Про роботу в газеті «Галичина» не можу писати без певного відчуття трепету, адже це моє перше місце праці. До редакції обласного часопису прийшла одразу після закінчення факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка. Тож «плавати» в інформаційному морі мене вчили старим дієвим способом – просто кинули у воду. Часу на борсання – обмаль, треба було швидко оговтатися від шоку і в стислі терміни опанувати все, чого мене недовчили в лекційних аудиторіях моєї alma-mater.

З картою Франківська на озброєнні

7 липня 2008 року відгуляла разом зі своїми однокурсниками університетський випускний у давньому місті Лева, а вже 21-го поспішала до редакції газети «Галичина» в Івано-Франківську. Це був мій перший робочий день, а далі – період тисячі «вперше». Перша редакційна планірка, перший диктофонний запис, перша пресконференція, перший коментар, перше інтерв’ю, перше відрядження… За короткий термін треба було пройти школу практичної журналістики.

Спочатку нічого не встигала і хронічно недосипала. Щоб здати текст вчасно, прокидалася о третій-четвертій ранку і працювала над матеріалами. Тепер знаю з власного досвіду, що найкраща школа журналістики – це практична робота. Чим більше пишеш, тим ліпше виходить.

Складнощів додавало те, що не дуже добре знала Івано-Франківськ, адже жила в Богородчанах, а вищу освіту здобувала у Львові. Тож тодішній редактор «Галичини» Василь Назарчук, даючи мені чергове завдання, малював карту, а ще «озброював» мене слушними порадами й настановами для написання статті. Але поблажок не було. Завдання – найрізноманітніші: від підготовки авторських матеріалів та наставництва студентів – до написання матеріалів різноманітних журналістських жанрів. Було нелегко, але дуже цікаво. У процесі роботи набувала безцінні досвід і вміння, тож нині на посаді редактора відділу освіти та молодіжної політики почуваюся впевнено.

Привіт, освітня галузе!

Коли мені доручивли освітню тематику, була, м'яко кажучи, в шоці – вона видавалася мені чужою, нецікавою і неймовірно далекою. Я, як більшість журналістів-початківців, хотіла писати про культуру. Ця тема перетиналася з полем моїх захоплень. Та за кілька років роботи в газеті на посаді редактора відділу освіти і молодіжної політики переконалась: я помилялася. Нині знаю чітко: освітня тематика точно не є нудною і нецікавою, в цій галузі працює немало творчих і непересічних особистостей. Зрозуміла, що освітня галузь – це не лише реформи, проблеми, хоча їх, звісно, вистачає, а насамперед люди. За кожним учнем та освітянином – цікава історія і доля, так важливо не проґавити її…

Упродовж кількох років реалізовувала спільний з обласним управлінням освіти і науки, який тоді очолювала Зінаїда Болюк, проєкт. У рамках цієї ініціативи щомісяця одну зі шпальт «Галичини» було присвячено особливостям освітньої галузі конкретного району області, окремому начальному закладу, темі чи події тощо. Завдяки цьому об’їздила велику кількість навчальних закладів Івано-Франківщини, вивчила їхні сильні та слабкі сторони, познайомилася з людьми і зсередини пізнала освітню галузь. Досі пам’ятаю скептичні погляди директорів шкіл: мовляв, що може ця вчорашня учениця?! А один керівник в електронному листі зізнався: не очікував, що «оце дівчисько в подертих джинсах» так добре напише, і поставив оцінку – 12 балів. Цей спогад і сьогодні викликає в мене щиру усмішку.

Саме під час цих поїздок зрозуміла: критикувати освіту найлегше, складніше вникнути в проблеми і розкрити їх. Сьогодні знаю достеменно, що цей проєкт трапився мені у житті дуже вчасно, на самісінькому початку кар’єри, і дав колосальний досвід та необхідний багаж знань.

Ніколи не забуду своє перше відрядження – у Галицький район. 2008 рік. Повінь. Отримала завдання від редактора написати репортаж про заклади освіти, котрі потерпіли від непередбачуваної водної стихії. Це була справжня пригода і квест: спочатку треба було знайти потрібні школи, потім – героїв для статті, котрі можуть про все мені розповісти. Шукала їх довгенько, але репортаж зробила.

Пригадую, як брала участь у престурі населеними пунктами, які потерпіли від повені 2008-го, разом з тодішнім головою Верховної Ради Арсенієм Яценюком. Про поїздку дізналася за 30 хвилин до виїзду, тож поміняти червоне взуття на підборах на щось зручніше часу не було. Так і довелося слідувати за спікером бездоріжжям упродовж усього дня. Щастю не було меж, коли я нарешті зняла свої модельні туфлі. Відтоді на роботу у взутті на високих підборах не ходжу – знаю з власного досвіду, що шукати теми, збирати коментарі до статей і їхати у відрядження найкраще в кросівках. Перевірено тисячу і один раз.

У «Галичині» працюю 11 років, стільки ж нині навчаються діти в школах. Не випадково провела цю аналогію – хочу розглянути тему тривалості навчання. Український шлях переходу з одинадцятирічки до дванадцятирічки довгий і не завжди конструктивний. До дванадцятирічного навчання в нашому суспільстві ставляться по-різному: від тотального несприйняття одних до схвалення чи нейтральної позиції других. Неодноразово порушувала цю тему на шпальтах «Галичини», намагалась підвести читачів до розуміння: якщо ми обрали курс на європейську інтеграцію, то цей крок неминучий. Загалом у світі тривалість навчання дуже різна, проте лише в Росії, Білорусі та поки що в Україні діти навчаються в школах 11 років. Висновки напрошуються самі собою.

Щодо успішних освітніх реформ не можу оминути зовнішнє незалежне оцінювання. Абревіатура ЗНО глибоко вкоренилася в український освітній простір і дала зелене світло вступу до престижних вищих навчальних закладів України багатьом дітям із найвіддаленіших куточків нашої країни. Звичайно, система не є ідеальною, втім, як на мене, це одна з небагатьох українських освітніх реформ, котра відбулася.

У 2018/2019 навчальному році українські першачки пішли вже до «Нової української школи». Це та реформа, в активній фазі реалізації якої перебуває сьогодні Україна. Говорити про її успіх чи провал зарано. Потрібно принаймні дочекатися першого випуску початкової школи. За два роки реалізації цієї реформи побувала в багатьох класах «Нової української школи» області. Варто зауважити, що візуальна картинка в кожному закладі різна. Є класи, котрі вражають своїм освітнім простором – сучасним, яскравим, що більше нагадує дошкільний навчальний заклад. Звичайно, є й не настільки успішні приклади візуального втілення «Нової української школи», адже воно залежить від вміння адміністративного корпусу конкретного закладу зокрема і місцевої влади загалом господарювати і освоїти виділені на це кошти. Але не варто забувати, що «Нова українська школа» – це не парти та інтерактивна дошка, а насамперед підхід до навчання, спрямований на те, щоб новоспечені школярі не зненавиділи школу, а хотіли туди йти, і що найголовніше, виробили важливе вміння вчитися. Тому успішність цієї реформи найбільше залежить від учителя, який реалізовує її, його готовності змінюватися і спілкуватися з учнями нарівні з ними, а не з висоти своїх досвіду і статусу. Тому в кожному класі реалізація реформи має свою траєкторію руху. Та важливо, що цей процес запущено і владні перестановки не вплинули на нього. Нова міністерка освіти і науки Ганна Новосад прямує тим же шляхом, що і її попередниця Лілія Гриневич. Це не може не тішити і породжує надію на те, що нарешті українські реформи матимуть наступність.

За 11 років в Україні починали чимало освітніх реформ, проте багато з них було зупинено на пів дорозі. Непослідовність реформ і зміна їхнього вектору у зв'язку зі зміною владної верхівки – хронічна українська хвороба. За цей час профільне міністерство освіти очолювали Іван Вакарчук, Дмитро Табачник, Сергій Квіт, Лілія Гриневич та Ганна Новосад. Найбільш неспокійним, турбулентним і непослідовним був період міністерства Табачника – 2010-2014 роки. Та владна команда намагалася зробити все по-іншому, не важливо, гірше чи краще, головне – не так, як попередники. Також складно було не помітити бажання одіозного міністра позбавити вітчизняну освіту української ідентичності.

Циклічність освіти і вміння не повторюватися

Освітня галузь дуже циклічна, тут все відбувається за звичним розкладом: початок і закінчення навчального року, зовнішнє незалежне оцінювання, вступна кампанія тощо. Тому багато тем, котрі висвітлюю на шпальтах «Галичини», повторюються рік у рік. І це справжній виклик для мене, бо щоразу потрібно висвітлити ту тему по-іншому, розглянути її під іншим кутом зору чи написати в іншому форматі. І саме це мені імпонує в роботі, адже треба постійно шукати, думати, творити. Дякувати Богові, профільне міністерство допомагає в цьому – щороку доповнює умови прийому до ВНЗ і зовнішнє незалежне оцінювання змінами.

Якщо ж продовжувати аналогію моєї роботи в Галичині з тривалістю навчання в школі, то й справді перші чотири роки почувалася, як у початковій школі, навчалася всього й одразу. Далі був етап середньої школи, коли ти вже знаєш ази, тому час переходити на вищий навчальний рівень. Сьогодення – це старша школа. Почуваюся впевненою старшокласницею, котра готується до виходу в широкий світ. Переконана, що наступні роки моєї роботи в «Галичині» будуть ще цікавішими та більш плідними.

У травні газета «Галичина» святкуватиме 30-річчя. Позаду – чималий безцінний досвід, попереду – ще більше цікавого, головне – не сходити з накресленого маршруту і не боятися неминучих змін.

Професія журналіста завжди тримає тебе в тонусі, ти завжди перебуваєш в інформаційному просторі, з якого майже нереально втекти чи десь сховатися. Зачиняючи двері кабінету і вимикаючи свій комп'ютер, не звільниш голову від думок про те, що писала, тому завжди під руками потрібно мати папір та ручку чи ґаджет, щоб швидко занотувати власні тези. Дуже часто саме такі нотатки є тим «пазликом», якого якраз бракувало матеріалу.

Заголовок цієї публікації не є випадковим, адже для мене «Галичина» – це не лише моє місце праці, це моя школа журналістики, саме тут я здобула навики професії, котру свідомо обрала, і, вважаю, не помилилася у виборі. Кожен день не просто минає, а дає цінні уроки, котрі не завжди вдається засвоїти, інколи знову наступаєш на ті самі граблі, маскуєш синці і знову – вперед. Адже головне – не зупинятися, не боятися помилятися, бо не помиляється той, хто нічого не робить. А бездіяльність – це злочин, особливо для журналіста.