію тлінних останків ще одного мученика за віру – блаженного кир Симеона Лукича, перепохованого із цвинтаря села Старуня Богородчанського району в крипту катедрального собору Святого Воскресіння в Івано-Франківську.
Не можу, не маю права не сказати і про таке. Влітку 1991 року члени «Меморіалу» у Заболотові на Снятинщині провели розкопки 25 скелетованих останків людей. Та коли наступного дня я приїхав до Заболотова, аби провести експертне дослідження цих останків, то на місці розкопок застав порожню яму. Всі скелети хтось уночі викрав і десь перепоховав або знищив, поглумившись у такий спосіб над невинними жертвами.
Завершити наше спілкування з Вами, Романе Васильовичу, хочу словами з виступу Зіновія Думи у Дем’яновому Лазі під час перепоховання там жертв НКВД: «Майже шість тижнів ми були з вами. Як найдорожчі реліквії ми піднімали нагору ваші понівечені кістки, ваші потрощені і простріляні черепи. Виймали кляпи з ваших ротів. Знімали шнури з ваших зв’язаних за спинами рук, промивали від глини ваші останки. Промивали, як обмивають небіжчиків перед похованням..
Промиваючи ваші останки, ми відмивали нашу історію, відмивали совість тих, хто не зміг заступитися за вас перед катами…
Ви не завойовували чужих земель, ви не відбирали в інших народів їхню мову, не руйнували чужих храмів…
Від імені нас, живих, я прошу усіх вас, чиї кістки ми підняли із цих страшних могил: простіть, що ховаємо вас через 48 років після вашої смерті, простіть матір Україну, яка багато століть вчилася ховати своїх синів і дочок, але ще не навчилася захищати їх від ворожого меча, від катівень концтаборів, від чужинецької наруги…».
