Наближаються сороковини відтоді, як після важкої хвороби відійшов у вічність відомий на Прикарпатті і далеко за його межами священик УГКЦ, парох с. Фитькова Надвірнянського району, отець-косилівець Іван Качанюк. Також він належав до когорти українських патріотів, що були на початку 1990-х біля витоків національного відродження України, був дослідником історії населених пунктів і церков Надвірнянщини, автором ідей документальних фільмів «Евакуйовані назавжди» про депортованих у 1945-1946 рр. українців із Закерзоння та «Учитель людяності» про священомученика Симеона Лукача, засновником двох музеїв у священичій резиденції – історії підпільної УГКЦ та етнографічного.

Іван Качанюк був харизматичним священиком, за порадами до якого приїжджали люди з усіх куточків України. Десятки священиків, монахів і монахинь вважають його своїм духовним наставником. В інтерв’ю для газети «Галичина» про цікаві деталі з життя о. Івана Качанюка розповів його учень, о. Микола Григорук, якого він готував від малого хлопця до священичого служіння.

- Отче Миколо, яким у Ваших спогадах постає о. Іван Качанюк? Розкажіть про своє знайомство з ним.

- Коли згадую о. Івана, він постає в моїй уяві завжди веселим, усміхненим, активним, життєлюбним, який постійно щось прагнув робити добре і робив. У молитві і в русі – таким я запам’ятав свого вчителя.

А познайомився з ним 27 березня 2000 року, коли до Фитькова привезли мене мої дідусь і бабуся з села Цуцилова, звідки я родом. Тоді мені минуло дев’ять років. У церкві саме відбувався чин похорону. О. Іван вийшов, бо знав, що мене мали привезти. Привітався з нами, взяв мене за руку, і ми пішли на цвинтар. Того ж вечора ми поїхали до Львова на могилу владики Миколая Чарнецького на Личаківському кладовищі. У поїзді, а також, коли чекали на його прибуття, ми молилися Хресну дорогу. А ще напередодні познайомила мене з отцем заочно підпільна греко-католичка пані Марія Щербан із Цуцилова, в будинку якої о. Іван упродовж багатьох років служив підпільні Святі Літургії.

- З малого хлопця Ви спілкувалися з о. Іваном і згодом обрали священичий шлях. Вочевидь він був для Вас прикладом служіння Богові?

- Так, звичайно, о. Іван був для мене прикладом. Як відомо, він був неодруженим священиком. І коли я приїжджав до нього на вихідні, канікули, а відтак у старших класах уже навчався у Фитькові і проживав у резиденції, о. Іван Качанюк своїм прикладом жертовного служіння Богові, людям спричинявся до того, що я хотів у цьому бути подібним на нього, переймати його досвід. Також він радив мені багато читати, бо казав, що священик має бути розумним, освіченим, знати історію Церкви та України. Я бачив перед собою священика, який постійно молився, читав, розвивався, удосконалювався... Це був неоціненний досвід. З дитинства я розумів, що хочу бути таким як о. Іван – неодруженим священиком. Бо він наголошував мені, що священик, який не одружений, може більше зробити для справ Бога і народу.

- Відомо, що чимало священиків, монахів і монахинь називали о. Івана своїм вчителем, духовним батьком, наставником, дехто звертався до нього навіть словом «тату»… На своїй сторінці у Фейсбуці після смерті о. Івана ви написали: «Ці дні дуже важкі для мене... Я втратив Вчителя, Наставника, Друга і найкращого у світі Татуся. Дев'ятнадцять прекрасних років прожитих з о. Іваном пролетіли, як мить, залишивши спогади та працю, котру ми разом робили.Ким я є, і за все, що маю завдячую о. Івану! Моя довічна подяка і любов за все, що Ви для мене зробили! Найдорожчий Тату! Хоч фізично Ви відсутні, але я вірю у Вашу духовну присутність, допомогу і заступництво з неба! До зустрічі у небі!». Яким другом і наставником був о. Іван?

- З о. Іваном хотіли дружити, для багатьох священиків, монахів і монахинь було за честь мати такого друга. Він був завжди відвертим, говорив правду в очі. А очі самого о. Івана були, як рентген, він умів бачити людей, тобто розуміти їхній внутрішній світ. Він часто наголошував: не той твій друг, хто тебе хвалить, і не той твій ворог, який тебе ганить. О. Іван не завертав правду про людей у папірці. Він звертав увагу на їхні недоліки лише для того, щоб виправити ситуацію. Але робив це делікатно, дотепно, з відчуттям міри. Це люди дуже цінували.

- Що означали для о. Івана молитва, Богослужіння?

- Це було на першому місці й становило сенс його життя. Він дуже багато молився. О. Іван часто брав мене з собою на храми, у різні подорожі й називав мене «хвостиком». Незмінним товаришем у наших мандрівках був наплічник о. Івана з різноманітними молитовниками. Як правило, всю дорогу він молився. Молитва була сенсом його життя, особливо він любив Святу Літургію. Коли він уже хворів, ми навіть у поїзді служили Святу Літургію. Отець міг молитися навіть уночі. Він черпав силу з молитви і розмови з Богом.

- Як відомо, священик Іван Качанюк був дуже харизматичним, а за порадами до нього приїжджали люди з усіх куточків України, він вмів слухати і співпереживати, його веселі і дотепні жарти нерідко допомагали людям змінитися, стати кращими. Що для нього означало спілкування з людьми?

- Він любив людей і жертвував себе для них. Справді, люди приїжджали до нас звідусіль. О. Іван завжди знаходив час, щоб вислухати людину. Нерідко він скасовував наші заплановані поїздки перед виходом з хати, оскільки хтось приїхав до нього за порадою. Бесіди з людьми могли тривати по декілька годин. На храмових святах, коли всі священики вже пішли на обід, ми приходили завжди останніми з о. Іваном, бо його обступали люди, просили порад, розповідали свої історії…

Також він був дуже гостинним, нікого не випускав з хати голодним. У нашому будинку ніколи не закривалися двері. Навіть о 7 годині ранку до нас могли уже приходити перші відвідувачі. О. Іван завжди говорив, що коли людина приходить до нього, то це означає, що вона потребує допомоги.

Надзвичайно цікавим є факт з життя о. Івана про те, що він взяв на виховання малого сироту Сергія, про якого піклувався як про рідного сина. Сергій підтримував о. Івана до останніх днів.

- Цікаво, яким був о. Іван у побуті? Як виглядав його звичайний день?

- Він був невибагливим у побуті, не мав улюблених речей, ніколи до них не прив’язувався, користувався тим, що було. Вставав вдосвіта, у теплі пори року ходив по саду і молився. Дуже любив молитися, коли пташки співали. Відтак були молитви у нашій каплиці, утреня, розмови з людьми. Також о. Іван дуже любив квіти і сад, за якими ми доглядали. Він багато читав, мав величезну бібліотеку, передплачував велику кількість газет. Щодня о. Іван молився на вервиці перед літургією. І так навчав людей. Були молебні, акафісти… Також він дуже багато молився за Україну та її добрих провідників. Вечорами ми слухали записані ним від старожилів давні пісні, які вже знали напам’ять, тому часто й самі співали.

- Скільки приблизно книг у його бібліотеці і якої тематики?

- Це тисячі історичних та богословських, а також художніх книг.

- Отець Іван Качанюк належав до священиків-косилівців. Розкажіть про них.

- Священики-косилівці – це учні о. Михаїла Косила, який був підпільним греко-католицьким священиком, що народився в селі Дорі. І в часи підпілля з середини 1960 років з благословення ординарія Станіславівської єпархії, єпископа Івана Слезюка, о. Михаїл заснував підпільну духовну семінарію і був її ректором. Підбирав хлопців, які б стали священиками, виховував, вчив їх. Фактично ця семінарія діяла аж до виходу Церкви з підпілля. І навіть згодом, за часів свободи Церкви, у 90-х роках о. Михаїл виховував майбутніх священиків. Його послідовників почали називати отцями-косилівцями. Їх об’єднувала спільна ідея і мета, також усі вони не одружені.

- А що означало для о. Івана навчання у підпільній семінарії о. Михайла Косила?

- О. Іван був розумною і мислячою людиною. Перша розмова з о. Михаїлом справила величезне враження на 19-річного майбутнього священика Івана Качанюка. Він побачив що це справді людина від Бога, тоді пішов до нього вперше до сповіді. З цього усе розпочалося.

Зі слів отців-косилівців, о. Михаїл завжди пишався своїм учнем Іваном Качанюком, який був розумним, відповідальним, наполегливим у навчанні та служінні.

- Священик Іван Качанюк також був патріотом своєї землі, тому на початку 1990-х стояв біля витоків національного відродження України. Що розповідав він про ці часи? Якою бачив вільну Україну?

- Таку любов до рідної землі прищепив о. Іванові дисидент Федір Ковтун, який проживав у рідному селі о. Івана – Лісній Тарновиці. У нього була величезна бібліотека, у тому числі чимало книг, заборонених радянською владою. Федір Ковтун позичав малому Іванові книжки, багато йому розповідав про справжню, не перекручену нашими сусідами, історію України.

О. Іван любив свою Україну і бачив її у числі вільних, розвинених, європейських держав. Він багато молився за Україну, жертвував піші прощі за неї і її добрих керманичів.

Велика роль у національному піднесенні у 1990-х роках належить священикові Івану Качанюку, який своїми палкими промовами, зокрема на посвяченні символічних могил українським героям, піднімав дух прикарпатців, розвінчував страх і вселяв віру у незворотність змін. Люди чекали його слова. Пам’ятаю, коли ми приїхали у гірське село Зелену на відкриття символічної могили, то люди радісно перешіптувалися: «О, священик Качанюк приїхав…»

- О. Іван ще й закінчив історичний факультет Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. Він упродовж років збирав і записував стародавні пісні, перекази, прислів’я, обряди рідного краю, працював над нарисами з історії населених пунктів Прикарпаття, зокрема Фитькова і Лісної Тарновиці, був автором ідеї документального фільму «Евакуйовані назавжди» про депортованих у 1945-1946 рр. українців із Закерзоння, які поселилися в Тарновиці та були активними вірянами переслідуваної на той час Української Греко-Католицької Церкви. Яке місце у житті священика посідала історія України й чи є багато його історичних праць, підготовлених до друку?

- О. Іван любив і знав історію України. Коли він вступав на історичний факультет Прикарпатського університету, то вже фактично був сформованим істориком. Дуже часто його запитували, чи він часом не працює ще й викладачем історії якогось вишу. Він вболівав за історію України, оскільки її було перекручено нашими сусідами. Він дуже часто нагадував людям про наші етнічні землі, які у нас відібрали Росія, Польща. Він закликав молодь вивчати історію, бо стверджував, що її незнання може спричинити негативні наслідки аж до втрати незалежності.

Також він записував давні пісні у стареньких людей ще з кінця 1980-х років. Ми планували їх видати. Крім цього, є нариси Церков і населених пунктів його авторства. Ще було у планах видати альбом унікальних вишиванок…

Він дуже цінував людей, завжди акцентував на тому, що вони підтримували катакомбну Церкву. І ми почали збирати історії вірян, які підтримували підпільну УГКЦ. Саме головною метою фільму «Евакуйовані назавжди» для о. Івана було показати цих людей, щоб вони не були забуті.

- Також о. Іван разом з Вами організуваву своїй резиденції два музеї – історії підпільної УГКЦ та етнографічний. Чи будете й надалі продовжувати роботу задля їхнього розвитку?

- Так, звісно. Це наше з отцем Іваном дітище. Він теж жив цими музеями, оскільки для нього була дуже важливою пам'ять про нашу минувшину. У нас дуже часто затримувалися екскурсії, бо о. Іван дуже цікаво вмів переповідати історичні події.

У нас була ще мрія побудувати окреме приміщення для цих двох музеїв з відповідними умовами для зберігання експонатів. Сподіваюся, що завдяки заступництву о. Івана вдасться втілити цю ідею в життя.

- Останніх 8 місяців свого життя о. Іван важко хворів, з яких чимало часу провів на лікарняному ліжку у Феофанії, де майже завжди Ви були поруч з ним. Чи вдалося йому зберегти силу духу і в той складний час?

- Торік 19 серпня о. Іван захворів. Як грім серед ясного неба вразила підозра лікарів про те, що у нього пухлина головного мозку. Ми йому про це не повідомляли в лікарні в Івано-Франківську. Аж у Феофанії він дізнався про свій остаточний діагноз. Звісно, що йому було важко. Проте відреагував приблизно такими словами: «На все воля Божа, я готовий усе прийняти, що Господь приготував для мене».

Мене дуже дивувало, що він ніколи не нарікав, нічого не вимагав, не говорив, що йому важко… Це для мене стало прикладом витривалості і довіри Господеві до кінця.

Пригадався момент, коли мене не було поряд з о. Іваном чотири тижні, бо захворів на пневмонію. Потім приїхав і у перший вечір готувався служити Святу Літургію. Отець Іван попросив дати йому єпитрахиль, щоб хоч доторкнутися до нього й сказав, що дуже заскучав за Службою Божою. А відтак попросив чашу і зі щасливим виразом обличчя притиснув її до себе і почав цілувати… Це назавжди закарбувалося у моїй пам’яті.

- А чи була присутня тема смерті у Ваших розмовах?

- Ми обговорювали тему смерті. Адже священики мають розуміти, що таке смерть і не боятися її. Отець Іван казав ще задовго до своєї хвороби, що не боїться померти. Він говорив, що немає значення, скільки жити, головне, щоби в ласці Божій померти, про що й молився упродовж свого життя. А ще у нього було бажання померти навесні, коли все цвіте, у Великодній час. Так і сталося.

- Як відомо, о. Іван приятелював з Главою УГКЦ, Блаженнішим Святославом. Чи провідував Блаженніший Святослав о. Івана у час хвороби?

- о. Іван з Блаженнішим Святославом справді були приятелями. Від 1994 року о. Іван Качанюк вів щоденник. Є записи й про те, що у його резиденції зупинялися ще тоді о. Святослав Шевчук, віце-ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа, з семінаристами. Часто Блаженніший Святослав спілкувався з о. Іваном. У час хвороби підтримував його,цікавився станом здоров’я, провідував в лікарні і вдома.

- Священик Іван Качанюк прожив своє життя в любові до Бога і до людей. Які його слова про життєві цінності найбільше закарбувалися у Вашій пам’яті?

- Закарбувалося найбільше те, що мій духовний наставник вчив мене робити все на Божу славу, для добра людей і для спасіння їхніх душ.