Романтично-драматична сага «Тарас. Повернення» Олександра ДЕНИСЕНКА вже понад два роки чекає старту своєї прокатної історії. За цей час стрічка жила своїм камерним життям, йшла до глядача через громадські покази як в Україні, так і поза її межами і зібрала чимало схвальних відгуків. Здавалося, що нарешті кіно зможе побачити більш ширше коло глядачів, адже його прем’єру планували на 2 квітня цього року. Втім, у справу втрутилася пандемія, котра знову перенесла дату старту показів на невизначений час. В інтерв’ю газеті «Галичина» режисер картини Олександр ДЕНИСЕНКО розповів, яким глядач побачить Шевченка у стрічці «Тарас. Повернення», про довгі пошуки актора на роль Кобзаря, а також про справжнє кінематографічне мистецтво та яких фільмів сьогодні бракує сучасному українському кінематографу.

– Пане Олександре, як Ви, режисер та сценарист картини «Тарас. Повернення», сприйняли новину про відтермінування її показів?

– Так довго чекав, коли загалом картина вийде в прокат, провів чимало громадських показів до моменту національної прем’єри, але в мене не було жодних особливих внутрішніх переживань щодо відтермінування показу. Роботу над фільмом завершив ще 2017 року, і фактично два з половиною роки він не бачить глядача, тому кілька місяців туди-сюди, назад-вперед вже не має великого значення. Та й врешті терпіння завжди винагороджується. Днями компанія «Своє кіно» – дистриб'ютор фільму «Тарас. Повернення» подала інформацію у медіа, що його всеукраїнський прокат розпочнеться з 17 вересня.

За цей час встиг об’їздити багато країн, показати фільм на двадцяти семи громадських показах в Канаді, США, Україні. Загалом картина зібрала без прокату близько 5 000 глядачів з різних країн. В Україні такі громадські покази пройшли в Києві, Острозі, Рівному, Луцьку, Каневі, Бучі, Борисполі, Броварах, Лубнях, Вигоді Долинського району… Люди із задоволенням дивилися стрічку, тепер телефонують і з Канади, і з Америки, запитують, де його і як можна ще раз подивитися. Громадські покази вийшли дуже плідними, тому що була нагода поспілкуватись із глядачами, розповісти їм про фільм. Картину дуже добре сприймали. Не було жодного показу, щоби хоча б один глядач встав і пішов, не дочекавшись до закінчення. В Українському інституті Америки в Нью-Йорку був аншлаг, вперше в історії цього закладу фільм показували не за один сеанс, а за два один за одним, тому що дуже багато було охочих його подивитися. Нічого кращого, ніж ці покази, в моєму житті не було.

– З якими відчуттями презентували стрічку у Вигоді – малій батьківщині Вашої матері, відомої акторки Наталії Наум, адже це не чужий край для Вас?

– Звичайно, це моя мала батьківщина. У мене їх дві. Одна – це батьків Медвин, що на Київщині, а інша – це Старий Мізунь під Вигодою Долинського району. Там живуть мої родичі, друзі, знайомі… Дуже хотів, щоб вони побачили картину. Голова Вигодської ОТГ Ярослав Наум доклав чималих зусиль до організації цього показу, організували підвіз, щоби жителі з навколишніх населених пунктів, Долини, Лолина, Новоселиці, Кропивника, Максимівки та інших, могли подивитися картину. Була повна зала.

– Вітчизняний кінематограф час від часу звертається до постаті Тараса Шевченка. Що спонукало Вас з усіх сюжетів, постатей і тем закцентувати свою камеру саме на Кобзареві?

– Тему Кобзаря знаю з дитинства. Моя перша кіноекспедиція – це був фільм мого батька «Сон» 1963 року. Пам’ятаю дуже багато зйомок, це була перша роль Івана Миколайчука в кіно, де він перевтілювався в Шевченка. Я дуже добре знав тему Шевченка, вона була наскрізною у моїй родині, нею займався мій батько. Ця тема є дуже важливою і для мене. У мене є сценарій чотирисерійного телевізійного фільму про фінальні роки Шевченка у Санкт-Петербурзі, який, на жаль, поки-що ніхто не береться знімати. Також про фінальні роки його життя написав п’єсу «Оксана», яка десять років поспіль ішла у столичному театрі ім. І. Франка під назвою «Божественна самотність». Також створив радіоп’єси, радіовистави, які поставили на Українському радіо. Зняв фільм «І я таки жив», першу серію про генеалогію Тараса Григоровича. Написав роман «Тарас. Повернення», це одна з трьох частин, дві – ще неопубліковані. Займаюся Шевченком вже 40 років. Тому коли 2011 року оголосили Міжнародний конкурс кіносценаріїв до 200-річчя Тараса Шевченка, написав сценарій стрічки «Тарас. Повернення», яка спочатку називалася «Прощання з пустелею», і виграв. Це була довга дорога до Шевченка у варіанті фільму.

– Яким глядач побачить Шевченка у Вашій картині?

– Існує стереотипне уявлення про Тараса Григоровича, яке з одного боку він сам провокував. Коли Шевченко повернувся із заслання до Санкт-Петербурга, зустрів там не зовсім приємну публіку. Були такі, хто ненавидів його, особливо, Віссаріон Бєлінський, який постійно його сварив у всіх своїх статтях і називав «малороссийской свиньей в тулупе». І Шевченко саме тому, кпинячи з Бєлінського, вдягнув кожуха, смушеву шапку і позував так перед фотохудожниками для модного часопису. А під цим кожухом був англійський костюм, голландська білизна, італійські чоботи і сигара в правій руці. Також треба розуміти, що після заслання Шевченко був дуже виснаженим, худим чоловіком. До речі, його зріст становив 164 сантиметри. У спогадах про Шевченка на засланні всі сучасники згадують, що бачили страшенно виснаженого, «зеленого», з порваними чоботами, обідраного, худого чоловіка, що крізь його долоню можна було побачити, як горить з іншого боку свічка. Всі фотографії, які робили вже після заслання, були зроблені, коли Шевченко був хворий. У нього була стенокардія, він був одутлий і набряклий, словом, ті всі монументальні риси обличчя насправді були наслідками хвороби. І до речі, свої знамениті вуса він теж завів не з доброго дива, а через те, що у нього була цинга і у нього випали зуби. Для того, щоб люди не бачили цього ґанжу, навчився не шепелявити, і прикривав вусами відсутність передніх зубів. Це була шалено змучена людина, а машина радянської пропаганди зробила з нього огрядного поета-революціонера, демократа і піднесла на високі постаменти. Впродовж майже століття, 70 років показували його таким, спеціально створювали цей образ, малювали портрети і ставили пам’ятники про такого мужикуватого Шевченка, адже боялися робити монументи про народну душу Тараса Григоровича, про його дух і духовну витонченість.

Я знімав фільм про Т. Шевченка, поставленого в умови солдатчини, засланця без жодних прав, якого будь-якого моменту можуть стратити і який, по суті, бореться за своє життя. Його катували, не раз саджали в карцер, та й подеколи він і сам туди «напрошувався», бо не хотів бити й поневолювати казахів. З 1831 року в Казахстані точилася війна, Мангистау було приєднано до Росії, як сьогодні Крим, і Шевченко не хотів брати участь у воєнних діях. У 1853 році він проситься 64 рази на варту на сторожову вежу над Каспієм, де 60-ти градусна спека і сонце таке палить, що за добу можна згоріти. Він це робив для того, щоб його не посилали в каральні експедиції вбивати казахів. Там він був невільною людиною в особливо напружених обставинах і це якраз показано у фільмі. Інтрига картини полягає в тому, що Шевченко, отримуючи листа про свою свободу від Лазаревського, ніби звільнений, а насправді піддається страшним тортурам, бо приїхав агент, якому поставили завдання – залишити його навіки у степах, в пустелі. Я зумів спільно з актором Борисом Орловим змайструвати Шевченка на екрані не лише генієм, а рідною людиною, яку любиш, як родича.

– Чи довго шукали актора на роль Тараса? Чому зрештою обрали саме Бориса Орлова?

– Був народний кастинг, на який прийшло багато людей з різних міст. Проби тривали десь тиждень-два, але ніхто не підходив, тому що мені потрібен був актор, який вміє думати й може не тільки читати вірші, а й складати їх, мислити поетично. Знайти серед українських артистів актора з інтелектом у грі складно. Акторів, котрі можуть зіграти другий, третій план, філософію дуже мало в Україні. У нас надзвичайно слабка акторська школа. Акторів, які б думали в кадрі, щоб можна було довго камеру тримати і це було б цікаво – небагато, і не всі схожі на Шевченка. Тому мені було дуже важко знайти артиста на цю роль. Б. Орлова знайшов випадково, коли вже всі кастинг-директори були втомлені і ніхто не міг запропонувати мені жодного кандидата. Попросив показати фотографії всіх українських артистів від 35-ти до 55-ти років. Мені зробили таку вибірку, висипали на стіл мішок фотографій і серед них я знайшов фото Бориса. Він художник, сценограф, поет…

Словом, втрапив на нього інтуїтивно, розуміючи Тарасову душу, його трепет, його постійне відчуття несвободи і безперестанну боротьбу за свободу особистості. І якраз Б. Орлов зумів цей стан передати. Щоправда Борис вищий за Шевченка, його зріст 176 см, але на екрані, порівняно з такими легінями, як Роман Луцький та Олег Волощенко, які теж мають свої ролі у фільмі, виглядає доволі скромним та мініатюрним. Зберіг у картині цю пропорцію для сучасного глядача.

– Останніми роками вітчизняний кінематограф отримав відчутну фінансову підтримку від Державного агентства з питань кіно. Як результат – у прокат вийшло багато українських фільмів різних жанрів. Все ж, на Вашу думку, яка ніша незаповнена, а яких картин потребує українська культура та глядач?

– Скажіть, будь ласка, чи є у нас героїчні історичні сторінки українського народу? У нас не було козацтва, УПА? Хіба це не ті періоди, не ті рушійні сили, які надаються для створення бойовиків, фільмів-баталій? Хіба у нас мало було великих козацьких ватажків? Та про одного Сірка можна знімати декілька фільмів. Я думаю, що це великий програш. Українські бойовики, історичні і пригодницькі картини про українське героїчне минуле мали б становити одну четверту всіх фільмів, які фінансово підтримує Держкіно. Жанр бойовика, пригодницького історичного фільму абсолютно не відтворений на екранах, а мав би бути головним тематично і жанрово. Натомість великий крен іде в бік авторського кіно.

Не розумію, що хорошого у фільмах, які прогнозують майбутнє, де ми всі проститутки, наркомани, торгівці внутрішніми органами, вбивці. Хіба це цікаво українцям? Нам потрібно створювати позитивістське кіно, щоб перемагати і в будівництві українського суспільства, й у війні. Не знімати фільми, які б підносили українську національну свідомість – це все одно, що не давати нашим воякам набої.

– Не таємниця, що українські стрічки не завжди проходять з аншлагом, часто йдуть у напівпорожніх залах кінотеатрів. Як гадаєте, в чому причина такої ситуації і як її можна змінити?

– Крім українського бойовика та пригодницького кіно, є й інші жанри, які практично сьогодні не розробляють, наприклад, романтична комедія чи мелодрама, які є дуже популярними і є чимало охочих їх подивитися. От «Пекельна Хоругва» – зовсім непоказний з точки зору драматургії фільм, простий, але саме в цьому його плюс. Адже нехитра драматургія, українська тема, яка б здавалося, не повинна була б викликати ажіотажу, зібрала глядачів в кінотеатрах не лише на Західній Україні чи в Києві, а й на Полтавщині, Херсонщині, Запоріжжі… Люди йшли на це кіно і в Кривому Розі, і в Маріуполі, бо бачили рідних персонажів. Не важливо, що вони говорять російською, бо все ж виховані на українських піснях, знають українські образи: ментальні і духовні. Їм це близьке, тому вони дивляться це з цікавістю. Картина «Чорний козак», яку зняли на любительській кіностудії також пройшла феноменально. Тематично такі фільми користуються великим успіхом у глядача.

У нас фантастичні літературні сюжети, чого б не взяти і не поставити їх. У Івана Франка, Ірини Вільде, Ольги Кобилянської, Лесі Українки – їх тони. 1920-ті роки абсолютно не розроблені. Це феномен. Там неймовірна кількість потрясаючих творів. «Майстер Корабля» Юрія Яновського, «Місто» Валер’яна Підмогильного… Футурист Михайль Семенко робив сценарії на Одеській кіностудії, а скільки таких нереалізованих сценаріїв лежить в Центрі Довженка. Здивований і стурбований тим, що на екрані немає сучасної міської української теми. Складається таке враження, що української літератури не існує, бо в кінематографі вистрілюють лише поодинокі речі. А натомість феномен української літератури і традиції лежить в основі ментального підсвідомого інтересу українців, адже це те, що викладали і викладають у школі. Це всі знають, читали чи хоча б чули про них. Якраз оцей важіль, оцю культурну традицію, цю тяглість, за ці п’ять-шість років ніхто не підніс на екрани і тому люди не ходять у кіно, бо воно не їхнє, чуже.

– Все ж, які сучасні українські стрічки можете виділити?

– Є кілька, які я із задоволенням дивився. Це «Заборонений», «Позивний «Бандерас», «Червоний». Їх творці зробили достойні і цікаві картини. Можливо, це не шедеври, але це фільми, котрі потребують активної пропаганди і підтримки в прокаті. Окремі стрічки національно-патріотичної тематики – надзвичайно невдалі. Це теж до певної міри велика проблема, тому що Держкіно не стежить за тим, як саме реалізовують ті кошти, які видають продюсерським компаніям.

– Ви народилися у легендарній кіно-родині: батько – режисер Володимир Денисенко, мама – народна артистка України Наталія Наум. Які настанови отримували від батька та матері під час свого становлення як актора та режисера? Як та атмосфера творення фільмів, в якій ви зростали, вплинула на Ваше бачення кіно?

– У мене було дуже багато великих вчителів. Не вмію знімати «чорнуху» і не дивлюся таких фільмів. Так вихований, мені фізично погано від них. На мою думку, це низьке мистецтво і мені постійно про це говорили і мій батько, і Сергій Параджанов, який мене навчав писати сценарії і з яким я був дуже добре знайомий, і Отар Іоселіані, який ночами розмовляв зі мною на теми кіно, коли приїздив до батька на гостини, і Сергій Бондарчук, і Федір Шаляпін-молодший, який викладав акторську майстерність. Це люди минулого покоління, гіганти, на плечах, яких я стою. Вони казали мені, що мистецтво не оперує негативними, чорними образами, натуралізмом та іншим, що властиве нашому сучасному авторському кіно. Не приймаю натуралістичні теми чи фільми, які показують потворність людської душі, яка не виникає в результаті дії, розкривається в комусь характері, а є окремим предметом зображення. Мистецтво оперує моральним, і коли людина дивиться багато негативного, смакує ним, сама стає подібною до цього. Там, де виникає натуралістичне, зникає будь-який авторський патос, пристрасть, тому що натуралізм – це об’єктивна реальність, а не мистецтво.

Життя людського духу, присутнє в персонажах, котрі мають не просто характер, а свою ідеологію, реалізовується через дію у високих драматургічних вчинках. Коли немає таких основ дії, то не виходить фільму чи вистави. Це дуже важливий момент. Вважаю, що саме життя людського духу, саме той характер, який створюється на екрані – це те, що має наслідувати глядач. Тому що він іде в кінотеатр дивитися на персонажів. А якщо персонаж вчинить так, що розкриє глядачеві досі невідомі моделі поведінки, то він закохається в нього і буде наслідувати його роками. Коли ми говоримо про український радянський період, в якому був Іван Миколайчук, Борислав Брондуков, Лариса Кадочнікова, Ада Роговцева, Костянтин Степанков, Лесь Сердюк, Нонна Копержинська, то вони творили таких персонажів, що люди досі на них дивляться і хочуть їх наслідувати. А багато ви сьогодні бачили в українському кіно таких персонажів, пізнаваних характерів, які б створювали образи національні, геройські, які б хотілося копіювати? Їх практично немає.