За словами Оксани РОВЕНЧАК, журналістки-розслідувачки, котра солідарна із французьким колегою Альбером Лондром, найважливіше в професії – правда. Не зраджувати правді – основний принцип, не нашкодити – провідні орієнтири у житті та професії. Авторка книги журналістських розслідувань «Кардіограма» 2020 року відзначена міжнародною премією імені Пантелеймона Куліша. Вона лавреат премії Національної спілки журналістів України «Золоте перо», нагороджена Золотою медаллю української журналістики. Прізвище Оксани Ровенчак увійшло до енциклопедичного словника «Українська журналістика в іменах». З 2016 року найкращі журналісти Івано-Франківщини змагаються в щорічному обласному конкурсі в номінації «журналістське розслідування» на премію її імені.

– Пані Оксано, 2018 року вийшло Ваше літературно-публіцистичне видання "Кардіограма". Розкажіть, будь ласка, про історію створення цієї книги.

– Для мене знаковий 2016 рік. Ювілейне літо Івана Франка з його відомим у майже передсмертному вірші закликом: "Не мовчи, коли, гордо пишаючись,// Велегласно брехня гомонить..." і дало поштовх для впорядкування й видання вибраних журналістських розслідувань. 2016 року заснована обласна премія мого імені Івано-Франківською обласною організацією Національної спілки журналістів України. Цьогоріч відбувся п'ятий обласний конкурс у номінації "журналістське розслідування".

...Конкурс є, премія є, спеціальні призи є, дипломи є, то, подумала, було б добре видати книгу. І як подарунок для переможців також. Подбала, щоб її отримали й лавреати перших двох конкурсів.

Журналістика – це не коридор, а сходи. Премія, "Кардіограма" і є ними до вдосконалення професійності. Один із розділів книги власне й називається: "Пишіть так, як я, і краще".

– Ваша книга має цікаву назву. Розкажіть, будь ласка, чому саме «Кардіограма»?

– Назва "Кардіограма", бо журналістські розслідування – це моя кардіограма. Це бій і... збій серця! До книги ввійшли різноманітні за темою журналістські розслідування і судові нариси. Подала дванадцять за цим складним жанром публікацій із сотень, що були надруковані в першій демократичній газеті України "Галичина" (Івано-Франківськ), в якій працювала, у "Тижневику Галичини", "Голосі України" та інших періодичиних виданнях. Чого дванадцять? Як "апостольських правд". А також десять прицільних судових нарисів, що утверджують перемогу правди над брехнею, просвітлюють людські душі Божою святістю. Документальні історії із "живою правдою без прикрас" відображають своєрідність сучасного світу в нон-фікшн (nonfiction) з динамічним осмислюванням фактів сьогодення. І кожна історія пропущена крізь серце...

– Коли Ви зрозуміли, що хочете займатися розвідувальною журналістикою?

– Не люблю вислів "розвідувальна журналістика"... Журналістське розслідування – істотно рельєфніше. Йому віддала майже тридцять років. Це надскладна газетярська праця. За словами французького практика й теоретика журналістики Жана Мурікана, журналістське розслідування – це "розкрити приховане й зрозуміти". Але досвід його, а також іще одного французького колеги Брюна Пфейфера, з яким познайомилася під час міжнародного тематичного стажування, був потім, уже на "сходах журналістики", коли вдосконалювала опанування жанром. У цей час знадобилася й спільна праця з колегами європейських країн, коли вони зацікавилися моїми публікаціями про продаж дітей в Україні. Журналістське розслідування продовжувала вже разом із представниками французької, німецької та австрійської періодики, а також англійського радіо й телебачення. Я ретельно записувала розмови з офіційними особами, долучала кожний первинний документ. Зарубіжні колеги дивувалися. "Для чого журналістові свідок? - риторично запитував кореспондент австрійського тижневика "Профіл" Грегор Майєр. - Журналістові не потрібен свідок. Для розмови з чиновником будь-якого рангу журналістові не треба брати із собою сторонню особу. Його професійний обов'язок збирати й подавати до преси інформацію, арґументувати її фактами, аналізом перебігу подій".

Як не згадати Івана Франка, в якого постійно вчуся публіцистики думання із студентських років! Людину планетарного мислення, в якого вершинна не лише поетична лірика, а й публіцистика! Наче вкарбувалося в мені його знакове: "Різниця між правдою і брехнею лишень у тому, що брехня завжди має свідків, а правда - ніколи..." "На склоні віку", 1900 рік. Тривалий час запитувала себе: "Як, чого так?" Мучилася відповіддю, але безпомильно вірю українському генієві, великому публіцистові, правдиве слово якого перемагає брехню... Болем серця!

У "Кардіограмі" є журналістське розслідування, надруковане в районній газеті. Подала лише одне із багатьох як приклад, що в районній газеті можна й треба працювати в цьому жанрі. Мені завжди боліла несправедливість. Друкувала розслідування ще тоді, коли вся преса служила рупором Компартії України. Так, і тоді можна було, якщо пекла неправда й фактами ставав на її захист, писати й публікувати журналістські розслідування. Непросто, бо переслідували. Але завжди пам'ятаю, що правда перемагає. Молюся. Прошу Бога допомогти мені. Буває, що в найприкріші моменти згущені хмари прояснюють небо. В одному журналістському розслідуванні прийшов на допомогу В'ячеслав Чорновіл. Мені було легко з ним, бо він публіцист високого виміру. Власне його вислів і народився під час спільної праці: "Немає страшнішої кари за муки нечистого сумління, бо немає вищого судді за правду". Він є в "Кардіограмі".

– Ваші журналістські розслідування активно публікувала газета «Галичина». Що скажете про співпрацю з виданням?

– В обласній газеті "Галичина", в якій надрукована більшість журналістських розслідувань, мені довіряли. І крила давали світлої пам'яті головний редактор Богдан Галюк, його заступник, куратор власних кореспондентів, Орест Олексишин. Щаслива, що мої журналістські розслідування були "цвяхом" номера. Власне, працювати в цьому жанрі - це характер. Внутрішня потреба допомагати людям у прикрий для них час. Це енергетика. Інтуїція на добро. Те, без чого я не можу жити...

Підтримую творчі зв’язки з «Галичиною». Радію кожній гарній публікації колег. Друкую й свої матеріали. 2018 року викликали читацький резонанс мої журналістські розслідування «Як у Долині «інспектор» на-фреймут(ив)» та «Як у Долині батярують…» («Галичина», 16 лютого й 16 серпня 2018 року).

– У своїй книзі "Кардіограма" Ви говорите про совкове ставлення до журналістського розслідування. А яку ситуацію щодо цього складного жанру спостерігаєте сьогодні?

– "Совковість" – доволі розлоге поняття. Сьогодні ним зловживають. Не можна вважати всю журналістику радянської доби такою, що не робила поступу. Завдяки її проблискам професійності українське суспільство вчилося демократії, відкритості, всотувало та розвивало моральні цінності. Завважте, що оминаю вислів "європейські цінності", що також заяложився частим цитуванням і столочився штампами.

У "Кардіограмі" є тріада есеїв про філософію журналістики. Вона розпочинається моєю Концепцією наближення журналістики до моралі. Надрукувала її всеукраїнська газета "День" 3 жовтня 2008 року – "Слово має визволяти, а не поневолювати". Десять принципів наближення журналістики до моралі". Перекладена англійською, французькою та німецькою мовами. Вона актуальна й досі. І буде, мабуть, ще роки затребуваною. Це назагал. Окрема розмова про журналістське розслідування. Ніколи не вважала таким, коли журналіст брав документи в одного багатія, щоб знищити бізнес конкурента, і голосно видавав професійну продажність за "журналістське розслідування". Двох яскравих псевдорозслідувачів називала тоді, коли ними захоплювалися. Час підтвердив мої означення. Сьогодні дехто називає журналістським розслідуванням і підглянуті приватні повідомлення в смартфонах... Це крайність, що перевищила навіть "жовту" пресу. Читати чужі листи без дозволу про будь-що і в будь-кого завжди аморально.

Журналістське розслідування - це праця з первинними документами, а не копіями, хіба що засвідченими нотаріусом. Коли окремі журналісти обслуговують якусь партію, до слова, запартійнилася не лише українська журналістика, а й у Європі та США також, і це підтверджують вибори, то не є розслідуванням. Як і те, коли стежать чи навіть переслідують авта відомих людей, пильнують, з якого ресторану ті виходять і з якими пакетами...

На жаль, дивують журналістські розслідування про вбивство Павла Шеремета. Журналістів убивають не через те, що написали. Убивають за те, що вони готують написати й надрукувати. Ніхто досі не сказав, над чим працював Павло Шеремет. Олена Притула, теперішня власниця "Української правди", мала б знати... Власне, вона останньою бачила і Георгія Ґонгадзе, і Павла Шеремета, котрих убили після виходу з її помешкання... Я наче наблизилася до розуміння, що могло бути причиною смерті Павла Шеремета. Відповідь почасти знайшла в його розмові з Нобелівською лавреаткою Світланою Алексієвич, в реагуванні на неї тодішньої влади. Цікава тема про формування банку стовбурових клітин під час сучасних воєн, що є надзвичайно прибутковим. Павло Шеремет свого часу розвінчав президента Білорусі Олександра Лукашенка. Планував серійну портретистику...

Для мене прикладом журналіста-розслідувача є Іван Ілляш з "Голосу України", в якій і я друкувалася. Цікаві журналістські розслідування відзначені моєю премією і спеціальними призами. Вони професійні, актуальні, різноманітні за темами, глибокі за розкриттям їх, оригінальні за формою, використанням мовних засобів.

– Відомо, що професія журналіста-розслідувача є доволі небезпечною. Чи траплялися ситуації, після яких Ви задумувалися про те, щоб не займатися журналістськими розслідуваннями?

– Журналістське розслідування - надскладний жанр. Але він і цікавий тим! У "Кардіограмі" лавреати моєї премії та володарі спеціальних призів діляться думками про журналістське розслідування. Тим, хто відчуває серцем своє покликання, воно додає снаги. Правда для мене настільки дорога, що я нею переборювала всі страхи. Для їх виникнення були підстави. Але ніколи не думала зійти з обраної дороги.

Лише на якийсь час від журналістського розслідування переходила до інших жанрів. Найчастіше есеїв, тієї художньої публіцистики, що налаштовує на світле. Постійно працювати в жанрі мовою фактів і серця (так і називається один із розділів книги - "Мовою фактів і серця") неможливо, бо світ видається "суцільною вигрібною ямою". Тому, щоб не зневіритися в його благовісності, писала есеї, нариси, рецензії. І в такий спосіб зберігала світоглядну рівновагу, знижувала градус психологічного напруження, чорні фарби змінювала пастельними, щоб уберегтися від зневіри, утвердитися в перемозі добра над злом.

Журналістське розслідування - це публіцистика думання. Шукачі справедливості випереджують свій час. Одиниці йдуть за ними, інші кидають камінням. Мене живила дружба із дисидентами: сім'єю Січків, Євгеном Сверстюком, Зеновієм Красівським, Ярославом Лесівим... Особливо додавали сил молитовні рядки священника й поета Ярослава Лесіва:

– У своїх публікаціях Ви торкаєтеся гострих тем, які, мабуть, впливають на психологічний стан. Які поради дасте тим, хто під час роботи постійно піддаються тиску та зазнають стресу?

– Справжня журналістика - це майже завжди певні хвилювання. По-іншому не може бути! На Ваше запитання вибудую свою думку за назвами розділів книги. Уже називала "Мовою фактів і серця". Є ж іще: "Пульс до ста...", "З холодним розумом і гарячим серцем", "Коли й твоя душа щемить", "Береженого й Бог береже"... З власного досвіду означила десять порад для журналістів-розслідувачів. Насамперед - треба старатися жити в гармонії з Божими заповідями. Молитва допомагає в найскрутніші хвилини. Пам'ятаю слова Папи Римського Франциска, що "гріхи" інформації нищать серце, завдають людям шкоди. Ніколи не зраджувати правді. Нас не люблять колеги, бо нерідко доводиться спростовувати їхню брехню. Стаєш чужий серед своїх. Але треба вчитися доброзичливості й за цих обставин.

Я добре орієнтуюся в юриспруденції. Без її знань не варто розпочинати журналістське розслідування. Завжди готова до захисту в суді за кожний газетний рядок. Мінімальна редакторська правка й лише за погодженням автора. Ці й інші застереження захищають мене від додаткових стресів.

Ми маємо свого покровителя. Це святий Франциск Сальський. Є його молитва, що журналіст має бути слугою Правди!

– У журналістських колах вважають, що потрібно змінювати стандарти журналістики. Чи погоджуєтеся Ви з цією думкою? Якщо так, то що, на Ваш погляд, потребує оновлення?

– Для мене стандарт журналістики Іванове Франкове: "Мовою душ говоріть до душі..." Як світоглядний публіцист, він закликав "рівняти стежку правді".

Повторюю із своєї Концепції наближення журналістики до моралі: "Повага до правди - перший обов'язок журналіста. Основне його завдання полягає не в збиранні інформації, а в поширенні правди, єдиним фільтром якої є сумління. І друге ім'я правди - добро. Стань недосяжним для зла, казав український філософ Григорій Сковорода. І найголовніше - "Слово має визволяти, а не поневолювати". Це вічні стандарти журналістики. Української та світової. Журналіст покликаний рятувати ошукані душі. Сьогодні він сам ошукує їх брехнею, маніпулює думкою за допомогою сучасних технологій. Масовість комунікації спричинила до того, що нерідко зло спокушає свідомість.

Додалися й соціальні мережі, де здебільшого зло знаходить прихисток і поширюється фейковою інформацією, тими фальшивими повідомленнями, що перевертають світ дриґом. Інформація витісняє аналітику. Вік інформації диктує свої виклики. І все ж аналітика, та журналістика думання, що йде від серця й знань, має вивищуватися над рівнем нині майже суцільного інформаційного хаосу, який затуманює розум, а не просвітлює його. Про це кажу майбутнім журналістам, з якими зустрічаюся. Не люблю нині модних майстер-класів. Звучить захопливо. Але кожний має виробляти свій професійний стиль. Упізнаваний! Щоб з перших речень можна безпомилково назвати автора.

Мені завжди цікаві зустрічі з молодими журналістами. Ставлюся до них з повагою. Вірю, що вони будуть моральними журналістами, для яких правда - над усе.

Запам'ятала зустріч із студентами-журналістами Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, яку організувала відповідальний секретар Івано-Франківської обласної організації НСЖУ, секретар Національної спілки журналістів України, заслужений журналіст України Вікторія Плахта. Від фахового спілкування раділо серце!

– Яке Ваше професійне кредо?

– Моє життєве кредо збігається із професійним: "Ніколи нікому не робити свідомо зло!" Відплата за свідомо скоєне зло конче настає! У правді йти до кінця! Вона визволяє! Вірю! Власне слово "кредо" з латинської мови перекладається "вірю"...

– Пані Оксано, Ви пишете публіцистичні статті. Цікаво, яких сучасних публіцистів читаєте Ви? Чи можете порадити когось нашим читачам?

– Читаю багато. Роблю нотатки. Постійно гублю ручки... Нерідко бракує її під рукою, коли треба записати чиюсь мудру думку... Люблю художню публіцистику Михайла Слабошпицького, Володимира Качкана, Світлани Алексієвич... Захоплює світоглядність слова Йосипа Лося, відгук-рецензія якого на мою книгу вміщений у ній, Богдана Зілинського - чеха українського походження, котрий з діда-прадіда ознайомлює світову спільноту з історією України, її культурою, Сергія Плохія, Енн Епплбом... Власне це люди, котрі здатні відчувати чужий біль і писати про це. Як завжди, в пріоритеті твори Ліни Костенко, перечитую Юрія Мушкетика, особливо вразила його чесна громадянська позиція про зрадянщені колективні листи... Люблю читати Сергія Осоку...