Сьогодення України на її четвертому році великої війни з росією – це часто-густо багатовекторне лицемірство. Облуда запанувала в українському суспільстві. «Великий тлумачний словник сучасної української мови» подає перше значення слова «облуда» як «злий дух». Це – лицедійство з метою обдурювання, приховування справжніх намірів, нещирість, вдавана доброзичливість. Синоніми до «облуди» – «фальш», «неправда», «лицемірство», «обман», «оман» («омана»), «ошуканство». Прикметно, що синонім до «облуда» – слово «оман» – збігається з назвою держави Оман, де свого часу, ймовірно, відбулася таємна змова проти України. Цікаве ще одне значення слова «оман» – сивої давнини в Україні так називали рослину з наркотичною дією. Годі й підібрати інакше слово, щоби спробувати змалювати нинішню ситуацію в Україні, що руйнує нашу державу зсередини, в самій собі...

Не лише путін...

Міжнародний терорист путін не приховує бажання переписати на користь російської імперії історію України, а також присвоїти її культурні надбання. Ми поволі зішкрібаємо вороже нашарування. Маємо справу з крадіями та фальсифікаторами всього українського. Ворога знаємо в обличчя, а як бути зі своїми ідеологічними облудниками?! З ними набагато важче, бо в їхніх словах – лише десять відсотків правди, а решта – суцільна брехня. Це так звана напівправда, або, як її ще називають, – дозована інформація з синдромом першості, що межує з оманливою. Вона є небезпечнішою, ніж очевидна брехня. Всесвітньо відомий письменник і філософ Франц Кафка, іменною міжнародною літературно-мистецькою премією якого дорожу за авторський проєкт «Війна хрестами чорніє», вважав, що «Найбільша брехня народжується з напівправди».

Замовчування правди, або «чисті аркуші» чи «білі плями», якими надто зловживали за радянщини, – це все шкідливо. І все ж завжди легше писати на вільних незаповнених сторінках, ніж виправляти свідоме замасковане оббріхування. Про це пишу не вперше. Цю тему порушувала, наводячи конкретні факти, в низці медіа, зокрема у таких провідних виданнях, як «Політика і культура» («ПіК»), «Буковинський журнал», «День», «Галичина»…

Та все ж послуговуюсь добрим правилом – розпочинати статтю з тематичного позитиву. Тож спершу повідаю про свіже фундаментальне історичне дослідження – «Втеча від соцреалізму і модернізм: українське шістдесятництво та його культурно-політичні трансформації (60–80-ті роки ХХ століття)» доктора історичних наук, письменника й літературознавця зі Львова Петра Шкраб’юка, який народився на Тлумаччині. Тим паче, що 26 серпня він став лавреатом престижної всеукраїнської премії імені Михайла Слабошпицького (за 2025 рік) за повість-есе «Друга коронація» про письменницю зі Львівщини Ольгу Яворську…

Автор монографії, знаний публіцист, стиль якого закорінений в українську ідентичність, у роботі «Втеча від соцреалізму…» розгортає перед очима читача широке полотно творчих постатей. Зі знанням історичної достовірності, а також із поваги до авторського права він цитує джерела й подає посилання на них, що додає значущості пошуковій праці. Вдячна йому як своєму старшому досвідченому колезі – випускникові факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка – за згадку про мою книгу «Дзвін у храми серця», яка розповідає про легендарну родину дисидентів Січків та поета і священника Ярослава Лесіва, і за фрагментарне цитування її тексту…

А чи не першим прикладом облуди, про яку хочу розповісти, (це слово повторюватиму як нагадування про свідоме перелицювання української історії на користь сусідньої ворожої країни), обрала один із сотні перекручених фактів Акіма Галімова – автора й продюсера історичних проєктів на телеканалі «1+1 Media», а також на YouTube-каналі. До речі, назву одного з них – «Реальна історія» – якраз і присмачено прихованою зацікавленістю до нібито справжньої історії. Наміри, схоже, благородні, але, як відомо, вони майже завжди ведуть до пекла. Час підтверджує цю народну мудрість. Підступний намір псевдоісторика – випускника-журналіста Московського університету – став явним. І це не просто такий собі Акім Галімов, а ціле явище – спланована система на межі духовного геноциду українського народу у війні з росією та внутрішньою облудою, що визискує Україну.

Між іншим, підтверджує системність винищення українськості в нашому суспільстві і виданий у березні цього року підручник для 11-тикласників – «Історія України (рівень стандарту)», серед авторів якого фігурує той самий А. Галімов. Ця навчальна книга, що вийшла у світ з ініціативи Міністерства освіти і науки України, сприяє руйнуванню шкільної історичної освіти зсередини. Перекручування подій початку великої війни росії проти України, звеличення Президента Володимира Зеленського та його «ефективних 5–6 менеджерів» (хто вони, довідуємося щодня все більше й більше від антикорупційних органів НАБУ, САП і БЕБ, і не лише ми, а й світ), яких тепер називають «(д)ефективними менеджерами», – це і є фальсифікацією історії України та ймовірним створенням культу керівника держави. Така ситуація загрожує запровадженням диктатури разом із єрмаками, подоляками, литвинами, лещенками та братією провладних підлабузницьких медійників і брехунів на грантах від Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), яке через корупцію розформував американський президент Дональд Трамп, і фондів Джорджа Сороса…

Про згаданий підручник з історії ширше і справедливо написав головний редактор обласної газети Прикарпаття «Галичина» Василь Мороз у одній із публікацій циклу статей «Нездоланна неминучість-2: панування «слуг»...» під рубрикою «Трагедія України: спроба осмислення», започаткованому в газеті «Галичина» за 19 червня…

Проєкт А. Галімова «Реальна історія» потребує окремої розмови. Сьогодні спробую проаналізувати його розповідь «Праведник чи посібник нацистів? Реальна історія. Андрей Шептицький» – з нагоди 160-річчя митрополита Української греко-католицької церкви.

Маніпуляція розпочинається вже із заголовка. Автор не дає однозначної відповіді на хитро акцентоване запитання, яким інтригує і водночас кидає тінь та сіє сумнів. Звісно, то право автора – обирати штрихи до теми висвітлення історичної постаті. А. Галімов зосередився суто на захисті священником єврейських родин від німецьких фашистів. Він робить наголос на голокості й у його контексті дуже мало каже про голод як геноцид українців.

Не розповідає про штучний мор українського народу, який організувала радянська влада на чолі з комуністами-євреями, що є доконаним історичним фактом, підтвердженим абсолютною більшістю країн світу. До речі, держава Ізраїль – одна з небагатьох, яка не визнала геноцидом голод в Україні 1932–1933 років. Так само й досі імені митрополита Андрея немає в переліку осіб, удостоєних почесного звання «Праведник народів світу», яке меморіал «Яд Вашем» в Єрусалимі надає під егідою офіційного Тель-Авіву громадянам різних держав, неєвреям, які ризикували життям під час Другої світової війни, щоби врятувати представників єврейської національності від нацистів.

У крові А. Галімова як онука кримського татарина, котрого російська імперія депортувала з Криму, мало б пульсувати прагнення до справедливості. Та натомість у нього вийшов надто куций портрет А. Шептицького. Зокрема не сказано ні слова про нього як моноліта української нації, як видатного релігійного та культурного діяча, а також нічого зокрема і про його історичну працю «Як будувати Рідну Хату» (1941)... Схоже, автор виконав завдання – забалаганив перед численною авдиторією великого українця з його непересічною долею християнина. Добре, що світлої пам’яті професорка, громадсько-політична та культурна діячка Ірина Фаріон залишила нам унікальний запис про митрополита у проєкті «Велич особистості», в якому на повний зріст постає образ українського будівничого. А. Шептицький з Божою допомогою чітко розрізняв добро і зло. Він часто вживав вислів «фарисейська закваска», коли йшлося про облуду. Як міг, так остерігався духовного лахміття.

Непросто передати повноту постаті митрополита. Я прагнула хоч наблизитися до контурів цієї особистості під час журналістського дослідження його творчості (журнал «Перевал») та плідного меценатства («Буковинський журнал», «Галичина»). Надто ж цікавим і благородним він є для мене після вивчення архівів і написання есею про художницю зі священничої родини Галину Захарясевич – дружину курінного медика Української повстанської армії, письменника, публіциста й філософа Юрія Липи, якого енкаведисти закатували 1944 року.

Саме коштом А. Шептицького Г. Захарясевич, родом із Рахині на Долинщині, здобула фахову вищу освіту у Віденській академії мистецтв. Фундаментальні праці про українську державність – Юрія Липи «Призначення України» (1938) і вже загадана «Як будувати Рідну Хату» – послання нам крізь роки. Ось як писав отець Андрей: «Ключ до перетворення України знаходиться у ній самій. Нам важко змінити зовнішні обставини, проте в нашій волі змінити себе». Його роздуми адресовано нам, нині сущим на роздоріжжі війни й миру...

Але якби ж то один Акім Галімов! На YouTube-платформах розвелося стільки «істориків», що лячно стає за оббріхуваний ними наш національний спадок. Вони керовані не лише з москви, а й, на жаль, і з Києва також, щоб вихолостити нашу історію, піддати сумніву її демократичний поступ. Є ще онлайн-видання, яке заснував Вахтанг Кіпіані. І в нього, як і в А. Галімова, доволі велика авдиторія майже з однаковими коментарями для просунення монетизованого YouTube-каналу. Не оцінюватиму всі його медійні розповіді. Достатньо було послухати «ролик» про Наталію Кобринську з допущеними в ньому фактологічними помилками, щоб викреслити його з кола історичних зацікавлень. Факт такої трансляції з похибками обурив також науковців-краєзнавців зі старовинного міста Болехова, на місцевому цвинтарі якого покоїться прах письменниці.

На цьому ж інформаційному ресурсі недавно з’явилася розповідь наукового співробітника Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. Яворницького Антона Кістола – «Міф та апологія Дмитра Яворницького». І знову бачимо тут свідоме маскування, щоб лише нашкодити історичній правді. На перший погляд, ніби й апологія, що означає «виправдання», а насправді – озвучення російських наративів з авторськими міркуваннями на зразок: «На жаль, перевірити цей факт не видається можливим...».

І це в ювілейний рік людини високого духу! Дмитру Яворницькому цьогоріч – 170 років і минуло 85 літ, коли відійшов у вічність.

Але й це ще не все. Є онлайнова платформа – «Локальна історія». І вона, схоже, підпорядкована меті сфальшування, зокрема про якусь «русскую Русь». Постає слушне запитання до автора – того ж А. Кістола – це для путіна чи від путіна?! І ті ж оманливі його роздумування: «Сьогодні важко сказати, чи міг український історик уникнути вихваляння російської колонізації...».

Не можу оминути також «Історію без міфів» – і її слід занести до списку руйнівників української ідентичності. Веде цю програму на YouTube Владлен Мараєв, також історик і кандидат історичних наук. Звісно, той відеоблогер у вишиванці багато разів наголошує, що це «історія без міфів», натомість сам хвацько видумує їх, як це зробив, наприклад, під час етеру про святого Володимира Великого. Саме цей ведучий і разом з ним іще один історик – Олександр Алфьоров – до Дня журналіста цього року отримали з рук Президента В. Зеленського державну нагороду – орден «За заслуги» ІІІ ступеня. А 27 червня Кабінет міністрів призначив демобілізованого зі Збройних сил України кандидата історичних наук Олександра Алфьорова головою Українського інституту національної пам’яті.

Ледве змусила себе подивитися програму із заманливою назвою «У ліжку» за участю цього посадовця. Навіть у ній він знаходить можливість хвалити В. Зеленського. Картина нагадує штучний «коридор слави», що на камеру супроводжує в частих поїздках за межі України її керівника та Верховного головнокомандувача ЗСУ.

Шість місяців тому О. Алфьоров зібрав собі подібних істориків з нагоди п’ятиріччя авторського відеоблогу – «Перша зустріч істориків українського YouTube». Враження неоднозначні, попри звичні однаково схвальні коментарі ботів одного з «(д)ефективних менеджерів» із Банкової. Почула думку, що «Русь – це росія зі столицею в Києві». Ось так!

З-поміж спікерів зустрічі зацікавив письменник і журналіст з Івано-Франківська Олег Криштопа. До того ж він є автором програми на YouTube-каналі «Історія для дорослих». За його словами, він зокрема 14 років досліджував радіо УПА «Афродіта». Завдяки пошуковій праці написав документальний роман – «Радіо Афродіта», про що «Галичина» вже писала. Згадала принагідно світлої пам’яті краєзнавця зі Старого Мізуня на Долинщині Михайла Крупчина, який першим зацікавився цією темою і висвітлював її у місцевій пресі...

Погоджуюся з думкою Олега Криштопи, що В. Зеленський у своїх публічних виступах допускає історичні помилки. І винуваті в тому, як він вважає, ті, хто їх йому готує, як це було, наприклад, під час святкування торік Дня Незалежності щодо гетьмана Богдана Хмельницького.

Обурює й відомий телеведучий Данило Яневський, який перейшов посутньо на мову ворога, бо, як каже сам в інтерв’ю Наташі Влащенко, подружці «підставок для мікрофона» Яніни Соколової та Наталки Мосейчук, виховувався в сім’ї російської культури. Не забуває хвалькувато нагадувати, що є «єдиним доктором історичних наук і водночас заслуженим журналістом України». Він видав понад 20 книжок з історії України! Це ж треба буде стільки часу та сил, щоб вичистити з інформаційного простору сплоджену ним брехню про лицарів українських історії та культури!

Митри – як у кіріла...

Руйнівникам України замало спаскуджувати її історію. Під час війни вони маскуються під рятування віри, обрядів та звичаїв, а насправді розсварюють людей, розмивають святість, знищують правічні обереги...

Нічим іншим, як шизофренією, фахівці із психіатрії називають схвалення ВРУ двох законопроєктів – 22 липня про скорочення повноважень НАБУ та САП цього року та 31-го – про їх повернення. Дивує й те, що ті два документи, крім їхніх авторів і депутатів-«кнопкодавів», ніхто в очі не бачив, оскільки їх не було на офіційних інформаційних платформах.

Словник історичних означень поповнять слова та поняття на зразок «до останнього українця з лопатою», «коаліція охочих», «уроки щастя», «закриті кордони», «коридор слави», «корумпанти», «Конституція на паузі» тощо. Ще багато про що в тому ключі довідаються свого часу українська і світова спільноти.

На мою думку, до облудних діянь під час великої війни в нашій державі віднесуть і перехід на новоюліанський календар Православної церкви України під проводом митрополита Київського і всієї України Епіфанія та Української греко-католицької церкви під керівництвом її отця та глави блаженнішого Святослава. Вважаю, що зміна церковних дат радше мала політичне забарвлення, ніж була релігійною потребою. Тож є підстави для відповідних роздумів.

Відомо, що 24 травня 2023-го Архієрейський собор ухвалив рішення про перехід з 1 вересня того ж року на новоюліанський календар. Завершальне рішення затвердив Помісний собор 27 липня. Цей собор очолював митрополит Київський і всієї України Епіфаній. Спочатку українські греко-католики розходилися в думках щодо цього. Дещо стримувала їх пам’ять про те, що свого часу таку календарну реформу не ініціювали ні митрополит Андрей Шептицький, ні патріархи УГКЦ Йосип Сліпий, Мирослав Іван Любачівський та Любомир Гузар, котрих важко запідозрити в любові до росії та її церкви. Надто ж хисткою є і офіційно названа причина того кроку – мовляв, таке бажання продиктовано необхідністю синхронізації літургійного календаря зі світським і частково – через російське вторгнення в Україну. Але тут виникає логічне запитання: новоюліанському календареві (1923) – понад сто років, то чому лише тепер, у час воєнного лихоліття, запровадили його?

Власне, поміркуймо принагідно про такі два аспекти, ключові, на мою думку.

Перший – це те, що на тлі узагальненої константи про відокремлення церкви від держави згідно із 35 статтею Конституції України День пам’яті святого рівноапостольного Великого князя Володимира реформатори з нашого владного Олімпу перенесли з 28 липня на 15-те.

Відзначення Дня хрещення Русі-України 28 липня на вшанування Володимира Великого було запроваджено за президентства Віктора Ющенка (2005–2010). Тоді ж відзначали ще й День української державності. Але два роки тому Президент В. Зеленський ініціював перенесення цієї історично щасливої для українців дати на 13 днів раніше, тобто на 15 липня. Схоже, без облуди й тут не обійшлося. 28 червня 2023-го глава держави вніс до ВРУ відповідний законопроєкт, у пояснювальній записці якого наголошував, що метою зміни дати свята є зокрема «відмова від російської спадщини» і «нав’язування відповідних дат Росією». А вже 14 липня у звичному «турборежимі» «слуги народу» в парламенті визначили 15 липня Днем української державності.

Але як тоді бути із 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада у тодішніх складних політичних умовах схвалила історичний документ – Декларацію про державний суверенітет України? Виникає ж логічне питання: чому не цей день визнано Днем української державності, а 15 липня?

Декларація, за яку проголосували 355 народних депутатів, став важливим кроком на шляху до відновлення Незалежності України, офіційно проголошеної 24 серпня 1991-го. Тоді, ще за майже півтора місяця до 24 серпня, вперше народні обранці демократичного скликання, серед яких були В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Степан Пушик, Степан Волковецький, Лесь Танюк, Іван Заєць, Іван Драч, брати Горині – Богдан і Михайло, Дмитро Павличко, Ірина Калинець, Дмитро Захарук, Михайло Косів, Ярослав Кендзьор, Сергій Головатий, Степан Хмара, Ігор Юхновський та інші знакові постаті, на весь світ заявили про незалежність України від москви…

Володимир Великий – державотворець, який прийняттям 988-го християнства засвідчив цивілізований вибір Русі-України. Так, росія згадує нашого князя 28 липня (окремі ранні архіви Новгорода вказують і на 15 липня). Але це не означає, що українці мають відступати від історичної дати 28 липня під будь-яким приводом, зокрема й надуманим. Не можна нехтувати ні цією віхою української державності, ні 16-тим липня 1990-го.

Вважаю, що Президент та ВРУ віддали наше свято росіянам і фактично відмовилися від святого Володимира Великого та його духовної спадщини, потрібної нині для розбудови України. Не поділяю думки голови Держслужби України етнополітики та свободи совісті Віктора Єленського, яку він висловив у етері «Укрінформу» 15 липня цього року, про втішні очікування від зміни календаря.

Вражає і таке. 6 липня цього року отець і глава УГКЦ блаженніший Святослав передав мощі святого Володимира Великого до храму Святої Софії в Римі. Нетлінні останки українського князя віддав для цього 25 січня 2025 року колишній архієрей Української православної церкви московського патріархату Олександр Драбинко, який перейшов до ПЦУ. Мотивація такого неоднозначного вчинку – мовляв, цей храм будував патріарх УГКЦ Йосип Сліпий. І знову слушне запитання – невже святі мощі нашого князя-державника мають зберігатися в Римі, а не в Києві?!

Донедавна вони перебували в розпорядженні УПЦ МП на чолі з Онуфрієм, церковних поводирів якої підозрюють у співпраці з ворогом. Це та церква, нагадаю, координатором якої є патріарх московський і всієї росії кіріл, котрий благословив путіна та його військо на війну в Україні. А тепер зберігатимуться в Римі. Наскільки це виправдано?!

На цьому тлі дуже прикро, що митри (корони) – майже однакові в провідників церков як в Україні, так і в росії. Вони обрамлені коштовним камінням, як і весь священничий одяг, що виблискує розшитим золотом-сріблом. Війна, що чорніє хрестами, не зупиняє їхні появи на публіці у щоразу нових дорогих шатах.

Другий аспект. Українська Повстанська Армія (УПА) офіційно обрала 14 жовтня – свято Покрови Пресвятої Богородиці – днем свого створення. Цю дату зафіксовано в усіх відповідних світових та вітчизняних документальних джерелах як історичну – 14 жовтня 1942 року. Покрову Божої Матері, тобто 14 жовтня, обрало також українське козацтво, про що з-поміж багатьох інших істориків та краєзнавців розповідає Олекса Воропай. Тож 1 жовтня, зміщене тепер на 13 днів за реформованим церковним календарем, не є датою створення УПА – армії, яка боролася за самостійну Україну проти німецьких і московських окупантів! До того ж це створює суспільний хаос, чого не хочуть помічати світська й церковна влади і той же В. Єленський з його відірваністю від реалій. На це, мабуть, і розрахована та бісова «тринадцятиднівка», на яку змістили календар! А ще такий крок дозволяє тепер тим самим російським історикам нахабніше фальсифікувати нашу історію!

Люблю творчість відомого поета й філософа Ігоря Павлюка, котрий каже: «Іду собі за Христом – і все...». Не знаю, чи він молиться за оновленим перекладом Ісусового Слова. Вірю, що промовляє молитву так, як вона звучала первинно. Це комуністи-безбожники (і не лише росії, а України також) навмисне переінакшили рядки в найголовніших священних текстах «Отче Наш» та «Богородице Діво».

Дотепер через канони, насаджені войовничими атеїстами, моляться у храмах ПЦУ та УГКЦ, як і в усіх російських (РПЦ), не за справжньою Божою наукою. Вслухалася в молитву отця й глави УГКЦ блаженнішого Святослава в Римі, бо хотіла чути «Отче Наш» і «Богородицю Діву» так, як навчав Папа Римський Франциск. Святійший Отець, який виховувався на молитвах українського священника Степана Чміля в Аргентині (цьому фактові ще раніше присвятила окрему статтю), досліджував історичні релігійні документи і ділився висновками 7 грудня 2017 року в етері «Радіо Ватикан», розвитком якого опікувався Папа Римський Іван Павло ІІ і яке поширює вчення Католицької Церкви в усьому світі. «Коли молимося «Отче Наш», говорити про Бога, який «вводить у спокусу», є свідченням неточного перекладу», – таку думку висловив світлої пам’яті папа Франциск, який нагадав, що у Франції, низці інших країн благають, схрестивши руки: «Не дай мені впасти у спокусу». Бог не «вводить у спокусу». «Той, хто «вводить у спокусу», – сатана, це його заняття», – пояснював він.

Молитву, яку Ісус Христос залишив людям, я промовляю, звертаючись до Бога: «Не дай увійти у спокусу».

Християнський часопис CREDO роз’яснює, що «Бог не схиляє нас до зла». І папа Франциск повернув правдивий текст. Працював над ним 16 років! Відроджений переклад він запровадив 22 травня 2019-го. Але не всі сприйняли Божу молитву, якою вона була насправді. Це ті, хто сьогодні молиться без розуміння, що Бог завжди є добро і світло. Але чи не найбільше критикувала Святійшого Отця російська церква, яка, за історичним дослідженням у Ватикані, й переінакшила рядки молитви. Член біблійно-богословської комісії РПЦ протоієрей Андрій Новіков сказав агенції РІА «Новості», що їх влаштовує стара версія. Можливо, і в цьому також прихована жага як росіян до людської крові, так і всіх, хто розпалює війни, не прагне миру, по-сатанинськи ігноруючи заклик Ісуса Христа жити в мирі.

Неправильно перекладено й текст молитви «Богородице Діво». Та ж РПЦ намагається начебто з позицій давньої церковної мови залишити в ньому слово «ізбавителя» в рядку «душ наших». А треба би замість «ізбавителя» вживати «визволителя». Бог не «ізбавляє» наші душі, а визволяє їх від гріхів. Як і багато інших мирян, я, тихо промовляючи молитву до Пресвятої Богородиці, звертаюся до Її Божого Сина Ісуса як до «визволителя душ наших»…

Підступний суржик, і не тільки...

Про давність української мови свідчать писемні пам’ятки. Директор Інституту української мови Національної академії наук Павло Гриценко вважає, що «Нам треба припинити дивитися у бік російської мови. Це нав’язаний нам сюжет». Лаконічно і зрозуміло, з огляду на первинність української мови.

Свого часу на YouTube мовознавець Олександр Авраменко хвалився, що консультує В. Зеленського. Не так давно цей «культовий» філолог виїхав із України і живе в придбаному розкішному помешканні за кордоном. На критику українців відповів відомою притчею про муху та бджолу, вважаючи себе останньою, хоча не всі так думають, – більшість сприймає його як муху.

У соціальних мережах стільки «філологів», що тьмяніє в очах від заголовків «Як правильно казати». Майже всі такі «уроки» не мають наукового підґрунтя. Чи, бува, зумисне не калічимо цим українську мову, начебто з бажанням допомогти?! Чи не збіднюємо її благим завзяттям, не знаючи добре історії?!

Або таке. Під час згадуваного свята Покрови Божої Матері 14 жовтня вшановували українських захисників. І ось з подання таких осучаснених авраменків 2021 року в указі Президента до слова «захисників» додалося «і захисниць», що є грубим стилістичним порушенням. Воно свідчить про неповагу до правил української мови. Так, є слова «захисник» і «захисниця». Але коли до «захисників» – слова у родовому відмінку множини, що означає збірний образ, додавати окремо й «захисниць», то маємо в цьому разі явно недоречний у такому поєднанні фемінітив. Таке навіть може відохочувати до святкування через, схоже, свідомо допущену зневажливу помилку. Втім, можливо, на те вона й розрахована.

Влучно з цього приводу в інтерв’ю виданню «Високий Замок» з нагоди свого 95-річчя сказала авторитет мовної спільноти України, доктор філологічних наук, академік АН Вищої школи України Олександра Сербенська: «Це все штучне і якесь дике».

На порядку денному знову постає проблема із засиллям суржику в українській мові. Це засмічення спричинила війна та переселення з тимчасово окупованих росією територій громадян України, які здебільшого розмовляють російською. Виправдання суржику – це ще одна облуда, спрямована на руйнування національної ідентичності. Тому навряд чи можна схвалювати це явище, як це робить певним чином письменник Остап Українець в інтерв’ю на YouTube-каналі «Інтент», називаючи суржик «своєрідним транзитом». Він вважає, що суржик, ота мішанина російської та української мов, не завжди є злом. З іще одного інтерв’ю, цього разу такому собі «Крапівному» на YouTube, довідуємося, що суржик може врятувати українську мову. Отакої!

Дослідники нашої мови, які вигулькнули останнім часом у суспільстві, мали б знати, що суржик – це сміття, яке не спонукає до вивчення української мови. Він її калічить, через що пізніше потрібен буде тривалий час для розчищення словесної каламуті. Потурання суржикові – означає свідомо закидати підводні камені в розвиток нашої мови. Це найстрашніше, чого можна очікувати.

Обурюють також ті «знавці» мови, що з українського геніального художника Іллі Рєпіна, автора відомої художньої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», роблять «Ріпина». Вони, на мою думку, зумисне знеславлюють це ім’я у світовій культурі начебто з добрих намагань.

На жаль, ми не вміємо належно шанувати своїх геніїв, яких перехоплює росія. Ілля Рєпін – один із тисяч талановитих українців, котрих ми віддаємо ворогові-сусідові. Як з’ясувала, в росії більше назв вулиць та установ, що носять ім’я Іллі Рєпіна, ніж в Україні. Риторичне питання: хто винен у цьому?

Тарас Шевченко був академіком гравюри Петербурзької академії мистецтв, яка носить ім’я її випускника Іллі Рєпіна. І є десятки знаних у світі архітекторів, скульпторів та художників з України, від імен яких не треба відмовлятися тільки через те, що свого часу вони здобували там вищу фахову освіту…

5 серпня 2025 року в середмісті Києва з’явилася п’ятиметрова жовтодинна скульптура Кобзаря, яка повторює перше мистецьке зображення поета – його бюст, встановлений у садибі родини мецената Олексія Алчевського в Харкові, авторства Володимира Беклемішева, також випускника тієї самої академії мистецтв у Санкт-Петербурзі. До речі, тодішнє вшанування Тараса Шевченка було нелегальним, через що згодом «царська охранка» розправилася з його ініціатором.

Думки ж про теперішній постамент у столиці, встановлений під час війни, розділилися. Власне, то інтерактивна інсталяція «Світ очима Шевченка» – завдяки розміщеним усередині бюста вічкам можна потрапити у 80 локацій по всьому світу, де встановлені памʼятники Кобзареві. Підтримую оцінку видання «Інформатор», інших медіа про схожість задуму її автора Сергія Западні з аналогічним проєктом – виставленим у французькому місті Лілль 2019 року погруддя жінки, також жовто-динного кольору, яке створив художник з Ліона Ксав’є Вейлан.

Але навіщо нам ця споруда, хай і Шевченкові, в часі війни? Люди обурюються. Стріли гніву летять і в ні в чому невинуватого нашого Пророка. Невже тут знову нашкодив той самий злий дух, що таїться у слові «облуда»?! Погруддя радше комерційне з рекламою для міжнародної платіжної системи VISA, назву якої викладено праворуч від погруддя літерами синього кольору.

Можна втішатися інтерактивною виставкою про пам’ятники Тарасові у світі, але в образі Кобзаря роботи С. Западні не видно тих вічних народних дум, які обсідали українського велета духу за життя і які 125 років тому відтворив український скульптор В. Беклемішев у білому мармурі...