Третя Всеукраїнська краєзнавчо-етнологічна конференція «Лиш те в народі буде жити, що серце серцю передасть…», як і друга, проведена торік у грудні, відбулася через пандемічні «рогатки» в онлайн-форматі на базі Івано-Франківського обласного державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді (ОДЦТКУМ). За своїм масштабом вона перевершила попередні – понад 180 учасників з усіх 24 областей України.
Під час пленарного засідання конференції учнів і керівників їхніх пошуково-дослідницьких робіт привітали директор Українського державного центру національно-патріотичного виховання, краєзнавства і туризму учнівської молоді Сергій Неділько, його заступниця з методичної роботи Наталія Савченко, перша заступниця голови Національної спілки краєзнавців України, докторка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту історії України НАН України Руслана Маньковська, заступник директора – начальник управління освіти і науки департаменту освіти, науки та молодіжної політики Івано-Франківської ОДА Ігор Гаврилюк, директор ОДЦТКУМ, голова обласної організації НСКУ Михайло Косило. На значенні української автентики, яка визначає національне обличчя нашого народу, наголосив заступник голови Національної спілки письменників України Ярослав Ткачівський. Він поділився з гуртківцями позашкільних закладів освіти та педагогами своїми дитячими спогадами про святкування головних християнських і народних свят, закликав усіх нести в душі і серці, плекати духовні святині й символи українства, моральні цінності рідного народу. А літературний критик, есеїст, голова Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка Євген Баран акцентував на потребі для молодого покоління змалку пізнавати український дух, відроджений в часи нашої Незалежності, аби глибше зрозуміти своє коріння, українську історію, осягнення якої дає нам силу, віру і мотивацію захищати отчу землю від ворожої агресії.
Ініціатори започаткованої кілька років тому конференції з ОДЦТКУМ обрали її назвою поетичний рядок, що за своїм змістом та образно-емоційним наповненням розкриває спрямованість етнологічних досліджень юних краєзнавців. Спершу цей їхній форум мав обласний рівень, а відтак став і всеукраїнським. Проводили конференцію на Косівщині – у мальовничому карпатському краї, де, за словами голови Косівської міської територіальної громади Юрія Плосконоса, найбільша в Україні «концентрація» талановитих майстрів народного декоративно-прикладного мистецтва і традиційних для місцевого населення ремесел – ткацтва, ліжникарства, кераміки, мосяжництва (виготовлення виробів з металу). Запрошений до слова на етнологічному форумі учнів та педагогів, він висловив сподівання, що пандемію «ковіду» до наступної, через рік, конференції таки вдасться подолати і косівчани зможуть знову прийняти у себе й поспілкуватися з учнями-краєзнавцями та їхніми наставниками з усієї України безпосередньо, показати їм свої збережені здавна мистецькі скарби і сам процес виготовлення місцевими майстрами виробів давніх гуцульських ремесел.
А наразі учні презентували свої роботи на різні теми етнографічного краєзнавства в режимі онлайн. Найбільше – 59 доповідей учасників конференції із 20 областей України – було заслухано та обговорено на засіданні секції «Традиції, звичаї та обряди українського народу», яке модерувала завідувачка Богородчанської філії ОДЦТКУМ Марія Паранюк.
Підсумовуючи засідання, вона сказала: «Певна річ, роботи відображають специфіку етнорегіонів, де живуть учні. Загалом рівень цих досліджень досить високий. Під час їх представлення навіть звучали аудіозаписи народних пісень тих регіонів. Звичайно, пошуково-дослідницькі роботи відповідали віковим інтересам та пізнавальним можливостям учнів. І в той же час вони були ґрунтовними, відзначалися новизною, вдалим поєднанням різних методів пошуку, креативним підходом до висвітлення проблематики досліджень, практичною значущістю їхніх результатів».
Доповіді юних краєзнавців засвідчили широкий спектр етнографічної тематики, за дослідження якої беруться учні. Зокрема глибоко розкрили обрані для своїх досліджень теми автори робіт «Хатня ікона Славутчини: традиції та побутування» (Хмельницька обл.), «Особливості святкування зимових свят на Хотинщині та Путильщині» (Чернівецька), «Дівочі ворожіння у зимовому циклі свят на Сокальщині» (Львівська), «Андріївські вечорниці» (Черкаська), «Толока як один із прикладів громадських звичаїв і традицій» (Запорізька), «Хліб у традиціях і звичаях українського народу» (Чернігівська), «Чумацькі пісні «магелланів степів» Решетилівщини» (Полтавська обл.) та інші. Відрадно, що взяли участь у конференції й учні, які живуть біля східних рубежів нашої держави на підконтрольних Україні територіях і які представили свої змістовні дослідження, що підтверджують споконвічну належність цих територій до українських етнічних земель: «Колискові та забавлянки Луганщини – ланцюжок живої народної пам’яті», «Звичаї та обряди весілля північної частини Луганщини», «Звичаї, традиції та обряди мого села» (Донецька обл.).
29 юних дослідників поділилися своїми напрацюваннями на засіданні секції «Український побут, народні ремесла, художні промисли», яке модерував голова Снятинського районного об’єднання «Просвіта», керівник гуртка ОДЦТКУМ Іван Оробець. Він згадав такі дослідження учнів: «Гончарне ремесло в місті Сумах», «Духовно-мистецька сутність вишивки славненських майстринь» (Херсонська обл.), «Від щерби до варенухи» (Полтавська), «Українська народна іграшка Слобожанщини» (Харківська), «Побут жителів селищ Петриківка й Щербинівка» (Донецька обл.). Відзначили на секції і роботу «Народні ремесла та художні промисли жителів села Фитькова» нашої краянки – вихованки гуртка «Історичне краєзнавство» Фитьківського ліцею Вікторії Балабан.
Саме про народні промисли та ремесла свого регіону або населеного пункту йшлося у більшості презентованих робіт гуртківців позашкільних освітніх закладів, зокрема про такі заняття жителів українських регіонів, як кушнірство, ткацтво, бортництво і бджільництво, каменотесний промисел, лозоплетіння, обробка деревини, різьбярство, іконопис, писанкарство, а також про петриківський розпис, витинанку, народну кулінарію тощо.
Підсумки роботи в секції «Народна архітектура та її стилі» оголосив завідувач Косівської філії ОДЦТКУМ Юрій Ласитчук. Притім зазначив, що нині є великі ризики втратити самобутність традиційної народної архітектури, тож дуже важливо вивчати і зберігати найкращі її зразки. У цьому й полягає цінність роботи, скажімо, учениці Старокосівського ліцею Діани Поляк «Хата-гражда – найдосконаліша форма гуцульської житлової архітектури». А про виробничий об’єкт, який зникає внаслідок процесів урбанізації і глобалізації, розповів і продемонстрував виготовлений його макет член гуртка «Історичне краєзнавство» Володимир Твердовський з Миколаївщини, презентуючи свою пошуково-дослідницьку роботу «Лабаз – виробнича споруда рибальських сіл Кінбурнського півострова».
Учасники конференції представили ще кілька цікавих робіт: «Святоуспенська церква в с. Веренчанка – одна з найдавніших архітектурних пам’яток XVIII ст. (хатній стиль)» (Чернівецька обл.), «Піч як головний елемент інтер'єру української хати» (Харківська), «Слобідська культура в архітектурі Лисичанська» (Луганська обл.) та ін.
Модераторами секції «Традиційне вбрання українців», на якій доповідали 20 учнів з 11 областей України, були директорка Старокосівського ліцею, членкиня Національної спілки дизайнерів України Ярослава Лаврентович та заступник директора з навчально-виховної роботи Устянського ліцею ім. Євгена Грицяка Снятинської міської ради, керівник гуртка ОДЦТКУМ Тарас Романюк. Вони, зокрема, відзначили дослідження прикарпатця Максима Срайчука «Делятинський кептар: повернення з небуття», роботи юних краєзнавців з інших регіонів – «Унікальність сокальської жіночої вишиванки» (Львівська обл.), «Образ нареченої с. Чагор початку ХХ століття» (Чернівецька), «Взуття полтавців XIX – початку XX століть».
А завідувачка Калуської філії обласного держцентру туризму і краєзнавства Ольга П’єх, підсумовуючи роботу секції «Говірка, наріччя та діалект», підкреслила, що для цього напряму досліджень гуртківцям потрібно було безпосередньо зустрічатися зі старожилами сіл, записувати й узагальнювати особливості їхньої говірки. Як-от у носіїв діалектів Бойківщини, Буковини, Волині, Слобожанщини, західних подільських говірок, що їх досліджують у своїх роботах юні краєзнавці. Або ж яких філологічних знань і наполегливої праці вимагало розкриття теми «Діалектизми в романі Володимира Лиса «Століття Якова»!
– Серед чинників, що впливають на формування особистості, – зазначив Михайло КОСИЛО, – напевне, один із найбільш визначальних – знати історію рідного краю, свого родоводу, традицій свого села чи міста, зрештою, своєї нації. Бо це все робить нас тими, ким ми себе представляємо у світі, – українцями. А щоб називати себе з повним правом українцями, маємо усвідомлювати, хто наші предки, чиїх батьків ми діти. «Краєзнавець» якраз і означає «патріот». Людина зростає як особистість у сім’ї, на ґрунті родинних взаємин, звичаїв та обрядів, що побутують у тій місцевості, де вона прийшла на світ. Ці перші паростки почуттів любові до свого рідного і зароджують у нас в душі велике почуття патріотизму – життєдайне духовне джерело, із якого українці у своїй історії черпали й черпають волю до будівництва власної держави. Вікові сімейні традиції, уклад життя передавалися з покоління в покоління навіть за вкрай несприятливих умов тоталітарної системи, багатовікового національного і соціального гноблення українського народу, наші вороги не змогли і не можуть перешкодити цьому і спеціально організованими заходами задля його фізичного знищення – голодоморами, громадянськими війнами, а нині – російсько-українською війною: ми таки живемо на своїй, Богом нам даній, землі. Бо українці твердо стоять на своєму національному, етнографічному ґрунті, пам’ятають і бережуть традиції, успадковані від наших предків. От і в мету й завдання конференції «Лиш те в народі буде жити, що серце серцю передасть…» закладено ідею пізнання юними краєзнавцями отих внутрішніх оберегів, що роблять нас українцями, невичерпних духовних джерел українства, щоби хлопці й дівчата самі розуміли і в дорослому житті готові були передати своїм дітям і внукам суть того, ким ми є за національною ознакою.
З цього погляду, вважаю, наша конференція має велике майбутнє. Гадаю, час подумати і про підвищення її статусу до міжнародного. Адже сучасні інформаційні технології дають змогу в режимі онлайн встановити зв’язок із будь-яким куточком планети, запросити до участі в цьому форумі юних краєзнавців і визначних представників української діаспори в різних країнах, усіх тих, кому не байдужа доля нашої нації. Їхня участь у всеукраїнській конференції мала б чимале пізнавальне й виховне значення для гуртківців позашкільних освітніх закладів.
З другого боку, як засвідчив нинішній етнологічний форум юних краєзнавців, не меншою мірою і багатьох українців, які перебувають далеко від рідної Вітчизни, зацікавили б доповіді розмаїтої тематики, що їх дівчата і хлопці готували, спершу ґрунтовно вивчаючи обрану тему дослідження, записуючи спогади старожилів свого села чи міста, фіксуючи особливості побуту, одягу, звичаїв, обрядів, харчування населення на тій чи іншій території держави.
У світі краще розуміють напевне ж тих, хто чітко знає, чого він сам для себе хоче. А ми хочемо, щоб у нас була своя держава, мова, віра – той національно-духовний стержень, який робить нас єдиними і неповторними в усьому неозорому світовому просторі. Тож, без перебільшення й пафосу, саме свого роду ключ до нашого українського майбутнього на такій багатоманітній і багатомовній планеті вбачаю у проведенні етнологічної конференції «Лиш те в народі буде жити, що серце серцю передасть…»: на ній маємо показувати, ким ми у світі є, чим ми вже цікаві іншим народам і чим можемо бути ще цікавішими…
