В ексклюзивному інтерв’ю для газети «Галичина» провідний український політолог – професор політології Національного університету «Києво-Могилянська академія», науковий радник Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва – Олексій ГАРАНЬ дає відверту оцінку політичного року, що минув, і перспектив на наступний, відкриває завісу політичних процесів в Україні: як держава втримала керованість попри внутрішні скандали та зовнішній тиск, чи звільнення Єрмака вплинуло на баланс влади, і які небезпеки приховує ідея референдуму та швидких виборів, а також прокоментував призначення Кирила Буданова керівником Офісу Президента. О. Гарань наголошує: головний гарант безпеки України – це її Збройні сили, а від єдності суспільства залежить ефективність оборони та стійкість країни.
– Пане Олексію, як би Ви коротко охарактеризували політичний рік, що минув, для України?
– Коротко охарактеризувати цей рік справді непросто, адже на Україну впливали не лише внутрішні події, а й загальна міжнародна ситуація. Якщо говорити в ширшому контексті, то це, безперечно, рік Дональда Трампа – рік зламу усталених міжнародних зобов’язань Сполучених Штатів і підваження системи міжнародної безпеки, яка значною мірою трималася на ролі США та їхніх союзницьких гарантіях.
Масштаб дій Трампа виявився значно більшим, ніж очікувалося. Багато хто припускав, що він вдаватиметься до ізоляціонізму, тиску чи політичного шантажу, але навряд чи хтось прогнозував настільки кардинальні кроки – аж до фактичного підриву відносин із Європою та створення невизначеності щодо гарантій безпеки США в межах НАТО. Масштабу цього не очікував, думаю, ніхто – навіть у Росії.
Російське керівництво справді покладало великі надії на перемогу Трампа, але, переконаний, навіть вони не уявляли, що він робитиме для них так багато, реалізовуючи речі, про які вони десятиліттями лише мріяли ще з 1960-х років: послаблення НАТО і руйнування трансатлантичної солідарності. Виявилося, що Трамп у певному сенсі діє навіть швидше, ніж вони могли розраховувати.
Водночас не варто впадати у відчай чи «посипати голову попелом». Політика Трампа суперечлива: крок уперед – крок назад – і знову вперед. Не можна сказати, що все остаточно зруйновано. НАТО й далі існує, формальні гарантії США також залишаються чинними. Але факт їхнього підваження є очевидним – і це безпосередньо впливає на Україну.
Ми бачимо, що Росія намагається скористатися цією невизначеністю. Дії Трампа, принаймні на цьому етапі, радше заохочують Путіна до подальшої агресивної поведінки. Так, Сполучені Штати запровадили санкції, зокрема проти «Роснєфті», «Лукойлу», і це важливі кроки. Але цього недостатньо. Путін і далі шантажує Захід, і нинішня політика США його не зупиняє.
– Які події стали ключовими для внутрішньої політики 2025 року?
– У внутрішній політиці я б виокремив два ключові моменти. Перший – це масштабний корупційний скандал, який фактично прорвав давній «корупційний нарив» у системі української влади. Про існування корупції ми знали й раніше, але цього разу все вийшло на принципово інший рівень – із оприлюдненими записами розмов безпосередніх учасників скандалу. За своїм інформаційним впливом на суспільство це можна порівняти хіба що з касетним скандалом початку 2000-х. Наслідки були серйозними: ми побачили відставку Єрмака, і це надзвичайно важливий момент. Ця подія змінює ту модель управління і систему, на яку спирався президент Зеленський.
Другий момент – це різке посилення розмов про можливі вибори. Сьогодні ми бачимо, що тиск у цьому питанні є синхронним – як з боку Росії, так і з боку Сполучених Штатів. Ми не впевнені, чи дійде справа до реального проведення виборів, адже Росія може зірвати будь-які домовленості або умовний «мирний план». Але сам напрям руху очевидний.
Водночас я хочу наголосити: на цей момент вибори є вкрай небезпечними для країни. Йдеться про ідею їх проведення в умовах воєнного стану, що принципово несумісне з поняттям вільних і чесних виборів. Такі вибори неминуче дестабілізують внутрішню ситуацію в Україні – і саме на це розраховує Росія.
Парадокс у тому, що ці вибори можуть виявитися вигідними самому Зеленському. За умов короткої кампанії, коли інші кандидати не встигнуть повноцінно розкрутитися, він може позиціонувати себе як Президента, який прагне миру і хоче вивести країну з війни. Він може апелювати до суспільного запиту на мир – і в такій конфігурації матиме шанс на перемогу.
Саме тому я не виключаю, що у Президента може виникнути спокуса піти на швидкі вибори, попри те, що для країни загалом це надзвичайно ризикований і небезпечний сценарій.
– Чи вдалося владі зберегти ефективне управління державою в умовах війни?
– Сьогодні ми бачимо чимало свідчень неефективності державного управління. Корупційні скандали... Ознак неефективності справді багато, і вони серйозні.
Водночас я хотів би наголосити на іншому: система управління не завалилася. Україна й далі чинить опір агресорові, керованість країни збережена. І я не впевнений, що це можна однозначно зарахувати як заслугу чинної влади. Радше це заслуга українського народу, громадянського суспільства, активної позиції медіа.
Попри всі проблеми, ця система вистояла. Саме на її крах розраховував Путін у лютому 2022 року – цього не сталося. Не сталося цього й тепер, хоча ми знову спостерігаємо серйозні ознаки управлінської слабкості.
– Яке рішення влади Ви вважаєте найбільш вдалим, а яке – найбільш помилковим?
– Мені складно назвати якесь одне рішення, яке можна було б беззастережно визнати найбільш вдалим. Я повернуся до попередньої тези: головне – система управління не завалилася. У нинішніх умовах це надзвичайно важливо.
Якщо говорити про зовнішню політику, то, попри всі проблеми й загрози, Україна не підписала жодних капітуляційних рішень. Це, безумовно, позитив. Водночас не можна сказати, що дії влади у цій сфері були максимально ефективними – ризики залишаються.
А от найбільшою помилкою вважаю реакцію влади на так званий «картонковий Майдан». Мені не дуже подобається цей термін, бо він певною мірою знецінює те, що відбувалося, але, по суті, він відображає форму протесту. Це був чіткий сигнал і застереження від українського суспільства – насамперед від молоді, а також від наших міжнародних партнерів.
На жаль, влада до цього застереження не дослухалася. Навпаки, вона продовжила дії, які виглядали як підготовка до атаки на антикорупційну інфраструктуру – НАБУ і САП. Це була колосальна помилка. І відповідальність за неї лежить не лише на Єрмакові, а й на Президенті.
Наслідком цього став так званий «Міндічгейт», що, безумовно, є вкрай небажаним явищем у воєнний час. Але важливо розуміти: влада сама довела ситуацію до цього. Багато хто говорить, що цей скандал послабив позиції України – і певною мірою це правда, особливо в умовах зовнішнього тиску.
Водночас існувала й інша можливість: використати цю кризу, щоб продемонструвати здатність держави до самоочищення – і перед власним суспільством, і перед союзниками. Показати, що влада має внутрішній резерв для змін. На мою думку, Зеленський цього не зробив – або, принаймні, зробив недостатньо.
Він обмежився кадровим рішенням – звільненням Єрмака, проте не пішов на зміну тієї системи управління країною, яка сформувалася. А саме це і було головним запитом суспільства.
– Чи змінився політичний баланс між президентом, урядом і парламентом?
– Очевидно, що баланс влади почав змінюватися. Він почав змінюватися після усунення, умовно кажучи, «віцепрезидента» Єрмака. Йдеться про людину, яку вважали фактично незамінною, «непотоплюваною».
Такої моделі управління вже не буде. І не тому, що її свідомо демонтували, а тому, що Президент просто не знайде іншої людини, якій міг би довіряти настільки безмежно й безпосередньо, як це було з Єрмаком.
Звільнення Єрмака також продемонструвало, що роль Верховної Ради та уряду потенційно може зрости. Питання лише в тому – наскільки.
Просто замість Єрмака ключову роль може взяти на себе сам Зеленський. І, як мені видається, він досі вірить у те, що країною можна ефективно керувати в ручному режимі з Банкової. А це принципово неправильно. Тому я й кажу, що баланс почав змінюватися. Але чи стануть ці зміни радикальними – сказати складно. Тут у мене є серйозні сумніви.
Я писав ще на початку цього періоду, що ситуація, яка склалася, відкриває колосальні можливості – і для країни, і для самого Президента Зеленського. Це могло б посилити його позиції, дати шанс увійти в історію України зі знаком «плюс». Але, на жаль, мені здається, що він до кінця цього не усвідомив.
– Пане Олексію, прокоментуйте призначення Кирила Буданова керівником Офісу Президента.
– Чесно кажучи, не очікував такого призначення, адже Буданов ефективно працює на своєму нинішньому місці. І Президент від цього виграє: Буданов має високий авторитет серед військових і в суспільстві. Таке рішення можна сприймати як сигнал – Президент демонструє єдність з армією та опору на відомі, довірені постаті.
Також це дає можливість частково розділити політичну відповідальність. Важливо й те, що Президент у будь-який момент може змінити це кадрове рішення.
Чи виграє від цього сам Буданов – питання відкрите. Якщо його роль в Офісі Президента буде наближеною до тієї, яку раніше відігравав Андрій Єрмак, це означатиме зростання його політичного впливу.
Буданов зарекомендував себе як сильний військовий менеджер, але Офіс Президента – це значно ширша вертикаль. Багато залежатиме від того, які повноваження він отримає і хто залишиться в команді його заступників, в якій, наприклад, і одіозний Татаров.
Чи виграє країна? Це можливо, якщо Буданов себе покаже ефективним менеджером, який здатний охопити сфери функціонування поза армією, поза обороною. Ми ще цього не знаємо, насправді. Очевидно, лише одне: на цьому етапі політично виграє Президент, частково знімаючи з себе тиск критики щодо фронту, мобілізації та відносин із міжнародними партнерами.
– Як змінилися суспільні настрої та рівень довіри до влади?
– Я б не сказав, що суспільні настрої за цей рік принципово змінилися. Українці радше стали більш прагматичними. Вони усвідомлюють, що війна перейшла у фазу виснаження, що надії на Сполучені Штати зменшилися, але водночас суспільство залишається зібраним і націленим на перемогу, якою б складною вона не була. За даними КМІС, близько 62 відсотків громадян готові витримувати війну стільки, скільки буде потрібно.
Ситуація з довірою до влади є суперечливою. За даними КМІС, близько 60 відсотків українців довіряють президенту Зеленському, а баланс довіри й недовіри становить приблизно +29 відсотків на його користь. Водночас опитування Центру Разумкова показує майже нульовий баланс. Частково це пояснюється різною методологією: йдеться або про особисту довіру до президента, або про довіру до інституції президентства.
Показово, що в одному й тому ж опитуванні КМІС 60 відсотків респондентів одночасно заявляють про довіру до президента і вважають його відповідальним за корупцію в системі влади. Це свідчить про внутрішню суперечливість суспільних оцінок.
Тому позитивний рівень довіри не варто автоматично переносити на виборчі перспективи. Попри це, публічне обговорення електоральних рейтингів уже почалося, хоча такі провідні соціологічні центри як КМІС, Центр Разумкова, «Демократичні ініціативи» свідомо їх не публікують, вважаючи це шкідливим у воєнний час. Реально про вибори можна буде говорити лише тоді, коли кампанія справді стартує і стане зрозуміло, хто в ній братиме участь.
– Яку роль у політичних процесах відіграють нині громадянське суспільство та медіа?
– Їхня роль є надзвичайно важливою. Громадянське суспільство не мовчить, і це добре видно на прикладі літніх протестів, які фактично зупинили спроби ліквідації незалежності НАБУ і САП. Влада змушена рахуватися із суспільними настроями – і це один із ключових запобіжників.
Те саме стосується і медіа. Вони активно дискутують, критикують владу і не залишають чутливі теми поза увагою. Хочу тут навести результати нашого опитування серед журналістів: на початку грудня ми опитали близько 200 представників медіа щодо самоцензури.
Ми пропонували їм новини, подібні до тих, що з’являються в інформаційному просторі, і запитували, чи готові вони їх публікувати. Йшлося, зокрема, про корупцію, проблеми в Міністерстві оборони, діяльність ТЦК. Близько 70 відсотків журналістів зізналися, що в окремих випадках були б готові до самоцензури – через побоювання нашкодити суспільній єдності або через неможливість швидко перевірити всю інформацію.
Втім, коли мова заходить про корупцію, позиція принципово інша. Лише 13 відсотків респондентів заявили, що утрималися б від публікації новини про корупцію, наприклад у Міністерстві оборони. Переважна більшість журналістів вважає, що викриття корупції не руйнує єдність, а навпаки сприяє очищенню суспільства.
– Які головні дипломатичні успіхи й прорахунки України минулого року?
– Головна проблема нашої дипломатії в тому, що Міністерство закордонних справ було фактично усунуте від повноцінної участі в ключових процесах. Натомість центральну роль у переговорах отримав Офіс Президента, з концентрацією повноважень у руках Єрмака.
Це був принципово неправильний підхід. Ми бачили ситуації, коли в переговорах брав участь не міністр закордонних справ, а саме Єрмак, а згодом головним переговорником став Умєров. Проблема в тому, що він не є професійним дипломатом, не має належної підготовки з міжнародного права. Експерти з міжнародних відносин одностайні: такий підхід послаблював позиції України на міжнародній арені.
Якщо говорити про дипломатичні успіхи, то головний із них у тому, що ми реально просунулися вперед у співпраці з європейськими партнерами. Європейці зрозуміли, що Україні потрібно допомагати значно більше, ніж раніше.
Рішення ЄС про надання близько 90 мільярдів євро на два роки – це надзвичайно потужний сигнал. Чи здатна Європа повністю замінити Сполучені Штати – питання відкрите. Але загалом з європейцями ми працюємо достатньо ефективно.
Водночас важливо, що Україна не підписала жодних капітуляційних рішень. Але мене серйозно турбує ризик спільного тиску з боку США і Росії – зокрема у вигляді розмов про виведення українських військ із Донбасу або територіальні поступки. Українське суспільство категорично проти такого сценарію, що підтверджують і опитування КМІС, і Фонду «Демократичні ініціативи».
Виведення військ із Донбасу означало би втрату лінії оборони та фортифікацій. Навіть ідея демілітаризованої зони породжує ключове питання: хто контролюватиме цю територію і хто здійснюватиме там владу? Для України принципово, щоб ці території залишалися українськими і щоб ми зберігали право їх захищати. Поки що відповіді на це питання немає.
У цьому контексті показовими є й настрої суспільства щодо безпеки. За грудневим опитуванням Фонду «Демократичні ініціативи», підтримка вступу до ЄС залишається дуже високою. Підтримка НАТО також зберігається, але українці стали більш скептичними щодо здатності Альянсу реально гарантувати нашу безпеку. Проте це не означає підтримки позаблокового статусу. Натомість зростає підтримка ідеї двосторонніх або багатосторонніх безпекових угод з окремими країнами НАТО – Великою Британією, Францією, Німеччиною.
Головним гарантом безпеки України залишаються її Збройні сили. Ми розраховуємо на підтримку партнерів, передусім європейських, але питання щодо розміщення іноземних військових або миротворчих контингентів поки що залишається відкритим – остаточних рішень немає.
– Пане Олексію, з якими політичними викликами країна входить у новий рік та які сценарії розвитку української політики Ви вважаєте найбільш імовірними у найближчій перспективі?
– Найближча перспектива пов’язана з виборами, а також виникла ідея референдуму. Ми наразі не знаємо, наскільки серйозно це розглядається: чи це дипломатична гра, щоб виграти час і показати міжнародним партнерам, що будь-які рішення не можуть ухвалюватися без українського народу, чи реально президент планує виносити на референдум мирний план.
Такий референдум містить серйозні ризики. Він може виглядати як перекладання відповідальності на громадян: голосуйте «за» мир, хоча деякі його пункти можуть бути дуже загрозливими – наприклад, контроль над Запорізькою АЕС або обмеження військової присутності. З огляду на Конституцію, Президент не має права самостійно проводити такі референдуми – лише «за народною ініціативою», що потребує збору трьох мільйонів підписів у двох третинах областей.
Проведення референдуму у таких умовах може серйозно дестабілізувати країну, що прямо вигідно Росії. Вона продовжить гібридну агресію, намагаючись розхитати ситуацію в Україні, незалежно від результату переговорів. Фактично, переговорів з Росією поки що немає: це переважно діалог між Україною та США, а Росія втручається, щоб впливати на процес.
У цій ситуації критично важливо мобілізувати внутрішні ресурси, підключати професійних дипломатів та посилювати роботу з європейськими партнерами. Влада має вимагати не лише від народу, а й від самої себе. Українцям же важливо не потрапляти в пастки Росії, підтримувати фронт і допомагати армії, незалежно від дій влади чи союзників. Від нашої відповідальності та солідарності залежить ефективність оборони та внутрішньої стійкості країни.
