У книжці Олега УЩЕНКА «За тиждень – Великдень!», яка нещодавно вийшла друком у видавництві «Свічадо», оживає світ дитинства, де запах свіжоспеченого хліба і ванілі, лоскотливий часниковий аромат ковбас та сальцесонів, дзвінкі голоси дітей і шепіт дорослих створюють справжню симфонію родинного святкування.

Книжка розповідає про подвійне життя українців у «країні рад»: офіційні партійні свята й політінформації, що душили людські радощі, і справжні, живі свята, які люди ховали в хатах, у серцях... Тут Великдень – не тільки свято, а й форма опору, спосіб зберегти людську гідність і тепло родини.

Для сучасної молоді О. Ущенко відкриває світ, який вже ніколи не повториться, і водночас підказує: минуле – це фундамент майбутнього.

– Пане Олеже, що стало головним поштовхом до написання книжки «За тиждень – Великдень!»? Це більше ностальгія за дитинством чи бажання зберегти традиції?

– Під час написання книжки було бажання зберегти для наступних поколінь памʼять, як жили їхні попередні коліна. Повторюся, що для того мусимо буквально вишпортувати з-під асфальту факти та описувати їх. Бо такого Великодня більше не буде. Тим більше, що навіть поняття покоління вже трактується по-іншому. Ще 30 років тому поколінням називали появу людей кожних 20-25 років. Зараз це лише фізіологічний вимір поколінь. Дедалі частіше новим поколінням називають технологічні зміни, які відбуваються кожних два–три роки. Вони часто революційні. Люди ще не оговталися від можливостей смартфонів, а тут з’явився ШІ.

Торік ми бачили вайлуватих роботів, які ледь пересувалися. Цього року роботи вже танцювали на сцені разом із підлітками і демонстрували прийоми ушу. Наступного року китайці обіцяють, що роботи будуть максимально схожими на людей. Як можна у таких умовах ностальгувати за минулим, де всього цього не було? Але, як виглядало наше минуле, ми мусимо старанно пам’ятати хоча би тому, що минуле – то фундамент майбутнього.

– Наскільки описані події є автобіографічними?

– Це, безумовно, опис світу, у якому я зростав: Опілля, Нараївка, Галич, Івано-Франківськ, який вперто називали Станіславом, час, який старші люди так само вперто переводили на європейський, Львів, Чортків, Діброва біля Коропця… І, звичайно, Польща. Усі ці місця та часи формували моє дитинство й ті спогади, що лягли в основу книжки.

– Пригадайте якийсь особливий або кумедний епізод святкування Великодня у Вашій родині, який Вам запам’ятався найбільше.

– На Великдень до нас приїхали родичі з Казахстану. З ними був чотирирічний хлопчик, якого діти взяли з собою бавитись у гаївки. Спершу він весело бігав разом з усіма, але згодом отямився, що поруч немає жодного дорослого, і розплакався: «Хачу папи!»

Він, звісно, мав на увазі тата. Але в Галичині, як і в багатьох регіонах України, хліб шанобливо називають «папа». Отож сердобольні діти, почувши його плач, кинулися рятувати ситуацію по-своєму: почали зносити йому шматки пасок – мовляв, не плач, ось тобі «папа», їж.

– Як виглядали приготування до Великодня у Вашій родині? Чи збереглися у Вас родинні рецепти, якими могли б поділитися?

–То був страшенно кайфовий ритуал з катастрофічно немислимою кількістю смачнючих запахів, починаючи від часникового, коли начинялися ковбаси, кишки і сальцесони, до страшенно апетитних запахів, коли вуженину досягали з вудярні. А потім починалися цунамі ароми ванілі, чукуляди, бійки з братом за право облизувати ложки, якими перекладали пляцки. Два родинних переписи є у книжці – паски та бабки. Треба трохи пояснити, що паски в Україні традиційно були несолодкими, лише за останні 50 років вони взяли крен у бік здоби. У тому нічого злого, бо все на світі змінюється. Але у нас солодку паску називали бабкою.

– Ви з великою теплотою описуєте приготування до Великодня – миття вікон, запахи на кухні, випікання паски… Які спогади з тих днів для Вас найдорожчі?

– У тому часі існувало два паралельних світи. Офіційний з його партійними святами і вихідними на їх честь, які люди використовували, щоби попрацювали на дачі чи помогти батькам. І справжній, який жив у підпіллі. Про справжні свята люди у публічних місцях старалися розмовляти езоповою мовою. Але готувалися до них особливо ретельно. Бо вони не лише збирали родину, з’являлася можливість поїсти дефіцитів, але їх святкування було ще і формою тихого протесту. Між іншим, спробуйте сучасній молоді пояснити, що можуть існувати свята, які не хочеться святкувати? У них починають кипіти мізки. А всі ті збирання дефіцитів по магазинах, обмін переписами страв, родинні та сусідські посиденьки. Правила хорошого тону у тодішніх селах, коли чоловіки, йдучи у гості, несли пляшку самогонки, закриту качаном кукурудзи, а жінки несли на руках здоровенні бабИ – подовгуваті калачі на 3-4 кілограми зі страшенно блискучою, старанно перемащеною жовтками скоринкою. Так само господарі мусіли дати гостям на дорогу бАбу і до бАби. Такі епізоди навіть у фільмах виглядали би розкішно. Чи як ми діти, поки дорослі бавилися за столами, полювали на різні випечені ніци, вафлі, горішки, жолуді, білочки, які витягували з кльошів з-поміж солодкого.

– У книжці звучить і тема часу, коли віру доводилося приховувати. («До церкви йшли урочисто, але обережно. Бо могли приїхати з району, а в містах чатували патрулі з комсольських і партійних активістів»). Як радянська дійсність впливала на святкування Великодня у Вашому дитинстві?

– Люди, які творили карʼєри, на ту пору мусіли жити подвійним життям. В Івано-Франківську, якщо паску святили у нас, то, коли баба Люля поверталася з церкви, декотрі сусіди прибігали взяти посвячене яйце і мʼясного шматочок. Школярів у ті дні активно зганяли на всілякі політінформації, які тривали годинами. То страшенно бісило, бо ми знали, що вдома саме розпал активних гостин.

– У текстах багато гумору й теплих побутових деталей. Чому для Вас важливо було передати саме настрій і атмосферу тих років?

– Бо настрій та атмосфера – це те, що найкраще змальовує час.

– Як Ви вважаєте, чому саме дитячі спогади мають таку силу і здатні зігрівати людину навіть через десятиліття?

– Справа у тому, що дитинство для людини – найкраща пора. Люди ностальгують за часами свого дитинства незалежно, як воно у них проходило. Навіть ті, чиє дитинство минуло разом з батьками у спецпоселеннях далекого Казахстану, згадують про дитинство з ностальгією. Бо тоді людина здорова, все життя попереду, навколо обійми ще порівняно молодих, здорових і, що головне, живих родичів. Ти – центр Всесвіту. Кращих часів не існує. У мене є заможний приятель. Коли ми з ним рибалимо, то він починає розповідати, як у дитинстві на Черкащині на все літо забував про взуття, а труси мама видавала лише, коли їхали до міста або одягав нове на свята. І йому лише 68 років.

– Яку традицію зі свого дитинства Ви найбільше хотіли б повернути в сучасне життя?

– Мамулька завжди казала, що поки у хаті випікається хліб, і в тому числі паска, то у тій хаті є життя. Те саме казали мої бабусі і прабабця Мариня так казала, що то була улюблена фраза її бабці. Це саме повторюю і я. Люди, випікайте вдома хліб, бо його запах дає наркотичний затишок.

– Що, на Вашу думку, найбільше може відкрити для себе у цій книжці сучасна молодь?

– Молодь у цій книжці знайде атмосферу часів, яких уже ніколи не буде. Не лише через плин часу, а й через зміни обставин. Це путівник у минуле, як жили їх батьки.

– Якби Ви могли передати читачам лише одну думку або відчуття після прочитання Вашої книжки «За тиждень – Великдень!», що це було б?

– Світ тримається на простих речах. Але тільки через десятки років ми усвідомлюємо справжню цінність тих простих речей.

До Вашої уваги «смачний» уривок із книги Олега Ущенка «За тиждень – Великдень!»: