Такі вироби – це взірці традиційного мистецтва, характерного лише для жителів Карпат. У давнину гуні одягали на свята, а ліжниками зігрівалися навіть у найлютіші морози. До того ж вони служили оберегами від всього поганого…

Ткати ліжники Руслана Гончарук з Яворова на Косівщині навчилася ще у дитинстві. На створення одного такого виробу йде чимало часу – тиждень, іноді й місяць-два, адже все робить вручну: обробляє вовну, пряде нитку, а далі тче сам виріб.

Яворів вважають столицею ліжникарства. Та ще десять років тому ліжники виробляли ледь не у кожній яворівській хаті, нині ж у селі залишилось менше ста майстринь, а молодь не поспішає переймати традиційне ремесло.

Важка праця і невисока ціна за готовий виріб змушують майстринь шукати заробіток деінде, а найчастіше – за кордоном. Якщо так триватиме й далі, то гуцульський ліжник може канути у небуття, як це вже сталося з чернівецьким ліжником, гуцульським килимом, кутською керамікою та деякими іншими традиційними ремеслами.

«Ткати ліжники мене навчила мама, вона була знаною майстринею. У дитинстві під час уроків трудового навчання в школі ми теж робили ліжники. У класі було чотири верстати, дівчатка ставали по двоє і ткали. Інші пряли, граблювали (розчісували) нитку – тоді все робили вручну, нині ж ці процеси автоматизовані», – розповідає майстриня із Яворова Олена Прокоп’юк.

Та дається взнаки інша проблема – дефіцит вовни. Колись у Яворові овець було чимало, а з місцевої, домашньої вовни й ліжники виходили гарні. За радянських часів у селі був колгосп «40-річчя Жовтня», до якого входили й довколишні села – Річка, Снідавка, Соколівка. Тут діяв навіть цех із виготовлення ліжників, і, ясна річ, тримали-вирощували в колгоспі і своїх овець.

Отож майстрині і в колгоспному цеху працювали, і вдома ткали. Розквіт ремесла припав десь на 60–70-ті роки, коли жінки почали виносити свої ліжники на базар у Косові. Кожна майстриня хотіла мати виріб найкращий, а також товстіший і важчий, ніж в іншої. Скажімо, виткати ліжник завважки три кілограми було соромно, тож робили їх на чотири, а то й п’ять кілограмів. І за розмірами вони були більші, ніж нинішні. «Ліжник мав бути великим, адже його стелили на запічку чи печі і ним же вкривалися», – каже майстриня.

Коли колгосп розвалили, вовни стало менше. Пізніше й у місцевих домогосподарствах взялися відмовлятися від вівчарства. «Вовна подешевшала, й утримувати овець стало невигідно. До того ж тутешні породи цих свійських тварин не годяться для вирощування їх на м’ясо», – пояснює вівчар Володимир Строїч.

Наразі в чоловіка трохи більше 20 овець. Вівчарство для нього радше хобі, ніж основна діяльність, а тварин тримає, щоби вдома були свіже молоко й бринза. А щоб серйозно займатися цією справою, слід наймати окрему людину, самотужки не впоратися.

Коли місцевої вовни поменшало, майстрині змушені були перейти на привезену з Молдови чи Румунії, якість якої значно нижча. Але вибору не було. Привозили цілі кожухи – як зістригали з вівці, так і продавали. «Розривати таку вовну вручну було дуже важко, тож придумали спеціальну граблю, хітавку», – розповідає О. Прокоп’юк. Наче й виходив цілий кужіль вовни, але вона була порвана, а нитка – коротка. Відтак і якість ліжника, як його не збивали, була значно нижчою, ворсинки де-не-де та й вилізали.

Вовну хорошої якості привозять із Закарпаття. Вона вдвоє дорожча від молдовської, відтак і ціна ліжника виходить вищою. «Щоб ліжник був добротний і гарний, вовна має бути відповідна. Вівці – вдосталь поєні й годовані, і тримати їх мають у доброму загоні. Якщо вівця погано зимує, то й вовна ніц не варта, вона пожовкла і пом’ята. Коли вівця обійдена добре, то й шерсть крепка, стригти таку вівцю легко. Стрижену шерсть замочують, вона легко вимивається, стає пухнаста і м’яка», – пояснює майстриня.

У пані Олени вдома є ліжник, який їм із чоловіком подарували на їхнє весілля. Йому майже 40 років, на ньому виростали і гралися діти, а він і досі міцний, тримає форму, дірок немає. Отже, якщо все робити правильно і з якісної сировини, то й ліжник служитиме багато років.

Вовну здебільшого використовували природних кольорів – білу, сіру та чорну, ліжник із неї називають саморідний. Чорною вівця може бути лише в перший рік життя, а далі вона стає рудуватою. А щоб ліжники були кольорові, гарніші, вовну почали фарбувати. Барвники здебільшого використовують штучні, бо вони дають яскраві відтінки. Та пані Олена для своїх робіт використовує лише натуральні. Вони не такі яскраві, але це дає можливість зберегти натуральність виробу.

Правда, якщо нитки, які отримують із вовни, не фарбувати, то ткати з них ліжник набагато складніше, бо треба їх добирати за відтінками. Адже, сказати б, у природному варіанті вони неоднорідні, тож їх треба розділяти на світліші й темніші. Тоді як фарбовані – всі однакові. І в цьому теж проявляється професіоналізм майстринь. До речі, кожна з них має власний «почерк» – свій візерунок, який їй більше до смаку.

«Щоб виткати один ліжник, починаючи від стрижки шерсті й до готового результату, треба до тижня часу», – стверджує майстриня Василина Калинич. – Адже спершу вовну необхідно попарити, висушити, розчесати. Тепер це роблять на спеціальній машині, а раніше використовували ручні граблі».

Готовий ліжник кладуть у валило. Його облаштовують на річці, де вода тече під сильним напором, ліжник кидають у велике корито, він крутиться, як у пральній машині, – звалюється.

«Улітку це триває швидше – чотири години, взимку – довше, приблизно 12 год., усе залежить від температури води. А ще чим вища якість вовни, тим ліжник краще звалюється. Чим довше він перебуває у воді, тим більше сідає, стає міцнішим, з нього вимивається запах вовни. Після валила ліжник стає на чверть менший, але «повний», важкий. Далі його сушать, начісують спеціальною щіткою, й аж тоді вже він готовий до вжитку», – розповідає власник валила Дмитро Бойчук.

Немита вовна може стояти багато років поспіль, а от мита – лише до року. Далі вона мертвіє, виріб з неї розвалюється. Найкраще використовувати свіжу вовну, тоді ліжник буде міцний і служитиме довго. А ще не можна використовувати шерсть з убитої вівці.

«Якщо ти зарізав барана чи вівцю, а шерсть з неї обстриг, то ліжник уже ніколи не зваляєш. Він стає такий мертвий, що з ним уже нічого не зробиш», – зауважує пан Дмитро.

«Це означає, що ліжник – живий виріб», – додає О. Прокоп’юк.

Цього року Василина Калинич відзначила 90-річний ювілей. Ліжники вона робить змалку, чого навчила її мама. Спершу робила ліжники на замовлення, а пізніше, у 1960 році, коли в Косові створили художньо-виробничий комбінат, відпрацювала там 20 років. Виробничий конвеєр на підприємстві виглядав так: жінкам давали вовну, вони ткали ліжники вдома й здавали їх у комбінат.

Із 80-х років пані Василина почала не просто виготовляти ліжники, а творити їх. Уже за кілька років провела першу персональну виставку в Коломиї. Пізніше представляла свої експозиції в багатьох містах України, а також у Санкт-Петербурзі, Мінську, брала участь у десятках фестивалів. Замовлень тоді було багато, люди приходили додому, часто навіть вовну привозили, а пізніше забирали готовий виріб.

Останні кілька років В. Калинич ліжники уже не тче. Каже, ця праця потребує здоров’я, а вона вже сил не має. Ліжникарства навчила доньку, невістка й онуки також знають усі процеси. Правда, вони «вивчилися на іншу професію. Збуту немає, а тепер ще й коронавірус. Тому хоч уміють, але цим не займаються», – продовжує жінка.

«Перші гуцульські ліжники були пасисті. Колись в Яворові жила одна жінка, Параска Король, вона вийшла заміж за багатого чоловіка, працювати їй потреби не було, часу на творчість було вдосталь. Тоді вона й придумала новий візерунок – «коверцовий». Тож на ліжниках, окрім смуг, з’явилися й різні «сюжети» – так звані повороти, «очка», криві. Пізніше почали ткати клинчики, а такий ліжник нарекли «росийським». Та до Росії це не має жодного стосунку, така назва походить, либонь, від слова «роса». А можливо, її запозичили і з того боку гір, із Закарпаття, і вона може бути похідною від слова «русинський», – розказує О. Прокоп’юк.

Серед ліжникових узорів ще є вуставковий – на ньому дуже багато дрібних клинчиків та кольорів, сливовий – із квітками, як на сливці під час цвітіння. Ще один популярний узір – «кавалєрські очі». Це був складний візерунок, його, як і деякі інші, ткали ті газдині, які хотіли мати щось гоноровіше.

«Узори не малювали, ніхто й не вмів малювати – ткали самі, як вважали за потрібне або за пам’яті. Моя мама мала кретковий зошит (у клітинку), в ньому малювала узори. Тоді й інші почали малювати, узори перемальовували одна в одної», – пригадує жінка. – У вправної газдині з підготовлених ниток за день виходило навіть по два ліжники. Тож на базарі у Косові ліжникарі займали третю частину його площі. Нині ж багато майстринь виїхало за кордон. Залишилися ті, хто не може все покинути, оскільки вдома малі діти, старі батьки абощо. Декілька жінок роблять справді гарні ліжники, але їх на базарі не купиш – усе вивозять з дому перекупники, каже пані Олена.

Основна проблема – низька ціна на готовий виріб. За кілограм немитої молдовської вовни майстриня платить 20 гривень. Після миття вовна сідає, іноді з кілограма залишається половина, із закарпатської більше – до 700 грамів. Миту вовну сушать, а потім здають на граблювання, за що теж треба заплатити – 15 грн/кг. Можна купити й готову вовну – її продають по 70 грн за кілограм, а на півтораспальний ліжник йде чотири кілограми, отже, його собівартість виходить 280 грн. До цього слід додати вартість фарби, закріплювачів, а також плату за валило. А продають готовий півтораспальний ліжник за 400–600 грн, двоспальний – за 1000.

Та мало хто справді усвідомлює, скільки праці вкладено у виробництво одного ліжника. А його й не завжди є де продати. Люди хочуть вижити, то й віддають свою працю за безцінь. О. Прокоп’юк вважає, що майстри мали би отримувати підтримку від держави. Наразі її немає.

«Культура – це як стіни дерев’яної хати: якщо не доглядати, їх з’їсть шашіль і хата розвалиться. Усе тримається на культурі нації, а нинішня влада цього не розуміє», – ділиться своїм баченням проблеми майстриня.

Це нелегка праця, адже охоплює багато процесів ручного виробництва, додає Р. Гончарук. Тож справді дуже важливою для збереження цього промислу була б підтримка держави, варто би проводити більше фестивалів, виставок, де майстри могли би реалізовувати свої вироби. Персональна виставка в Івано-Франківську у творчому житті жінки перша, раніше майстриня брала участь у спільних виставках, їздила на міжнародні фестивалі у Туреччину, Польщу, в різні регіони України. Такі заходи зазвичай викликають інтерес у загалу, й водночас вони допомагають зберегти та розвивати традиційні ремесла.

О. Прокоп’юк докладає чимало зусиль для збереження традиції ліжникарства і щедро ділиться своїми знаннями з іншими. Вона готова навчити усього, що знає сама, навіть власну школу створила. Через карантин плани довелося трохи змінити, та жінка сподівається, що частину із задуманого все-таки зможе реалізувати, адже до неї звертаються з усіх куточків України й з-за кордону з проханнями, щоб підказала, показала і допомогла.

«Дуже важливо, що гуцули передають свої вміння та знання наступним поколінням, а традиції, які вони зберігали сотні років, живуть досі, й нинішнє покоління може насолоджуватися працею майстринь», – підсумовує Р. Гончарук.