За весь період незалежного існування Української держави місцеве самоврядування не мало повноцінних прав, не було самодостатнім. Але в нинішніх умовах його становище погіршується ще й загальною атмосферою нігілістичного ставлення до закону. Нині відбувається дезорганізація, порушення фундаментальних основ державного життя. Президент Зеленський світоглядно вихований у ментальному лоні совкової культури, а чинний режим, який сформовано на основі непрофесіоналізму і популізму, є ще одним етапом тихого демонтажу Української держави. Ліберальна демократія перетворилася на різновид тоталітаризму, тому майбутнє за націоналізмом. Такі думки в інтерв’ю для газети «Галичина» висловив голова Івано-Франківської обласної ради, професор ІФНТУНГ, політолог Олександр СИЧ.
– Пане Олександре, пандемія COVID-19 перевернула з ніг на голову життя в усьому світі. Як вплинув карантинний режим на життя органів місцевого самоврядування Прикарпаття?
– Тут є декілька аспектів. По перше, депутати – це обранці людей. Ефективність їхньої роботи залежить від того, наскільки вони регулярно і предметно спілкуються зі своїми виборцями та мають можливість отримати від них інформацію щодо усіх проблемних питань. З огляду на те, що карантин обмежив спілкування взагалі, депутати не мають можливості ні здійснювати прийоми громадян, ані збирати людей у тих населених пунктах, від яких їх обрано. А отже, не можуть повноцінно виконувати свої повноваження. А це відповідно впливає і на якість діяльності органів місцевого самоврядування. Тому що будь-який самоврядний колегіальний орган (рада ОТГ, районна чи обласна) ефективно працює тоді, коли має міцну сполучну ланку з людьми і чує про їхні проблеми. І такою сполучною ланкою є депутати. Тобто обмеження у спілкуванні погіршує якість роботи органів місцевого самоврядування. По друге, органи місцевого самоврядування мають колегіальний характер. І для вирішення поточних проблемних питань місцевого характеру вони мають регулярно проводити свої колегіальні засідання, на яких приймати рішення, реагуючи на поточні проблеми. Оскільки карантин вносить обмеження на проведення таких засідань, бо є реальна небезпека поширення коронавірусу, це погіршує ситуацію, не дає можливості місцевому самоврядуванню так оперативно реагувати на проблеми, як би того хотілося. Наприклад, сесію обласної ради ми мали провести ще 10 квітня – її було заплановано, надійшли проєкти рішень, проведено всі необхідні регламентні процедури тощо. Але з уваги на карантинні обмеження ми змушені були перенести час її проведення. Проаналізувавши, побачили, що в принципі немає таких питань, які мали б нагальний характер. А виділення коштів на подолання пандемії COVID-19 ми здійснювали в робочому режимі через засідання бюджетної комісії і прийняття відповідних рішень. У той же час є чимало питань поточного характеру, які хоч і не критичні в цей момент, проте впливають на життєдіяльність в перспективі. Наприклад, якщо заплановано реформування декількох інтернатних закладів, то це тягне за собою ланцюжок відповідних правових дій. Якщо ж є якісь новації в законодавстві, то без внесення у наші рішення відповідних змін неможливе фінансування того чи іншого об’єкту, або й цілої галузі. І таких прикладів можна назвати багато. Хоча ці проблеми, повторюю, не мають поточного критичного характеру, але вони накопичуються. А як кажуть у народі, крапля камінь точить…
Оскільки поширення епідемії може завдати шкоди здоров’ю людей, на рівні уряду введено відповідні обмеження, що стосуються господарюючих суб’єктів. Вони ж, обмежуючи свою діяльність, втрачають відповідні доходи, відтак немає відрахувань до місцевого бюджету. Від цього він потерпає, що негативно відбивається на можливості вирішувати місцеві проблеми. До того ж, уряд вводить пільги для господарюючих суб’єктів і це також б’є по наповнюваності місцевих бюджетів. Тож є багато аспектів, які загалом погіршують функціонування місцевого самоврядування. Вони мають як організаційний, так і фінансово-бюджетний характер.
– Загалом, чи стане пандемія коронавірусу основним гальмівним чинником на шляху розвитку громад Прикарпаття?
– Я б не сказав, що це основний гальмівний чинник. Як на мене, це один із декількох важливих чинників, які сьогодні впливають на функціонування системи місцевого самоврядування і на його реформування. Життя не буває без проблем і вони існують для того, аби їх долати. І той, хто їх долає, стає сильнішим. Виклики несуть з собою не тільки ускладнення, вони також дають шанс. І передовсім сильним! Не треба надто великого розуму, аби здійснювати управління у звичному штатному режимі. Але значно складніше діяти в екстремальних ситуаціях. Пандемія коронавірусу є тим викликом, який показує, хто є сильним, а хто слабким. Це вияв такої собі філософської істини, що кожна палиця обов’язково має два кінці. Про поганий кінець карантинної палиці всі знають, а от добрий дає можливості відточувати майстерність тим, хто вміє діяти в екстремальних ситуаціях.
Щодо місцевого самоврядування, то радше тим головним чинником, який нині ускладнює його роботу, є його недосконале законодавче забезпечення і несистемне врегулювання життєдіяльності. Наприклад, сьогодні обласна і районна ради позбавлені важелів виконання своїх рішень. Тобто вони не мають свого виконавчого органу, а тому, приймаючи рішення, не можуть гарантувати їх ефективного втілення в життя. Уже багато років говорять про те, що цю ситуацію буде змінено, що повернуть право районним й обласним радам мати свої виконавчі органи, але насправді це питання ще не врегульоване і, як видається, так і не буде врегульовано до чергових місцевих виборів у жовтні цього року.
На мою думку, останнім часом такий досить непривабливий стан місцевого самоврядування погіршується ще й загальною атмосферою нігілістичного ставлення до закону, вакханалією беззаконня, заангажованою діяльністю правоохоронної системи. Сьогодні будь-хто для лобіювання своїх політичних чи бізнесових інтересів може ввірватися на засідання колегіального органу, шантажувати депутатів, змушувати їх приймати рішення на його користь… На це все не реагує правоохоронна система. У нашій практиці було навіть таке, що група людей у сесійному залі брала за груди голову обласної ради. І поліція не порушувала жодної справи. Буквально днями один бізнесмен, зацікавлений у вирішенні свого питання, привів групу найманців на засідання президії обласної ради. Апелювати до правоохоронних і судових органів немає сенсу, оскільки вони приймають такі рішення, які не вкладаються в жодні рамки. Уявляєте – щодо однієї зі справ, яка стосується задоволення бізнесових інтересів іншого суб’єкта, суд ухвалив рішення, що зобов’язує депутатів голосувати тільки позитивно на його користь… Але ж це суперечить і законодавству, і здоровому глузду! Бо депутат на свій розсуд, а не під чиїмось тиском, має приймати рішення, як йому голосувати – «за», «проти» чи «утримався». Я таких прецедентів ще не бачив. На мою думку, за весь період незалежного існування Української держави місцеве самоврядування не мало повноцінних прав, не було самодостатнім, але в нинішніх умовах його становище ще погіршується. Настає та крайня межа, за якою або треба відновити повноцінне місцеве самоврядування, або ж воно перетвориться на цілковиту профанацію.
– Пане Олександре, маю до Вас низку запитань як до політолога. Передовсім, як би Ви охарактеризували суспільно-політичну ситуацію в Україні?
– Якщо аналізувати суспільно-політичну ситуацію в Україні крізь призму принаймні останнього десятка років, то відбувається дезорганізація, порушення фундаментальних основ державного життя. Останнім часом це супроводжується атмосферою профанації, примітивізації самого розуміння держави. Останні вибори – це популістське намагання переконати народ, що державою можуть управляти не досвідчені та освічені люди, а будь-хто з вулиці. На що це перетворюється, ми сьогодні бачимо… Як показують деякі прикрі випадки, деколи депутат навіть не може чітко і зрозуміло відповісти на запитання, як він називається і з якого він району. Це цілковита примітивізація. У мене іноді створюється враження, що відбувається тихий демонтаж держави.
Для того, щоб досягати чогось високого, треба благоговіти перед високим. Щоби писати високу музику чи поезію, треба благоговіти перед мистецтвом і перед тими, кому Господь дав талант його творити. Для того, щоб мати міцну, сильну державу, треба благоговіти перед її ідеалом та віддавати належне тим, кому Господь дарував талант бути управлінцями і творити таку державу. Бо політика у перекладі з грецької є мистецтвом управління державою, й до такого мистецтва, як і в будь-якому іншому його виді, не всі мають хист. Примітивізація ставлення до держави – це просто руйнування самого її розуміння.
Це не дивно, бо нині в світі загалом відбувається зміна цінностей. На зміну модерну приходить постмодерн, для якого характерне заперечення традиційних цінностей, правил співжиття та авторитетів. Коли це відбувається у стабільних суспільствах, де держави існують уже сотні років, то немає критичної загрози їхньому функціонуванню. Люди перехворіють на сезонну хворобу, яку принесе з собою постмодернізм, і це все минеться. Але така молода держава, як наша, ризикує загинути в атмосфері постмодерних популізму і примітивізму. Той режим, який нині сформований в Україні на основі непрофесіоналізму і популізму, є ще одним етапом тихого демонтажу Української держави.
– Якими, з Вашої точки зору, є основні штрихи до портрета Президента України Володимира Зеленського в контексті першого року його перебування на найвищій державній посаді?
– Ще під час виборчої кампанії я критично ставився до його кандидатури. Як управлінець він не професіонал, оскільки не працював у державній сфері і до того часу, як став Президентом, не уявляв механізмів функціонування державної машини. А непрофесіоналізм у державному управлінні – це однозначно мінус. Світоглядно він вихований у ментальному лоні совкової культури, яка передбачає, що все російське є кращим і вартіснішим, а все українське – хуторянсько-хохляцьким і таким, що лише добре надається для насмішки. Я не думаю, що Президент є агентом Кремля, як дехто висловлюється у запалі критики. Думаю, що він патріот, але його патріотизм своєрідний – не ідейно-ціннісний, а побутовий. Як і будь-яка інша людина, котра досягла успіху на українській землі, він, очевидно, любить її за це…
Як на мене, нині держава занурюється у безсистемне шарпання і втрачає свою ідентичність, перетворюється на територію з населенням. Бо основні складові ідентичності – це мова, культура, історія, релігія, територія. Так от зі всіх цих ознак залишається тільки територія і населення. Бо решта – це цінності, а їх чинний режим не пропагує і не оберігає. На мою думку, це безперспективно, як і загалом ідеологія універсалізму, зокрема лібералізму, де не мають значення мова, культура…
Відсутність фахових управлінських навиків занурює державу в шарпанину, а відсутність чітких світоглядних орієнтирів – у якусь безформність. Замість того, щоб уже на напрацьованому фундаменті рухатися далі, відбувається тупцювання на місці.
З огляду на те, що, як і в будь-якій структурі, лідер, керівник має вплив на її функціонування, на створення атмосфери в колективі, так і в державі – глава держави своїми характеристиками формує в ній атмосферу.
– На чому ґрунтується кадрова політика Зеленського з огляду на призначення на найвищі державні посади, у тому числі й в регіонах?
– Важко виокремити якийсь один центральний принцип формування кадрової політики. Як в організації державного життя відбувається шарпанина, така ж шарпанина притаманна і кадровій політиці. На мою думку, це суміш популізму, намагання внести інновації, залежність від різних центрів впливу, кадрового дефіциту… Чинний режим розпочинав з популізму: мовляв, наберімо неофітів з вулиці і перезавантажмо державу! Чим це закінчилося, ми вже бачимо. Сьогодні і Президент, і команда «Слуги народу» цофаються назад і вже заявляють, що слід залучати і досвідчені кадри. В той же час очевидно, що серед неофітів таки трапляються деякі талановиті, інноваційно налаштовані одиниці.
Очевидно також, що Президент Зеленський залежний від олігархів. Проте це характеризувало і попередні режими. І якщо не буде вирішено основну проблему українського суспільно-політичного життя, якою є залежність політичного процесу від олігархічного укладу економіки, то й наступний президент також буде залежним від їхнього впливу. Але ж олігархи, як правило, для себе вимагають ключових посад у головних секторах економіки та державного управління. А ким заповнювати середню ланку? Ким заповнювати управлінські вакансії у таких «непрестижних» сферах, як культура? В них же олігархи не зацікавлені! А як набирати в них людей, коли існує кадровий голод і коли в результаті шкідливої політики тотального збезчещення управлінської сфери з неї вимивається професіоналізм? Тоді не залишається виходу, як залучати старі кадри від попередніх режимів. А також, попри передвиборчі обіцянки, вдаватися до «кумівства» і призначати на посади людей зі свого близького оточення.
От, наприклад, проаналізуйте склад ОДА у нашій області, керівний склад районних адміністрацій. Попри принципове політичне протистояння Порошенка і Зеленського, низку кадрів Порошенка наново взято на посади. І це при тому, що вони під час президентської виборчої кампанії дуже критично ставилися до кандидатури Зеленського. Але сьогодні, очевидно, задекларувавши свою лояльність, знову перебувають на керівних посадах. Якби Президент Зеленський мав велику лавку запасних та ефективно працював той славнозвісний чи сумнозвісний «ліфт», то він би цього не робив. Вочевидь, є кадровий голод. І це не дивно. Повторюся, не кожен має хист до управлінської діяльності. За науковими дослідженнями, таких людей у суспільстві – 5–7 відсотків. Загалом кадровий потенціал будь-якого суспільства є обмеженим. Досвідченими кадрами просто так не можна розкидатися. І під час зміни політичного режиму мають змінюватися ключові посадовці, але 95–98 відсотків службовців не можна звільняти за принципом політичної лояльності. Натомість кадрові зміни мають відбуватися за принципом професійної придатності і на основі удосконалення системи критеріїв відбору кадрів та їх поступової ротації.
– Чимало людей після першого року правління Президента Зеленського висловлюють свої міркування (особливо в соцмережах) про те, що їхні надії на початок нового життя для країни згасають… Що ж далі?
– Ще б ті люди навчилися бути людьми, а не просто живими організмами! Бо просто реагувати на зовнішні подразники можуть навіть одноклітинні організми. А людина від будь-якого іншого організму відрізняється усвідомленням свого буття. Тому замало хотіти добре і по-новому жити, треба розуміти, як цього досягти. І поки люди не усвідомлять, що від їхнього політичного вибору залежить їхнє щоденне життя – буде воно заможним чи незаможним і безпечним чи небезпечним, – доти воно не буде кращим. Люди повинні зрозуміти, що обираючи недосвідченого, неосвіченого, непорядного, непрофесіонала і продаючи свої голоси на виборах, вони у результаті отримають управлінський хаос, невпорядкованість і зловживання як на рівні управління державою, так і на рівні управління громадою. Тому вихід – вчитися політичної культури, вчитися обирати й усвідомлювати, що твій вибір – це твоя якість життя.
Я не можу переоцінити тої ролі, яку можуть відіграти журналістика та ЗМІ в поінформуванні суспільства. Нині ця роль, на жаль, скоріше негативна. Чому люди на останніх виборах зробили такий нефаховий вибір влади? Бо їх популістично зомбували загальнонаціональні ЗМІ, особливо телебачення. А ЗМІ належать олігархам, в інтересах яких і було це зомбування – обрати людей з вулиці і нетямущих, бо ними легко маніпулювати. Проаналізуйте склад фракції «Слуга народу» – там багато непрофесійних людей, але над ними стоїть групка дуже досвідчених, які знають, що роблять. Що далі? Далі вчитися і вибирати правильно!
– Чи змінилася ситуація на Прикарпатті за час правління Зеленського?
– Думаю, що ні в політичному, ні в економічному сенсі вона глобально не змінилася. Візьмімо як приклад самоврядну місцеву владу та управлінську виконавчу вертикаль. Про виконавчу я вже сказав. А самоврядна таки повністю залишилася незмінною. Очевидно, що в результаті чергових місцевих виборів зміни відбудуться і в ній. І це закономірно. Правда, навряд чи буде таким вагомим вплив партії «Слуга народу», як на парламентських виборах. Люди починають уже остуджувати свої голови. Вони бачать, що попри обіцянки краще жити не стало, а радше навпаки. Тим більше, результат місцевих виборів визначається не так політичними брендами, як діяльністю місцевих авторитетних і досвідчених особистостей.
А от щодо субвенцій з Державного бюджету, то тут відчувається погіршення, і воно розпочалося відразу ж із формуванням нового політичного режиму. Ще наприкінці минулого року появилися величезні діри в Державному бюджеті і перебої з надходженням коштів з ДФРР та на соціально-економічний розвиток краю. Держава не виконала свої зобов’язання, величезна кількість задекларованих коштів не надійшла в область, а отже, не було здано в експлуатацію низку об’єктів соціально-економічної сфери. А потім розпочалася пандемія коронавірусу, було запроваджено режим карантину і це ще більше ускладнило ситуацію. Тобто в частині виконання державою бюджетних зобов’язань ситуація на Прикарпатті погіршилася.
– В одному зі своїх політичних блогів Ви наголосили, що майбутнє за націократією. А як щодо народовладдя? Чому демократія уже не виправдовує себе?
– Насамперед хочу наголосити, що не треба абсолютизувати демократію. Тим більше, що немає якогось рафінованого, еталонного виміру демократії. Демократій насправді є стільки, скільки національних суспільств і держав. Бо демократія – це влада народу, народовладдя. А кожен народ має свої ментальність, культуру і відповідно до них уже століттями звик формувати владу і будувати державу. Тому не слід нав’язувати всім однакове розуміння демократії. Насправді під час нав’язування у світовому масштабі винятково ліберального зразка демократії її перетворили у протилежність – у світоглядний тоталітаризм. Він характеризується несприйняттям іншого розуміння демократії, ніж те, що пропагується.
Демократія сама по собі егалітарна. Тобто вона передбачає, що увесь народ формує владу над собою, обираючи з-поміж себе найкращих. Натомість ми отримали, і не тільки в українському суспільстві, елітарний вимір демократії – коли насправді людям нав’язує свій вибір групка багатих, заможних, впливових людей. Сьогодні демократію підмінила технологія, яка може в очах виборців з порядної людини зробити непорядну, лідера спотворити на негідника і навпаки – з пігмея сотворити месію… Цією технологією вправно послуговуються олігархи. І в результаті демократія з влади народу виродилася у владу багатих людей – в олігархію та плутократію.
Якщо я кажу про націократію (як владу нації), то маю на увазі національний вимір демократії. Націократія, на відміну від ліберального розуміння демократії, ґрунтується не на універсалістському лекалі народовладдя, а на впровадженні в кожному конкретному національному суспільстві такого народовладдя, яке сформовано в ньому століттями. І насправді націоналізм – це намагання захистити національний вимір народовладдя. І націократія передбачає, що не купка багатіїв формує владу над народом, а нація позбувається їхнього впливу, повертається до первинних джерел і формує владу так, як це вона робила упродовж століть.
– Також, на Вашу думку, гряде нова доба націоналізму. Ба більше, Ви стверджуєте, що сьогоднішні вороги націоналізму невдовзі стануть націоналістами. З чим пов’язані такі прогнози?
– В умовах пандемії і глобального карантину еліти європейських держав насправді вже стали націоналістами. Вони кинулися локально захищати свої національні спільноти. Загалом, якщо по-філософськи підходити до розуміння суспільства і держави, то найтривкішими конструкціями суспільного буття є ті, що природні, органічні – сім’я, родина, нація. Намагання штучно сконструювати якісь інші основи себе не виправдовують. В умовах стабільного і ситого життя людям властиво експериментувати. Але щойно вони опиняються перед небезпекою, як відразу повертаються до природних основ буття. І приклад Європейського Союзу це наочно демонструє. Щойно грянула біда, як усі країни ЄС забули про об’єднавчі процеси, закрили свої кордони і почали самотужки рятувати свої нації. Європейський Союз донині не може виробити спільної політики боротьби з коронавірусом. Попри пропаганду універсалістських цінностей всесвітньої «любові», «братерства», «справедливості» тощо кожен уряд передовсім рятує свій народ. І всі вони, може навіть не усвідомлюючи, почали використовувати націоналістичні принципи, захищаючи передусім свої національні спільноти, а не дбаючи загалом про населення ЄС.
Ще раз хочу наголосити: націоналізм – це захист природних основ суспільного буття і його фундаментом є нація. Сьогодні бачимо, що не називаючи себе націоналістами, політичні режими європейських країн діють по-націоналістичному. Тому передбачаю, що надалі глобальне життя буде ускладнюватися, національні держави ставатимуть більш закритими, їхнє правління буде більш жорстким, прагматичним. І саме в такому світі треба вчитися виживати, мобілізуючи свій національний ресурс і зокрема людський, кадровий та інтелектуальний потенціал.
