Парламентська більшість таки свого домоглася: спікера Верховної Ради Дмитра Разумкова відправили у відставку. За таке рішення проголосувало 284 депутати, переважно з владної фракції «Слуга народу» (215 голосів). Також його відставку підтримали фракції «Батьківщина» (20 голосів), групи «За майбутнє» (19), «Довіра» (18), частина фракції «Голос» (6) та шестеро позафракційних депутатів.
Новим спікером парламенту обрали 261 голосом, як і слід було чекати, першого заступник голови ВРУ Руслана Стефанчука, висуванця фракції «Слуга народу». Як відомо, він – доктор юридичних наук, професор, викладач правових дисциплін, грав у КВН... Стрімка політична кар’єра нового голови ВРУ почалася 2019-го, коли він став ідеологом «Слуги народу», а відтак «другим номером» (після Д. Разумкова) списку партії на парламентських виборах.
Чому саме тепер пропрезидентська партія ініціювала відставку свого «першого номера» в парламенті? Чи справді каменем спотикання став закон про деолігархізацію? Чому саме на Русланові Стефанчуку спинила свій вибір пропрезидентська партія? Усунення з посади Разумкова – це спроба повернення до всевладності Банкової? Й чи можна нині говорити про парламентську кризу? На ці запитання газети «Галичина» відповів провідний український політолог Олександр Палій:
– Причина атаки Зеленського на Разумкова – в тому, що Зеленський боїться, що олігархи переорієнтуються на когось іншого, так само як вони зорієнтувалися на нього 2019-го. Спікер ВР – це людина з серйозним публічним статусом. А Разумков ще й хотів створити власне політичне обличчя, дистанційно керувати ним в Офісу Зеленського не надто виходило, він виявився не готовий за свистком виконувати всі його забаганки. Тим більше, що, судячи з усього, він мав контакти чи й проводив переговори з олігархами, намагався під час візитів за кордон представити себе як притомного політика. Усе це не могло не викликати таку гостру реакцію Зеленсього.
Стефанчука поставили на цю посаду, тому що він не має власної політичної суб'єктності і не може бути конкурентом Зеленському на президентських виборах.
Очевидно, що історія із законом про олігархів була просто приводом. У Зеленського подумали, що Разумков підставився, і використали це як привід. Думаю, політичне майбутнє Разумкова буде сильно залежати від того, чи вдасться йому зібрати хоча б людей п’ятеро–семеро без великих іміджевих проблем і з загальнонаціональною впізнаваністю. Якщо це в нього вийде, то ресурси будуть не дуже великою проблемою. Разумков є прямим конкурентом Зеленського на його електоральному полі. Але на все про все в нього є до півроку, і якщо нічого не вийде, то в Рзумкова є великий ризик, що про нього забудуть.
Ми бачимо, як доля крутить «тріумфаторами» виборів 2019 року. Де Богдан, де Разумков, де, зрештою, Рябошапка з Гончаруком і Данилюком? А тим часом Разумков взимку і навесні 2019 ледь не самотужки витягував кампанію Зеленського з численних проколів і ляпів.
Ця спроба встановити владну монополію особливо небезпечна тим, що відбувається в момент поступового падіння популярності Зеленського. Тобто існує загроза для демократії, спроба втриматися при владі за рахунок суто посад, а не суспільної легітимності.
Що ж до парламентської кризи – то це навряд, бо Зеленський нині досить просто, за рахунок, вочевидь, підкупу, мобілізує олігархічні групи в парламенті.
