Газета «Галичина» підготувала низку інтерв’ю з людьми, які щодня своєю належною працею утверджують Незалежність України, наближають її до того ідеалу, про який мріяли, за який боролися і віддавали свої життя українські герої. Сьогодні про здобутки за три десятиліття, втрачені можливості та перспективи нашої держави розмовляємо з відомим політологом, кандидатом політичних наук, автором книг «Навіщо Україні НАТО?», «Історія України» (перекладено арабською і китайською мовами), «Ключ до історії України», «Збагнути Росію», «Короткий курс історії України» Олександром Палієм.
– Пане Олександре, Україна наближається до 30-річчя своєї Незалежності. Як Ви вважаєте: це багато чи мало?
– За цей час відбулося три революції, більше десятка виборів. Окремі події, як от Революція Гідності, Помаранчева Революція та й саме відродження незалежності мали справді доленосне значення не лише для України, а й для Європи і світу. Попри безліч перешкод, блукання манівцями, треба розуміти, що три десятиліття тому відбулося відродження держави, якій набагато більше, ніж 30, якій – тисячі років. Щоправда, із цих 30 років реально незалежною країна була заледве третину. 30 років у наш динамічний час – це, безумовно, країна здолала великий шлях. Якщо ми подивимося просто фото 30-річної давності, ми це чудово зрозуміємо. Тому 30 – це вік мужності.
– Чи пам’ятаєте день проголошення Незалежності? Що означала тоді ця подія для Вас? Як оцінюєте її крізь призму часу?
– Я чудово пам’ятаю перший День Незалежності у 1991 р. Мені тоді було майже 17 років, і я вже був свідомим прихильником незалежності. Ще рік перед тим я вивішував саморобні синьо-жовті прапори на височенну вежу над моїм містом. Ті прапори там, на висоті, так лопотіли на вітрі, що ті сильні звуки було чути на землі.
Двічі ті прапори знімали, і, як мені сказали знайомі, ще й у 1990-х зберігалися в місцевому СБУ. Я вже тоді чудово розумів, що від будь-якої Росії, хоч і єльцинської, треба триматися якомога далі. Це була й інтуїція, і трохи знання історії. В тому, як валилася велетенська імперія перед українським духом, коли Україна, крім того духу, не мала ні досвідчених кадрів, ні зброї, ні грошей, був, безумовно, Божий промисел. Дуже символічно, що двигунами незалежності тоді були українські письменники. «Спочатку було Слово».
– Чи є нині Україна по-справжньому незалежною?
– Україна нині, безумовно, має найбільший ступінь незалежності за останні 30 років. Найголовніше, що ми не залежимо так, як раніше, від країни, що хоче нас знищити, – від Росії. Що стосується кредитної залежності від США, то іноді мені видається, що це добре, бо так наша влада мусить проводити хоч якісь реформи. Я розумію, що це не завжди так було, але тепер у нас збіг інтересів зі США, напевно, більше 95 відсотків, і це дуже добре.
– Дуже часто нам доводилося чути побоювання, що Україна може втратити незалежність. Чому присутній в українців цей страх і наскільки така загроза актуальна й сьогодні?
– Цей страх природній з огляду на нашу історію й те, що Росія намагається знищити нашу країну. Загрози незалежності є не лише для нас, але українці знають, якого масштабу ця загроза для самого життя народу, що вона означає загрозу геноциду без жодних натяжок.
– Усе ж, чи можна казати, що Україна рухається вперед, йде шляхом поступу?
– Україна важко, але рухається вперед. Нещодавня ілюстрація цього – початок реформи Вищої ради правосуддя. Це потенційно дуже важливий орган для наведення справедливості в країні. Вкрай важливо все, що веде до зміцнення армії. Треба мати насамперед армію і справедливість, а все решта додасться.
– Незалежність – це також велика відповідальність. Чи є нинішня найвища державна влада відповідальною перед Україною?
– Нинішня державна влада – це значною мірою випадкові люди, які не готувалися захищати Україну й не мали до того великої мотивації. Але такий був два роки тому вибір нашого трохи (або й не трохи) наївного народу. Люди чекали всього й одразу, і щоб на вербі вродили груші, і їх було багато. Тих, хто вболіває за країну, не слухали, не розібралися, підозрювали в них якусь власну мотивацію. Тому дуже важливо для нашого народу – нарешті навчитися простому, але життєво важливому вмінню: розбиратися в тому, хто йому друг, а хто ворог.
– Помаранчева революція і Революція Гідності показали, що Україна вибрала європейський вектор розвитку. Чого вдалося досягти нашій країні за три десятиріччя?
– Основний здобуток за три десятиліття – те, що нам вдалося зберегти незалежність, зберегти майбутнє нашого народу. Крім того, я пам’ятаю економічну безпорадність людей і всієї країни у 1990-х, коли не було елементарних товарів, – нині того вже немає. Країна виробляє майже все з життєво необхідних товарів. На цьому виріс досить немалий середній клас. Особливо великий прогрес здійснено в аграрній сфері. Нині Україна вирощує зерна у два з половиною рази більше, ніж у 1990-х. Серйозно виростають нові стартапи, зокрема у сфері ІТ. Це важливо, бо цим можуть похвалитися лише пару десятків країн, не більше.
З іншого боку, було й безліч втрачених можливостей, особливо там, де влада і підприємства виявлялися в руках людей, чужих для України. Звідси ще один урок – вести країну вперед можуть лише люди, для яких вона своя, рідна і важлива, тобто патріоти.
У сфері культури в Україні відродилося живе життя. Це теж великий успіх, особливо важливий через те, що нові таланти наростають на майже голому грунті, «випаленому» імперією.
