Недалеко від центру Івано-Франківська за адресою: вулиця Коновальця, 46, виростає просто на очах справжнісінький Алісин дивосвіт, живий і барвистий, до якого можна торкнутися рукою. Співтворцем його може стати кожен, хто не втратив у собі творчу іскру, бажання пізнавати щось по-справжньому нове і, водночас предковічне, автентичне, що блукає артеріями нашої пам’яті. Цікаво? Тоді завітаймо до школи кераміки Володимира та Олени Рожнових, щоб зануритись у чарівний світ глини як першооснови виробів, які тут створюють.

Під медитативне звучання гончарського кола, у барвах фарб, зі шматком глини у руках людина пізнає щось глибинне в самій собі, у своїй творчій особистості. Отож про це й інше і розмовляємо з мисткинею Оленою Рожновою.

– Пані Олено, що стало поштовхом для опанування гончарства?

– Це складова роботи над собою. Ми (з паном Володимиром – С. Г.) займалися саморозвитком замолоду. Тоді якраз розпався Радянський Союз і до нас надійшло багато інформації з доти забороненої тематики, в тому числі й про нові духовні практики. Йога, медитація – ці речі ми пробували опанувати, шукаючи себе. А невдовзі на занятті з арт-терапії ми ознайомилися з явищем, що називалося «спонтанною творчістю». І одним із елементів такої спонтанної творчості була глина: просто під час одного з занять ми пом’яли глину в руках. І це проросло в душі, зачепилося і вже не відпустило. Потім ми жили своїм життям, розвивалися морально, духовно і матеріально. Ми створили сім’ю, народилися наші діти, але глина десь там всередині кожного з нас чекала свого часу.

А коли вже заробили трохи фінансів, щоб змогти відкрити свою фірму, ми отак «з нуля» почали займатися керамікою. Вона жила всередині нас, таке враження, що ми мали внутрішнє знання цього.

– Тобто глина для Вас – це як одна з форм медитації?

– Ні, просто в момент медитації ми наче зіткнулися з самим фактом існування глини. Глина не є формою медитації. Для нас глина є складовою нашого життя. Як фізичного, так і духовного.

– А як відбувається процес творення керамічних виробів? Які етапи мусить пройти, скажімо, глечик від зародження задуму до готового виробу?

– Воно завжди по-різному. Є речі, які плануєш, довго виношуєш. Існують навіть такі задуми, які плекаєш декілька років. Ти про них постійно думаєш, тож вони є підсумком чогось. Є реальні конкретні речі, про які думаєш роками, а потім – раз! – і вони народжуються. Бо буває так, що щось не на часі, але я хочу це створити. І тільки коли минає якийсь період, вони народжуються. Як дитину треба спершу виносити, доки вона дозріє, так і деякі вироби.

– А коли йдеться про технічні моменти?

– Технічні моменти? Все починається зі шматка глини, з землі. Спочатку це мокра глина, безформна маса, яка в руках починає отримувати форму. І коли я, наприклад, працюю з посудом, то, звичайно, спочатку опрацьовую саму форму тих чи інших посудин. Не завжди у мене є якийсь ескіз, конкретний задум. Може бути ескіз і задум, а може бути так, що щось просто спонтанно народжується в руках.

А ще ніколи немає гарантії, що малюнок, розпис ляже саме той, що планується спочатку. Досить часто виріб сам просить чогось іншого. Це треба відчувати, от слухати своє творіння. І воно народжується інакше, ніж уявлялося, але це буває набагато приємніше – коли з’являється несподівана річ. Планував червоне, а воно захотіло бути зеленим. І хай буде так, бо на сьогодні воно – зелене.

– Орнаменти несуть у собі не лише естетичне значення, а мають й енергетичний вплив на людину. Які смисли Ви закладаєте у свої вироби, оздоблюючи їх розписами.

– Є мислеформи. Просто крутяться в голові такі фрази: «на щастя, на долю». На щастя, на долю… І от на щастя й на долю починаю створювати. І усе, що творю, отаке – на щастя, на долю, і не інше.

– Тобто все сповнене світлих побажань?

– Так. І не те, що я хочу щось конкретне комусь побажати. Це просто виринає з мене: «на щастя, на долю». Досить багато таких підсвідомих речей, яких я і не намагаюся оформити в думку, бо це, як анекдот: починаєш пояснювати – він уже не смішний. Так само і тут. На щастя, на долю, а ви далі от дивіться і відчувайте, дихайте цим.

– А над чим ви працюєте тепер?

– Оці речі я називаю мої «Гуцульські вибрики». От вони вибрики: тут так брикнуло, тут так. А я просто слухаю і малюю.

Оця філіжанка – «Думки Капелюшника». А це «Сад Аліси» білі троянди і червоні. Вже одні замальовані, а другі ще ні. Спершу я хотіла просту шахову дошку намалювати, а потім захотілося зробити нестандартне тло поза клітинками: тут сад попросився, а там виринули «думки Капелюшника».

До речі, щодо «Гуцульських вибриків». В один момент в житті мені було досить важко, і я почала створювати обереги. Я малювала їх без упину та насичувала простір навколо себе життям України, живої, пульсуючої.

– Ваша майстерня стала чудовою можливістю опанувати це – не ремесло, а мистецтво гончарства в Івано-Франківську. До Вас приходять групи дітей і всі дорослі, що, можливо, шукають себе. Скажіть, будь ласка, як змінювалося життя Ваших учнів. Чи є приклади, коли людина іншої спеціальності за гончарським колом знаходила свою справу життя?

– Не можу розказати про якісь професійні речі. Але переважно приходять люди, які думають, що вони шукають себе, але насправді це люди, які вже знайшли себе. Бо що означає знайти себе? Це відчувати свої потреби. І підсвідомо чи свідомо людина приходить до творчості як до джерела нескінченного Духу. І може десь там, в соціумі, людина і шукає себе, однак вона знає, що треба доторкнутися до творчого начала, щоби дихати, щоби бути свідомою, щоби бути гідною, бути цілісною. І всі, хто пов’язаний не лише з керамікою, а з будь-якою творчістю, будь-яким проявом творчого начала – це люди, які знайшли себе і знають, як треба відкрити оте вікно чи двері, аби увійшло свіже повітря і дихання включилося. Людина живе, поки дихає. Творчість – це і є дихання. Вдих, видих і зупинка – це все є саме в творчості. І найцікавіше: тих, що себе знайшли, називають «ті, хто шукає», а ті, котрі себе не знайшли, сидять у болоті і навіть не розуміють, що вони задихаються.

– Як розкриваються під час занять діти?

– Передусім ми тримаємо атмосферу свободи духу. Перше, на чому я наголошую батькам, у нас тут не завод з виробництва макітр (хоча, безсумнівно, треба вміти технічно й ці речі робити). Але насамперед дитина народжена вільною. Вона не знає, що таке несвобода, бо вона приходить з раю, з материнської утроби вона – вільна. І відчуття свободи, зазвичай, досить довго не полишає малюка. Особливо це добре видно у школярів початкових класів, адже вони не бояться просто БУТИ. І не біда коли вони щось не так ліплять, бо важлива не так форма, як зміст. Наліплять щось криве, а потім розказують: «ось це у мене», і вони цілий світ створюють описом того, що вони зліпили. Найголовніше через технічні моменти, коли пояснюємо, що і як слід приклеїти, оцю свободу духу, свободу творчості не задавити в дитині. Тому на заняттях у нас не буває так, що всі двадцятеро дітей ліплять однакові роботи. Це, звичайно, набагато складніше для нас, але, по суті, виходить індивідуальне заняття для кожного. Бувають діти, у процес творення яких не можна втручатися, бо коли вони працюють – вони так занурюються в роботу, що їх не можна відволікати, аби нічого не зіпсувати і не нашкодити. Тільки легесенько щось підправити і зразу відійти. А є діти, які воліють по троє, по четверо ліпити щось одне, однакове. Але у нас немає поняття «неправильно». Має бути процес творення і через це творення кожного разу ми тренуємо руки, тренуємо свідомість, а тому кожного разу поліпшується техніка виконання, а не навпаки: спершу, мовляв, техніка, а вже потім вишукуватимемо зміст. Спочатку мусить бути зміст. Техніку ми не відкидаємо, тільки вона не має ламати цю свободу особистості.

Діти фантастичні! Вони не бояться зеленого кота зробити. Я дорослим кажу: «зробіть зеленого кота, рожевого крокодила – звісно, в них не можна буде борщу налити, але ж вони такі гарні!». Хоча з дорослих сюди приходять якраз такі, які не вбили в собі оцю вільну дитину. Іноді проходимо через вагання, через сумніви, але найголовніше побачити очі, що горять натхненням.

– А що ще важливо знати дітям на заняттях з виготовлення кераміки?

– Я завжди учням розповідаю, що розвивати дрібну моторику дуже корисно. Це треба дітям озвучувати, щоб вони свідомо працювали. Тоді вони дуже дорослими робляться, це для них професорська робота (сміється). От, скажімо, ліпимо ми котика. І робимо крихітну кульку – медальйончик для нього. Зробили. А тоді двома руками ліпимо кульки – робимо котикові щічки. Головне – двома руками одночасно, тому що і права, і ліва рука рівноцінні та рівнозначні. Вони дві важливі. І тоді вмикаються різні ступені відчуття важливості. От важливим для дитини є директор школи, вчитель; важливо, в якому одязі вона вдягнута, як на сцені виступила тощо. А тут повертається до себе самої через таку просту дрібницю: одна рука, друга рука, а вона – у центрі. Мовби два крила, дві руки рівнозначні.

Буває дитина скаржиться, що їй не вдається зробити оці кульки. Тоді я кажу: «поклади кульку». Кладе. «Подивися на свої руки». Дитина дивиться. Я запитую: «що ти бачиш?». Дві руки. Кажу: «Ти бачиш десять пальців! Ти розумієш, у тебе десять пальців!» І враз ці пальці починають працювати. Туди доходить свідомість, як кров, як нервовий струм. У нашому тілі дуже багато амнезії. Ми її не усвідомлюємо, не розуміємо, наскільки багато у нас внутрішнього напруження, бо звикли до цього. А руки, до речі, це місце, де багато стресу збирається. Приміром, коли ми на концерті плескаємо, нам дуже добре не тільки від концерту. Ми вибиваємо накопичений стрес.

– Знаю, Ви займаєте активну громадянську позицію. Розкажіть, будь ласка, про глиняну терапію – реабілітацію для воїнів, які служили на Сході країни.

– Видів арт-терапії в нас досить широкий обсяг. Але це дуже громіздка і серйозна тема – для окремої розмови. Побіжно говорити про такі речі не можна. Скажу лише, що арт-терапевтичні техніки дуже допомагають. І неймовірно приємно в той момент, коли люди, котрі вправлялися в них, кажуть: «Я й не думав, що малювання отих лабіринтів так мені допоможе!»